– Комуналку ти оплатив?
– У тебе ж є.
– Ігоре, я питаю не "у кого є". Я питаю: ти оплатив?
Він навіть не підвів очей від чаю.
– Ні.
Людмила поставила пакет із продуктами просто на підлогу.
– У холодильнику порожньо. Катя зранку пішла без сніданку.
– Я собі шаурму взяв. Діти могли сказати.
– Діти вже зрозуміли, що до тебе краще не підходити.
Ігор усміхнувся криво.
– Ну так. У нас тепер один нормальний спонсор у сім'ї.
– Це спадщина від моєї матері, а не щомісячна зарплата.
– А мої п'ятнадцять років у цій квартирі – це що? Фон?
– Твої п'ятнадцять років не дають права сісти мені на шию.
Він нарешті підвів очі.
– А твої гроші не дають права дивитися на мене, як на невдаху.
З кімнати визирнула Катя.
– Мамо, мені завтра на екскурсію треба здати.
Людмила мовчки дістала гаманець.
Ігор відкинувся на спинку стільця.
– От бачиш. Питання вирішене.
Катя взяла гроші й завмерла.
– Тату, а ти мені взагалі щось ще коли-небудь даси?
Тиша вдарила сильніше, ніж крик.
– Я не банкомат, – сказав Ігор.
Людмила коротко засміялася.
– Ні. Банкомат тут я.
* * *
За тиждень Вадим прийшов із тренування в рваних кросівках.
– Мам, тренер сказав, ще тиждень – і можна викидати.
– Купимо, – сказала Людмила.
– Звісно, купимо, – кинув Ігор із дивана. – У нас же є фонд "сильна і незалежна".
Вадим завмер у коридорі.
– Тату, ти серйозно зараз?
– А що? Я кажу як є.
– Як є – це ти другий місяць за мене не платиш секцію.
– Не перегинай, – холодно сказав Ігор. – Я все життя тягнув сім'ю.
– Все життя? – Людмила розвернулась до нього. – Тобі нагадати, скільки років я теж працюю? Чи ти рахуєш тільки свої гроші справжніми?
– Я рахую свої гроші заробленими.
В кімнаті стало тихо.
Навіть Вадим опустив очі.
Людмила повільно перепитала:
– А мої? Не зароблені?
– Тобі просто пощастило, – знизав плечима Ігор. – Не ти ту квартиру купила. Не ти її на себе оформила. Просто померла твоя мати – і на тобі сума. От і вся твоя геніальність.
Катя вийшла з кімнати.
– Тату…
– А що "тату"? – роздратовано обірвав він. – Неприємно чути? Зате чесно. Люди, які випадково отримують гроші, дуже швидко починають вважати себе вищими за тих, хто їх реально заробляє.
Людмила побіліла.
– Це квартира моєї матері.
– Саме так. Твоєї. Не нашої.
– То й витрати відтепер будуть не "наші", – тихо сказала вона. – Діти – наші. Їжа – наша. Комуналка – наша. А мої гроші – мої. Раз ти так чітко розділив.
– О, почалося. Як тільки мова про "моє", ти одразу сміливіша.
– А ти сміливий тільки коли треба не платити за власних дітей.
Вадим різко кинув рюкзак на підлогу.
– Та досить уже! Ви або розлучайтесь, або перестаньте робити з нас меблі!
* * *
У неділю вони поїхали до свекрухи на день народження.
За столом було тісно, шумно, родичі перегукувалися, тітка Галя різала торт, хтось наливав компот. Людмила мовчала весь вечір. Ігор, навпаки, пожвавився.
– Ну, як ви? – спитала його сестра. – Чула, вам пощастило зі спадщиною.
– Та що там, – всміхнувся Ігор. – Тепер я в нас на утриманні.
Кілька людей засміялися.
Людмила поклала виделку.
– Не бреши хоча б за столом.
Мати Ігоря одразу напружилась.
– Людо, що значить "не бреши"?
– Те й значить. Ваш син вирішив, що якщо я отримала спадщину, то він може не купувати дітям навіть хліб.
– От не треба, – різко сказав Ігор. – Я просто не хочу, щоб мене принижували моїми ж копійками.
– Тебе принижують не копійки, а те, що ти ними прикриваєшся.
– Мамо, – сказала сестра Ігоря, – а це правда, що він перестав давати гроші додому?
– Не лізь, – кинув Ігор.
Але тітка Галя вже підхопила:
– Ні, ну цікаво. Якщо в родині з'явились гроші, це ж не означає, що чоловік складає лапки.
– А якщо дружина раптом з банківською випискою починає командувати? – огризнувся Ігор. – То що, чоловік має дякувати?
Людмила подивилась на нього впритул.
– Я командую? Ти серйозно? Ти перекинув усе на мене і ходиш ображеним генієм.
Свекруха стукнула ложкою по столу.
– Досить. Людо, ти теж не свята. Як тільки з'явилися гроші, ти стала дуже гонориста.
– Гонориста? – Людмила аж усміхнулась. – Я оплачую школу, секції, комуналку і продукти. А ваш син відкладає зарплату на картку вам.
За столом стихло все.
– Що? – перепитала сестра.
Ігор різко встав.
– Не смій.
– А чому? Це ж правда. Хай усі почують. Він ховає гроші у мами, бо боїться, що я "вижену його ні з чим".
Свекруха почервоніла.
– І правильно робить! Чоловік має мати щось своє!
– Він має. Совість. Але давно не користується.
– Не смій говорити зі мною так у моєму домі! – підвищила голос свекруха.
– А як мені говорити, коли ваш син їсть шаурму сам, а вдома діти сидять без вечері?
– Не перебільшуй! – крикнув Ігор. – Не роби з мене чудовисько!
І тут Вадим, який весь цей час мовчав, сказав так голосно, що обернувся навіть сусідній стіл:
– А ким тебе робити, якщо ти мені сказав: "попроси в мами, у неї ж халявні гроші"?
Кілька секунд ніхто не дихав.
Ігор подивився на сина.
– Я такого не казав.
– Казав, – тихо сказала Катя. – І мені казав.
Хтось ніяково пересунув тарілку. Тітка Галя зітхнула. Свекруха повільно сіла.
Ігор обвів усіх поглядом, ніби його зрадили.
– Отже так, – сказав він. – Давайте чесно? Якщо жінка приносить у дім гроші не потом, а випадком, вона дуже швидко забуває, що чоловіка не можна купити хлібом і принизити рештою.
Незручно стало всім.
Бо звучало гидко.
І частково – правдиво.
Людмила встала.
– А давай ще чесніше: чоловік, який мститься дружині за її спадщину через власних дітей, – не принижений. Він просто дрібний.
– Зате ти щедра, – виплюнув Ігор. – Особливо на чужі похорони.
Свекруха ахнула.
Катя заплакала.
Вадим різко підвівся:
– Все, пішли.
Людмила схопила сумку.
– Діти, в машину.
– Ніхто нікуди не піде, поки ти не вибачишся перед матір'ю! – гримнув Ігор.
– Перед якою? Моєю, яку ти щойно використав як аргумент? Чи своєю, в якої ти сховав гроші, поки твої діти просили на кросівки?
– Це мої гроші!
– О, нарешті. Твої гроші – твої. Моя спадщина – моя. Тоді й живи на своє.
Ігор засміявся, але в голосі вже було щось зірване.
– Серйозно? Після п'ятнадцяти років? Викинеш мене через гроші?
– Ні, – сказала Людмила. – Через те, що ти зробив із себе жебрака при повній зарплаті.
Вона взяла Катю за руку.
Ігор дістав телефон.
– Ще крок – і я зараз при всіх перекину свою зарплату мамі до копійки. І побачимо, хто з нас перший приповзе домовлятися.
Людмила зупинилась, подивилась на екран у його руці і сказала:
– Перекидай. А я зараз при дітях відкрию застосунок і покажу, скільки саме я вже витратила за рік на "нашу" сім'ю одна.
Вона розблокувала телефон.
Ігор натиснув "переказ".
Вадим видихнув:
– Та ну, серйозно?..
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
