– Тобі до котрої зібрати речі? – Андрій навіть не підвів очей від чашки.
Катя завмерла в дверях.
– Що?
– Не починай. Я написав: "треба поговорити". Не "сюрприз".
– Ти серйозно зараз?
– Абсолютно. Завтра тут буде Олена.
– Хто?
– Моя жінка.
– Яка ще жінка, Андрію? Я тут живу.
– У моїй квартирі.
Тиша впала так різко, що навіть холодильник загудів голосніше.
– Чотири роки, – повільно сказала Катя. – Чотири роки я "живу у твоїй квартирі"?
– Не перекручуй. Я тобі нічого не обіцяв.
– А спільне життя – це що було? Тренування?
– Катю, мені сорок три. Я не хочу померти в режимі "робота-борщ-новини". Мені стало тісно.
– Тісно? Тобі було тісно зі мною?
– Мені було нудно.
Катя засміялася. Нервово, уривчасто.
– Нудно. Сильне слово для чоловіка, який чотири роки їв мій борщ, носився зі своїм тиском і кликав мене "рідна", коли йому було зручно.
– Не роби з себе дружину. Ти сама не наполягала на шлюбі.
– А ти цим і скористався.
Андрій нарешті глянув прямо на неї.
– Олена вагітна.
Катя сіла повз стілець і вхопилася за край столу.
– Ти… що?
– Ми одружуємось.
– Ми?
– Я і Олена. Не істерій. Я вирішив сказати чесно.
– Чесно? – Катя підвела очі. – Чесно – це до того, як вона завагітніла. А не коли мені вже місця в твоєму домі нема.
– Не влаштовуй драму. Я ж не викидаю тебе на вулицю. Переночуєш і поїдеш до батьків.
– Ти зараз говориш про моє життя так, ніби це забута валіза.
– А що мені робити? Дитина має жити з батьком.
– А жінка, з якою ти жив чотири роки, має де завгодно?
– Не жінка. Співмешканка.
Катя повільно встала.
– Повтори.
– Я сказав: не жінка. Співмешканка. Це різні речі.
Вона вліпила йому ляпаса.
Андрій лише відсахнувся і витер щоку.
– Оце і є причина, чому я йду. З тобою все або тихо, або істерика. Посередини в тебе нічого нема.
– А в тебе є? Ти цілий рік ходив наліво, а тепер раптом такий чесний?
– Я хоча б не краду в дитини батька.
– Я не краду? Ти сам до мене прийшов!
– Бо з тобою було зручно. А з нею – життя.
Катя відвернулась, щоб він не побачив, як у неї тремтить підборіддя.
– До ранку, – сказав він. – Я посплю у вітальні.
– Ні, – тихо сказала вона. – Це ти до ранку. А потім я тобі згадаю це "співмешканка".
* * *
– Я ж казала, – сказала мати замість "заходь". – Без штампа жінка для чоловіка – тимчасова знижка.
Катя мовчки занесла сумку в коридор.
– Мамо, не зараз.
– А коли? Коли тобі п'ятдесят буде? Я скільки разів говорила: або розписуйтесь, або не грайся в сім'ю.
– Мамо.
– Що "мамо"? Він тебе використав. Ти йому молодість віддала, сервіс дала, а прав – нуль.
Батько вийшов з кімнати, глянув на сумки, на Катю, на матір.
– Дайте їй хоча б чай випити.
– Чай? – мати пирхнула. – А квартиру їй хто дасть? Чай проблему не вирішує.
Катя сіла на кухні.
– Він сказав, що я йому нудна.
Мати завмерла на секунду, потім знизала плечима.
– Ну от бачиш. Чоловіки так і називають жінку, коли від неї все вже взяли.
– Досить, – тихо сказав батько.
– А що "досить"? Нехай почує. Ти завжди мовчиш, а потім усі винні. Їй сорок, не двадцять. Треба було думати головою.
Катя підвела очі.
– Тобто це я винна?
– А хто? – мати розвела руками. – Ти ж не сирота. Бачила, що він не кличе заміж. Значить, тримав на запасному аеродромі. Це принизливо, але правда.
– Правда? – Катя гірко посміхнулась. – Дякую. Дуже підтримала.
– Підтримка – це не брехати тобі в очі. Соціально красиво говорити "ти нічого не могла зробити". А по факту – могла. Просто тобі було зручно вдавати, що все серйозно.
Батько гримнув ложкою об стіл.
– Іро.
– Що Іро? Я тепер ще й мовчати маю в своїй квартирі?
Катя встала.
– Не хвилюйся. Надовго я вас не обтяжу.
– От це вже маніпуляція, – сухо сказала мати. – Ми тебе прийняли. Але жити тут роками ти не будеш. У нас теж є життя.
– У вас є життя? – Катя повернулась до батька. – А в мене, виходить, пересидка?
Він відвів погляд.
– Катю… у матері серце. Їй не можна нервувати.
Катя засміялась знову – так само уривчасто, як учора.
– Зручно. Усі мають право на спокій. Крім мене.
* * *
Через тиждень мати вже стукала в двері зранку.
– Ти знову спиш до восьмої? У нормальних людей у твоєму віці двоє дітей інститут закінчують, а ти лежиш, як підліток.
– Я вчора до ночі шукала квартиру.
– Не квартиру треба було шукати, а чоловіка, поки була молодша.
– Мамо, відчепись.
– О, уже "відчепись". Добре. Тоді комуналку скинь на карту. Ти ж тепер доросла.
Катя вийшла з кімнати.
– Ти серйозно? Я тут тиждень.
– А що, безкоштовно має бути? – мати поставила тарілку на стіл. – Ти ж не маленька. Чи доросла тільки тоді, коли хочеш жити, як тобі зручно?
Батько мовчав, намазуючи масло на хліб.
– Тату, ти теж так вважаєш?
Він важко зітхнув.
– Я вважаю, що в домі має бути спокій.
– Спокійною ціною кого?
Ніхто не відповів.
* * *
За місяць Катя знайшла оренду і поїхала. Дзвінки матері брала рідко. На батькові повідомлення відповідала коротко. На Андрія – ніяк.
Поки одного дня він не подзвонив з чужого номера.
– Ти мене заблокувала?
– Ні, просто вимерла. Що треба?
– Я хочу побачитись.
– Запізно.
– Катю, вислухай. Там усе не так просто.
– Де "там"? В житті, яке ти обрав замість мене?
– Олена… важка людина.
– Бідненький.
– Не знущайся. Ти не розумієш.
– Я прекрасно розумію. Коли тобі було зручно – була я. Коли захотілось "емоцій" – взяв її. Коли стало важко – згадав мене. Це ти хочеш, щоб я не розуміла.
– Я помилився.
– Ні. Ти просто розраховував, що я нікуди не дінусь.
Він замовк на кілька секунд.
– У неї після пологів істерики. Вона постійно кричить. Каже, що я їй щось винен. Я додому не хочу йти.
– І ти вирішив перекластися назад у "спокійне місце"?
– Чому ти така жорстока?
– Тому що ти прийшов до мене з дружиною і немовлям за спиною.
– Не перебільшуй. Я просто хочу поговорити.
– Ти хочеш запасний вихід.
Він видихнув у слухавку.
– Ти змінилася.
– А ти ні.
* * *
Через два дні мати подзвонила сама.
– Твій Андрій приходив.
Катя завмерла.
– Навіщо?
– Питав, де ти живеш.
– І що ти сказала?
– А що я мала сказати?
– Мамо.
– Не кричи на мене. Я не дала адресу.
Катя видихнула.
– Але сказала, що ти сама. Що характер у тебе став ще гірший. І що якщо він дійсно хоче тебе повернути, хай не соплі жує, а діє.
– Ти що зробила?
– А що такого? Кращого варіанту в тебе все одно нема.
– У мене нема варіанту? Це ти серйозно?
– А ти думаєш, черга стоїть? Не ображайся на правду. У сорок років жінка без житла, без чоловіка і з гонором – це не "сильна", це складна.
– Ти продала мене назад, бо тобі так спокійніше?
– Я намагаюсь зібрати твоє життя. Бо сама ти його вже один раз зібрала.
Катя скинула дзвінок.
* * *
У неділю в батьків був ювілей батька. Родичі, сусіди, салати, торт, тости. Катя прийшла лише через нього.
– О, зірка мегаполіса, – сказала тітка Люба. – Нарешті згадала дорогу додому.
Мати усміхнулась гостям:
– Вона в нас тепер незалежна.
– Це добре, – сказав хтось із сусідів. – Жінка має стояти на ногах.
– Стояти – так, – відказала мати, розливаючи компот. – Але не плутати це з тим, щоб гордо сидіти сама в орендованій квартирі.
Катя поставила виделку.
– Мамо, не зараз.
– А коли? Тут усі свої.
Саме в цей момент у коридорі клацнув замок.
Катя обернулась першою.
На порозі стояв Андрій. За ним – молода жінка з візочком.
У кімнаті стихло все.
– Ви запросили його? – тихо спитала Катя.
Мати випросталась.
– Я запросила. Щоб не було цих дурних втеч і недомовок. Дорослі люди мають говорити в очі.
– Мамо, ти при своєму розумі?
Олена зняла шарф і сухо кивнула всім.
– Добрий день. Вибачте, що так. Але якщо вже він бігає до колишньої, я теж хочу подивитися, за ким він так страждає.
– Я не бігаю, – буркнув Андрій.
– Та ну? – Олена всміхнулась без жодної теплоти. – Чужими номерами дзвонити – це тепер не бігати?
Тітка Люба прошепотіла: "Оце так прийшли на ювілей".
Катя повільно встала.
– Це цирк? Ви мене сюди для цього покликали?
– А що такого? – відрізала мати. – Ти ж усе одно не вмієш нормально вирішувати. То вирішіть при людях. Може, хоч сором матимете.
– Сором? – Катя повернулась до Андрія. – У тебе є що сказати?
Він ковтнув.
– Я… хотів би, щоб ми спокійно…
– Не бреши, – перебила Олена. – Скажи як є: коли дитина оре ночами, тобі захотілося назад туди, де тебе обслуговували мовчки.
– Замовкни, – шипнув Андрій.
– Ні, сам замовкни. Ти мені казав, що вона холодна і зручна. А тепер ходиш з очима побитого собаки. То хто з нас брехав?
Катя дивилась на них, не кліпаючи.
Мати раптом сказала вголос, так, щоб чули всі:
– А найсмішніше, що обидві знали, який він. Просто одна думала "зі мною буде інакше", а друга – "куди він дінеться".
– Ви серйозно? – обурилась тітка Люба. – Це ж приниження.
– Приниження – це чотири роки жити без прав, – відрізала мати. – А вдавати, що тебе ошукали, коли тебе просто не вибрали офіційно, – це зручна казка для дорослих.
У кімнаті стало так тихо, що було чутно, як дитина сопе у візочку.
Катя зблідла.
– Тобто я сама винна, бо повірила?
– Ти винна, бо погодилась на роль, яка була йому вигідна, а тепер робиш вигляд, що не знала правил, – сказала мати.
– А він не винен?
– Він винен як чоловік. Ти – як людина, яка роками обманювала себе. Подвійна правда. Тому й боляче.
Катя повернулась до батька.
– І ти зараз знову промовчиш?
Він встав, нервово поправив серветку.
– Я… не хотів цього шоу.
– Але воно тобі зручніше, ніж стати на чийсь бік, так?
Олена пирхнула.
– О, а оце вже знайомо. Усі чоловіки винні, поки треба комусь бути сильним.
– Ти взагалі мовчи, – різко сказала Катя. – Ти влізла в чужий дім.
– Чужий? – Олена зробила крок уперед. – Він не був твоїм. І це найгірше, правда? Ти чотири роки мила підлогу в квартирі, яка так і не стала твоєю.
Кілька гостей аж відвели очі.
Андрій різко сказав:
– Досить.
– Ні, не досить, – Катя дивилась лише на нього. – Скажи при всіх. Ким я була?
Він мовчав.
– Скажи.
– Катю…
– Скажи.
Андрій стиснув щелепу.
– Людиною, з якою мені було зручно.
Олена гірко всміхнулась.
– Ну нарешті чесність.
Катя взяла зі столу келих і вилила вино йому просто в обличчя.
Хтось ахнув. Дитина у візочку заплакала.
– Тепер незручно? – спитала вона.
Олена рвонула візок назад.
– Ти хвора.
– А ти щаслива? – кинула Катя. – Чи вже теж чекаєш, коли набриднеш?
– У мене хоча б є син, – прошипіла Олена. – А ти навіть цього не встигла.
Тиша луснула.
Батько гримнув:
– Припинили всі!
Катя зблідла ще більше, але голос у неї став рівніший.
– Знаєш, що найогидніше? Не те, що він зрадив. А те, що для вас усіх проблема не в його зраді, а в тому, що я тепер незручна. Самотня жінка всіх дратує сильніше, ніж підлий чоловік.
– Бо підлі чоловіки – не новина, – сказала мати. – А от жінки, які в сорок не навчилися себе страхувати, – це вже розкіш.
Катя дивилась на неї кілька секунд, потім повільно кивнула.
– Добре.
Вона підійшла до вішалки, взяла пальто.
– Катю, – озвався батько. – Не йди так.
Вона не обернулась.
У коридорі мати наздогнала її і сунула в руку пакет.
– Забери хоча б торт.
Катя глянула на пакет, потім на матір.
– Собі залиш. Вам солодке краще заходить, коли хтось інший ковтає гірке.
Вона відчинила двері.
І тоді мати, вже їй у спину, голосно, щоб чули всі в кімнаті, сказала:
– Якщо Андрій завтра прийде без неї – я все одно пущу. Бо шанс повертається не двічі. А гордість квартиру не платить.
Катя завмерла на секунду, але двері все ж зачинила.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
