Тоді був ранок, неділя, надворі не було так людно. Я виносив сміття та побачив двох стареньких сусідок з першого поверху. Вони косо дивилися на мене та про щось перешіптувалися. Я прислухався до їх розмови. Виявилося, що темою для бесіди була моя родина:
– І що вони собі думають? У них троє маленьких діток, а вона вагітна четвертою! Досі живуть у цій малій однокімнатній квартирі. Здається, що вони взагалі втратили здоровий глузд!
– І не кажи. Шкода дітей, з такими поганими батьками живуть.
Тоді я вирішив змовчати, хоча було дике бажання підійти до них та сказати декілька “лагідних” слів. Яке вони взагалі мають право обговорювати моє з дружиною життя? Нехай краще за собою слідкують, пліткарки старі.
Однак, чомусь їх слова засіли у голові. Підіймався повільно по сходах і так сумно стало в один момент. Можливо, що вони мають рацію?
Двері відчинила моя кохана Галинка. Вдома смачно пахло молоком та домашніми котлетками – моя улюблена страва. Бачив, як малюки кумедно їли кашу й тримали крихітними рученятками ложечку. Галя взяла на руки наймолодшу донечку Христинку та колисала її. Так було затишно. А всередині немов якесь тепло розливалося по венах.
Я працюю звичайним робітником на заводі, Галинка займається хатнім господарством. Вдома завжди чисто, повний холодильник домашньої їжі, хоча вона на 6 місяці вагітності. Ще й дітки у мене такі хороші. Бувало, що на роботі справи кепсько йшли, переступаю поріг – і про все погане забуваю, бо зустрічає моя родина. Немов тоді я стаю найщасливішим чоловіком на землі. Звісно, що буває не легко, адже я працюю один і часто можу брати додаткові зміни на роботі, але завжди настрій підіймає щирі посмішки малюків та поцілунки дружини.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Однак, чомусь всі знайомі та сусіди думають, що мені погано ось так жити. Адже жінка вдома, я працюю, ще й тіснимося у маленькій однокімнатній квартирі, а ось у них родина менша, а живуть у просторій квартирі чи навіть у будинку за містом. Звісно, що у мене невелика зарплата, але нещодавно ми купили машину та починаємо помалу відкладати на іпотеку. Однак, я насолоджуюся тим, що у мене є та ніколи не куплю за всі гроші світу – щаслива родина.
Декілька днів тому у моєї матері було день народження. Та свято для нас було зіпсовано. Адже моя сестра не соромилася при гостях обговорювати наше з дружною життя, хоча сама двічі розлучена та не має дітей:
– Ну як там можна жити скажи мені, будь ласка? У вас скоро буде дитинка четверта, а ви ледь поміщаєтеся у тій нещасній квартирі. Хоча б ремонт зробили! Не можна діткам ось так жити!
На жаль, її підтримали всі гості, навіть рідні батьки дорікали нам. Я бачив, як дружина почала плакати, тому не міг терпіти таких нападок. Попрощалися та поїхали додому. Чув, як Галя плакала вночі у ванній кімнаті, хоча потім казала, що все добре та вона не ображається на слова сестри.
Сумно, що всі люди нас засуджують тільки через те, що у нас така маленька квартира. Чому ніхто не хоче слідкувати за своїм життям, а хоче заплати носа не у свої справи? Досі не можу зрозуміти ні свою родину, ні тих старих пліткарок.
Можливо, що сестра має рацію? Чи варто чоловікові задуматися над її словами?
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
