– Тобі до котрої зібрати речі? – Андрій навіть не підвів очей від чашки. Катя завмерла в дверях. – Що? – Не починай. Я написав: “треба поговорити”. Не “сюрприз”.

– Тобі до котрої зібрати речі? – Андрій навіть не підвів очей від чашки.

Катя завмерла в дверях.

– Що?

– Не починай. Я написав: "треба поговорити". Не "сюрприз".

– Ти серйозно зараз?

– Абсолютно. Завтра тут буде Олена.

– Хто?

– Моя жінка.

– Яка ще жінка, Андрію? Я тут живу.

– У моїй квартирі.

Тиша впала так різко, що навіть холодильник загудів голосніше.

– Чотири роки, – повільно сказала Катя. – Чотири роки я "живу у твоїй квартирі"?

– Не перекручуй. Я тобі нічого не обіцяв.

– А спільне життя – це що було? Тренування?

– Катю, мені сорок три. Я не хочу померти в режимі "робота-борщ-новини". Мені стало тісно.

– Тісно? Тобі було тісно зі мною?

– Мені було нудно.

Катя засміялася. Нервово, уривчасто.

– Нудно. Сильне слово для чоловіка, який чотири роки їв мій борщ, носився зі своїм тиском і кликав мене "рідна", коли йому було зручно.

– Не роби з себе дружину. Ти сама не наполягала на шлюбі.

– А ти цим і скористався.

Андрій нарешті глянув прямо на неї.

– Олена вагітна.

Катя сіла повз стілець і вхопилася за край столу.

– Ти… що?

– Ми одружуємось.

– Ми?

– Я і Олена. Не істерій. Я вирішив сказати чесно.

– Чесно? – Катя підвела очі. – Чесно – це до того, як вона завагітніла. А не коли мені вже місця в твоєму домі нема.

– Не влаштовуй драму. Я ж не викидаю тебе на вулицю. Переночуєш і поїдеш до батьків.

– Ти зараз говориш про моє життя так, ніби це забута валіза.

– А що мені робити? Дитина має жити з батьком.

– А жінка, з якою ти жив чотири роки, має де завгодно?

– Не жінка. Співмешканка.

Катя повільно встала.

– Повтори.

– Я сказав: не жінка. Співмешканка. Це різні речі.

Вона вліпила йому ляпаса.

Андрій лише відсахнувся і витер щоку.

– Оце і є причина, чому я йду. З тобою все або тихо, або істерика. Посередини в тебе нічого нема.

– А в тебе є? Ти цілий рік ходив наліво, а тепер раптом такий чесний?

– Я хоча б не краду в дитини батька.

– Я не краду? Ти сам до мене прийшов!

– Бо з тобою було зручно. А з нею – життя.

Катя відвернулась, щоб він не побачив, як у неї тремтить підборіддя.

– До ранку, – сказав він. – Я посплю у вітальні.

– Ні, – тихо сказала вона. – Це ти до ранку. А потім я тобі згадаю це "співмешканка".

* * *

– Я ж казала, – сказала мати замість "заходь". – Без штампа жінка для чоловіка – тимчасова знижка.

Катя мовчки занесла сумку в коридор.

– Мамо, не зараз.

– А коли? Коли тобі п'ятдесят буде? Я скільки разів говорила: або розписуйтесь, або не грайся в сім'ю.

– Мамо.

– Що "мамо"? Він тебе використав. Ти йому молодість віддала, сервіс дала, а прав – нуль.

Батько вийшов з кімнати, глянув на сумки, на Катю, на матір.

– Дайте їй хоча б чай випити.

– Чай? – мати пирхнула. – А квартиру їй хто дасть? Чай проблему не вирішує.

Катя сіла на кухні.

– Він сказав, що я йому нудна.

Мати завмерла на секунду, потім знизала плечима.

– Ну от бачиш. Чоловіки так і називають жінку, коли від неї все вже взяли.

– Досить, – тихо сказав батько.

– А що "досить"? Нехай почує. Ти завжди мовчиш, а потім усі винні. Їй сорок, не двадцять. Треба було думати головою.

Катя підвела очі.

– Тобто це я винна?

– А хто? – мати розвела руками. – Ти ж не сирота. Бачила, що він не кличе заміж. Значить, тримав на запасному аеродромі. Це принизливо, але правда.

– Правда? – Катя гірко посміхнулась. – Дякую. Дуже підтримала.

– Підтримка – це не брехати тобі в очі. Соціально красиво говорити "ти нічого не могла зробити". А по факту – могла. Просто тобі було зручно вдавати, що все серйозно.

Батько гримнув ложкою об стіл.

– Іро.

– Що Іро? Я тепер ще й мовчати маю в своїй квартирі?

Катя встала.

– Не хвилюйся. Надовго я вас не обтяжу.

– От це вже маніпуляція, – сухо сказала мати. – Ми тебе прийняли. Але жити тут роками ти не будеш. У нас теж є життя.

– У вас є життя? – Катя повернулась до батька. – А в мене, виходить, пересидка?

Він відвів погляд.

– Катю… у матері серце. Їй не можна нервувати.

Катя засміялась знову – так само уривчасто, як учора.

– Зручно. Усі мають право на спокій. Крім мене.

* * *

Через тиждень мати вже стукала в двері зранку.

– Ти знову спиш до восьмої? У нормальних людей у твоєму віці двоє дітей інститут закінчують, а ти лежиш, як підліток.

– Я вчора до ночі шукала квартиру.

– Не квартиру треба було шукати, а чоловіка, поки була молодша.

– Мамо, відчепись.

– О, уже "відчепись". Добре. Тоді комуналку скинь на карту. Ти ж тепер доросла.

Катя вийшла з кімнати.

– Ти серйозно? Я тут тиждень.

– А що, безкоштовно має бути? – мати поставила тарілку на стіл. – Ти ж не маленька. Чи доросла тільки тоді, коли хочеш жити, як тобі зручно?

Батько мовчав, намазуючи масло на хліб.

– Тату, ти теж так вважаєш?

Він важко зітхнув.

– Я вважаю, що в домі має бути спокій.

– Спокійною ціною кого?

Ніхто не відповів.

* * *

За місяць Катя знайшла оренду і поїхала. Дзвінки матері брала рідко. На батькові повідомлення відповідала коротко. На Андрія – ніяк.

Поки одного дня він не подзвонив з чужого номера.

– Ти мене заблокувала?

– Ні, просто вимерла. Що треба?

– Я хочу побачитись.

– Запізно.

– Катю, вислухай. Там усе не так просто.

– Де "там"? В житті, яке ти обрав замість мене?

– Олена… важка людина.

– Бідненький.

– Не знущайся. Ти не розумієш.

– Я прекрасно розумію. Коли тобі було зручно – була я. Коли захотілось "емоцій" – взяв її. Коли стало важко – згадав мене. Це ти хочеш, щоб я не розуміла.

– Я помилився.

– Ні. Ти просто розраховував, що я нікуди не дінусь.

Він замовк на кілька секунд.

– У неї після пологів істерики. Вона постійно кричить. Каже, що я їй щось винен. Я додому не хочу йти.

– І ти вирішив перекластися назад у "спокійне місце"?

– Чому ти така жорстока?

– Тому що ти прийшов до мене з дружиною і немовлям за спиною.

– Не перебільшуй. Я просто хочу поговорити.

– Ти хочеш запасний вихід.

Він видихнув у слухавку.

– Ти змінилася.

– А ти ні.

* * *

Через два дні мати подзвонила сама.

– Твій Андрій приходив.

Катя завмерла.

– Навіщо?

– Питав, де ти живеш.

– І що ти сказала?

– А що я мала сказати?

– Мамо.

– Не кричи на мене. Я не дала адресу.

Катя видихнула.

– Але сказала, що ти сама. Що характер у тебе став ще гірший. І що якщо він дійсно хоче тебе повернути, хай не соплі жує, а діє.

– Ти що зробила?

– А що такого? Кращого варіанту в тебе все одно нема.

– У мене нема варіанту? Це ти серйозно?

– А ти думаєш, черга стоїть? Не ображайся на правду. У сорок років жінка без житла, без чоловіка і з гонором – це не "сильна", це складна.

– Ти продала мене назад, бо тобі так спокійніше?

– Я намагаюсь зібрати твоє життя. Бо сама ти його вже один раз зібрала.

Катя скинула дзвінок.

* * *

У неділю в батьків був ювілей батька. Родичі, сусіди, салати, торт, тости. Катя прийшла лише через нього.

– О, зірка мегаполіса, – сказала тітка Люба. – Нарешті згадала дорогу додому.

Мати усміхнулась гостям:

– Вона в нас тепер незалежна.

– Це добре, – сказав хтось із сусідів. – Жінка має стояти на ногах.

– Стояти – так, – відказала мати, розливаючи компот. – Але не плутати це з тим, щоб гордо сидіти сама в орендованій квартирі.

Катя поставила виделку.

– Мамо, не зараз.

– А коли? Тут усі свої.

Саме в цей момент у коридорі клацнув замок.

Катя обернулась першою.

На порозі стояв Андрій. За ним – молода жінка з візочком.

У кімнаті стихло все.

– Ви запросили його? – тихо спитала Катя.

Мати випросталась.

– Я запросила. Щоб не було цих дурних втеч і недомовок. Дорослі люди мають говорити в очі.

– Мамо, ти при своєму розумі?

Олена зняла шарф і сухо кивнула всім.

– Добрий день. Вибачте, що так. Але якщо вже він бігає до колишньої, я теж хочу подивитися, за ким він так страждає.

– Я не бігаю, – буркнув Андрій.

– Та ну? – Олена всміхнулась без жодної теплоти. – Чужими номерами дзвонити – це тепер не бігати?

Тітка Люба прошепотіла: "Оце так прийшли на ювілей".

Катя повільно встала.

– Це цирк? Ви мене сюди для цього покликали?

– А що такого? – відрізала мати. – Ти ж усе одно не вмієш нормально вирішувати. То вирішіть при людях. Може, хоч сором матимете.

– Сором? – Катя повернулась до Андрія. – У тебе є що сказати?

Він ковтнув.

– Я… хотів би, щоб ми спокійно…

– Не бреши, – перебила Олена. – Скажи як є: коли дитина оре ночами, тобі захотілося назад туди, де тебе обслуговували мовчки.

– Замовкни, – шипнув Андрій.

– Ні, сам замовкни. Ти мені казав, що вона холодна і зручна. А тепер ходиш з очима побитого собаки. То хто з нас брехав?

Катя дивилась на них, не кліпаючи.

Мати раптом сказала вголос, так, щоб чули всі:

– А найсмішніше, що обидві знали, який він. Просто одна думала "зі мною буде інакше", а друга – "куди він дінеться".

– Ви серйозно? – обурилась тітка Люба. – Це ж приниження.

– Приниження – це чотири роки жити без прав, – відрізала мати. – А вдавати, що тебе ошукали, коли тебе просто не вибрали офіційно, – це зручна казка для дорослих.

У кімнаті стало так тихо, що було чутно, як дитина сопе у візочку.

Катя зблідла.

– Тобто я сама винна, бо повірила?

– Ти винна, бо погодилась на роль, яка була йому вигідна, а тепер робиш вигляд, що не знала правил, – сказала мати.

– А він не винен?

– Він винен як чоловік. Ти – як людина, яка роками обманювала себе. Подвійна правда. Тому й боляче.

Катя повернулась до батька.

– І ти зараз знову промовчиш?

Він встав, нервово поправив серветку.

– Я… не хотів цього шоу.

– Але воно тобі зручніше, ніж стати на чийсь бік, так?

Олена пирхнула.

– О, а оце вже знайомо. Усі чоловіки винні, поки треба комусь бути сильним.

– Ти взагалі мовчи, – різко сказала Катя. – Ти влізла в чужий дім.

– Чужий? – Олена зробила крок уперед. – Він не був твоїм. І це найгірше, правда? Ти чотири роки мила підлогу в квартирі, яка так і не стала твоєю.

Кілька гостей аж відвели очі.

Андрій різко сказав:

– Досить.

– Ні, не досить, – Катя дивилась лише на нього. – Скажи при всіх. Ким я була?

Він мовчав.

– Скажи.

– Катю…

– Скажи.

Андрій стиснув щелепу.

– Людиною, з якою мені було зручно.

Олена гірко всміхнулась.

– Ну нарешті чесність.

Катя взяла зі столу келих і вилила вино йому просто в обличчя.

Хтось ахнув. Дитина у візочку заплакала.

– Тепер незручно? – спитала вона.

Олена рвонула візок назад.

– Ти хвора.

– А ти щаслива? – кинула Катя. – Чи вже теж чекаєш, коли набриднеш?

– У мене хоча б є син, – прошипіла Олена. – А ти навіть цього не встигла.

Тиша луснула.

Батько гримнув:
– Припинили всі!

Катя зблідла ще більше, але голос у неї став рівніший.

– Знаєш, що найогидніше? Не те, що він зрадив. А те, що для вас усіх проблема не в його зраді, а в тому, що я тепер незручна. Самотня жінка всіх дратує сильніше, ніж підлий чоловік.

– Бо підлі чоловіки – не новина, – сказала мати. – А от жінки, які в сорок не навчилися себе страхувати, – це вже розкіш.

Катя дивилась на неї кілька секунд, потім повільно кивнула.

– Добре.

Вона підійшла до вішалки, взяла пальто.

– Катю, – озвався батько. – Не йди так.

Вона не обернулась.

У коридорі мати наздогнала її і сунула в руку пакет.

– Забери хоча б торт.

Катя глянула на пакет, потім на матір.

– Собі залиш. Вам солодке краще заходить, коли хтось інший ковтає гірке.

Вона відчинила двері.

І тоді мати, вже їй у спину, голосно, щоб чули всі в кімнаті, сказала:

– Якщо Андрій завтра прийде без неї – я все одно пущу. Бо шанс повертається не двічі. А гордість квартиру не платить.

Катя завмерла на секунду, але двері все ж зачинила.

Valera

Популярне