– Комуналку ти оплатив? – У тебе ж є. – Ігоре, я питаю не “у кого є”. Я питаю: ти оплатив? Він навіть не підвів очей від чаю. – Ні. Людмила поставила пакет із продуктами просто на підлогу.

– Комуналку ти оплатив?

– У тебе ж є.

– Ігоре, я питаю не "у кого є". Я питаю: ти оплатив?

Він навіть не підвів очей від чаю.

– Ні.

Людмила поставила пакет із продуктами просто на підлогу.

– У холодильнику порожньо. Катя зранку пішла без сніданку.

– Я собі шаурму взяв. Діти могли сказати.

– Діти вже зрозуміли, що до тебе краще не підходити.

Ігор усміхнувся криво.

– Ну так. У нас тепер один нормальний спонсор у сім'ї.

– Це спадщина від моєї матері, а не щомісячна зарплата.

– А мої п'ятнадцять років у цій квартирі – це що? Фон?

– Твої п'ятнадцять років не дають права сісти мені на шию.

Він нарешті підвів очі.

– А твої гроші не дають права дивитися на мене, як на невдаху.

З кімнати визирнула Катя.

– Мамо, мені завтра на екскурсію треба здати.

Людмила мовчки дістала гаманець.

Ігор відкинувся на спинку стільця.

– От бачиш. Питання вирішене.

Катя взяла гроші й завмерла.

– Тату, а ти мені взагалі щось ще коли-небудь даси?

Тиша вдарила сильніше, ніж крик.

– Я не банкомат, – сказав Ігор.

Людмила коротко засміялася.

– Ні. Банкомат тут я.

* * *

За тиждень Вадим прийшов із тренування в рваних кросівках.

– Мам, тренер сказав, ще тиждень – і можна викидати.

– Купимо, – сказала Людмила.

– Звісно, купимо, – кинув Ігор із дивана. – У нас же є фонд "сильна і незалежна".

Вадим завмер у коридорі.

– Тату, ти серйозно зараз?

– А що? Я кажу як є.

– Як є – це ти другий місяць за мене не платиш секцію.

– Не перегинай, – холодно сказав Ігор. – Я все життя тягнув сім'ю.

– Все життя? – Людмила розвернулась до нього. – Тобі нагадати, скільки років я теж працюю? Чи ти рахуєш тільки свої гроші справжніми?

– Я рахую свої гроші заробленими.

В кімнаті стало тихо.

Навіть Вадим опустив очі.

Людмила повільно перепитала:

– А мої? Не зароблені?

– Тобі просто пощастило, – знизав плечима Ігор. – Не ти ту квартиру купила. Не ти її на себе оформила. Просто померла твоя мати – і на тобі сума. От і вся твоя геніальність.

Катя вийшла з кімнати.

– Тату…

– А що "тату"? – роздратовано обірвав він. – Неприємно чути? Зате чесно. Люди, які випадково отримують гроші, дуже швидко починають вважати себе вищими за тих, хто їх реально заробляє.

Людмила побіліла.

– Це квартира моєї матері.

– Саме так. Твоєї. Не нашої.

– То й витрати відтепер будуть не "наші", – тихо сказала вона. – Діти – наші. Їжа – наша. Комуналка – наша. А мої гроші – мої. Раз ти так чітко розділив.

– О, почалося. Як тільки мова про "моє", ти одразу сміливіша.

– А ти сміливий тільки коли треба не платити за власних дітей.

Вадим різко кинув рюкзак на підлогу.

– Та досить уже! Ви або розлучайтесь, або перестаньте робити з нас меблі!

* * *

У неділю вони поїхали до свекрухи на день народження.

За столом було тісно, шумно, родичі перегукувалися, тітка Галя різала торт, хтось наливав компот. Людмила мовчала весь вечір. Ігор, навпаки, пожвавився.

– Ну, як ви? – спитала його сестра. – Чула, вам пощастило зі спадщиною.

– Та що там, – всміхнувся Ігор. – Тепер я в нас на утриманні.

Кілька людей засміялися.

Людмила поклала виделку.

– Не бреши хоча б за столом.

Мати Ігоря одразу напружилась.

– Людо, що значить "не бреши"?

– Те й значить. Ваш син вирішив, що якщо я отримала спадщину, то він може не купувати дітям навіть хліб.

– От не треба, – різко сказав Ігор. – Я просто не хочу, щоб мене принижували моїми ж копійками.

– Тебе принижують не копійки, а те, що ти ними прикриваєшся.

– Мамо, – сказала сестра Ігоря, – а це правда, що він перестав давати гроші додому?

– Не лізь, – кинув Ігор.

Але тітка Галя вже підхопила:

– Ні, ну цікаво. Якщо в родині з'явились гроші, це ж не означає, що чоловік складає лапки.

– А якщо дружина раптом з банківською випискою починає командувати? – огризнувся Ігор. – То що, чоловік має дякувати?

Людмила подивилась на нього впритул.

– Я командую? Ти серйозно? Ти перекинув усе на мене і ходиш ображеним генієм.

Свекруха стукнула ложкою по столу.

– Досить. Людо, ти теж не свята. Як тільки з'явилися гроші, ти стала дуже гонориста.

– Гонориста? – Людмила аж усміхнулась. – Я оплачую школу, секції, комуналку і продукти. А ваш син відкладає зарплату на картку вам.

За столом стихло все.

– Що? – перепитала сестра.

Ігор різко встав.

– Не смій.

– А чому? Це ж правда. Хай усі почують. Він ховає гроші у мами, бо боїться, що я "вижену його ні з чим".

Свекруха почервоніла.

– І правильно робить! Чоловік має мати щось своє!

– Він має. Совість. Але давно не користується.

– Не смій говорити зі мною так у моєму домі! – підвищила голос свекруха.

– А як мені говорити, коли ваш син їсть шаурму сам, а вдома діти сидять без вечері?

– Не перебільшуй! – крикнув Ігор. – Не роби з мене чудовисько!

І тут Вадим, який весь цей час мовчав, сказав так голосно, що обернувся навіть сусідній стіл:

– А ким тебе робити, якщо ти мені сказав: "попроси в мами, у неї ж халявні гроші"?

Кілька секунд ніхто не дихав.

Ігор подивився на сина.

– Я такого не казав.

– Казав, – тихо сказала Катя. – І мені казав.

Хтось ніяково пересунув тарілку. Тітка Галя зітхнула. Свекруха повільно сіла.

Ігор обвів усіх поглядом, ніби його зрадили.

– Отже так, – сказав він. – Давайте чесно? Якщо жінка приносить у дім гроші не потом, а випадком, вона дуже швидко забуває, що чоловіка не можна купити хлібом і принизити рештою.

Незручно стало всім.

Бо звучало гидко.

І частково – правдиво.

Людмила встала.

– А давай ще чесніше: чоловік, який мститься дружині за її спадщину через власних дітей, – не принижений. Він просто дрібний.

– Зате ти щедра, – виплюнув Ігор. – Особливо на чужі похорони.

Свекруха ахнула.

Катя заплакала.

Вадим різко підвівся:

– Все, пішли.

Людмила схопила сумку.

– Діти, в машину.

– Ніхто нікуди не піде, поки ти не вибачишся перед матір'ю! – гримнув Ігор.

– Перед якою? Моєю, яку ти щойно використав як аргумент? Чи своєю, в якої ти сховав гроші, поки твої діти просили на кросівки?

– Це мої гроші!

– О, нарешті. Твої гроші – твої. Моя спадщина – моя. Тоді й живи на своє.

Ігор засміявся, але в голосі вже було щось зірване.

– Серйозно? Після п'ятнадцяти років? Викинеш мене через гроші?

– Ні, – сказала Людмила. – Через те, що ти зробив із себе жебрака при повній зарплаті.

Вона взяла Катю за руку.

Ігор дістав телефон.

– Ще крок – і я зараз при всіх перекину свою зарплату мамі до копійки. І побачимо, хто з нас перший приповзе домовлятися.

Людмила зупинилась, подивилась на екран у його руці і сказала:

– Перекидай. А я зараз при дітях відкрию застосунок і покажу, скільки саме я вже витратила за рік на "нашу" сім'ю одна.

Вона розблокувала телефон.

Ігор натиснув "переказ".

Вадим видихнув:

– Та ну, серйозно?..

Valera

Популярне