Вважаю, що чужу дитину важко виховати й знайти до неї підхід, адже це не рідна. Однак, проблеми можуть бути і з власним малюком. Тому ділити на “чуже” та “моє” не можна.
Я часто чула фрази “гени не зміниш”, “яблуко від яблуні”, але я в це не вірю і довела все на своєму прикладі.
Народилася я в селі і відразу втратила матір. Власне, вона при пологах і померла. Батько мій в цей час сидів у тюрмі за пограбування сусіда. Я його не звинувачую, адже причина вбити його була, та й всі в окрузі жили не за законами кримінальними, а за своїми. Навіть не знаю, чи сидить він досі чи на свободі. А може і давно його немає на світі.
Бабусь і дідусів у мене не було, а тітка відмовилася виховувати мене (вона вважала за краще п’янки). Мене віддали в дитячий будинок. У два роки мене усиновила молода пара. У дитинстві я була милою дитиною, але в підлітковому віці стала зовсім нестерпною, як розповідала мені мати.
Мені дуже подобалося скандалити, а незабаром у мене з’явилася звичка: злодійство. Я крала дрібні штучки навіть у своїх подружок. Пам’ятаю довгі розмови вечорами в сімейному колі. Мені намагалися пояснити, що правильно, а що ні. Ці розмови були частим гостем в нашому домі.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Десь в 15 років важкий вік пройшов, і я нарешті, задумалася над власною поведінкою. Слова мами знайшли в моїй душі відгук.
Я почала справно ходити в школу, підтяглася в навчанні, перестала красти, записалася на уроки музики. Завдяки наполегливим старанням моїх батьків я стала тим, ким я є. Можливо, якби не їхня праця, я б лежала десь на вулиці п’яною або сиділа б за вбивство, як і мій батько.
Я закінчила школу із золотою медаллю, вступила до університету. Тепер у мене пристойна робота, але все, що у мене є – це заслуги моїх терплячих батьків.
У мене є своє рідне дитя, але мені дуже хочеться подарувати малюкові без батьків то тепло, яке колись мені дали мої прийомні батьки. Сподіваюся, я зможу також добре виховати малюка.
Навіть у хорошої людини, яка жодного разу нікого не скривдила, може бути малюк з “поганою” кров’ю. Гени тут ні до чого, адже все у руках батьків – виховання, опіка, любов. Треба пояснити, що таке “зло” та “добро”, що приносить користь та щастя, а що може засмутити та образити. Таке спілкування створює між вами небачений звязок. Дитина відчуває все, і якщо ви не будете приділяти їй достатньо уваги – втратите назавжди.
Чи погоджуєтеся ви зі словами жінки? Чому?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
