Правильно кажуть, що студентські роки найкращі та насичені. Тоді ми дорослішаємо та розуміємо, що таке справжнє доросле життя та вчимося бути відповідальними. Згадайте, як ви старанно готувалися до екзаменів, боялися сурових викладачів, разом прогулювали пари та сподівалися, що про це не дізнається декан. У нас з’явилося багато нових друзів та навіть знайшли своє справжнє кохання.
Ось нещодавно до Олесі зателефонувала її троюрідна далека сестра Маринка. Вона так плакала у слухавку. Невже трапилося щось погане? Запросила її до себе у гості, адже та сказала, що це не тема для телефонної розмови, треба про все наживо поговорити. Тому дівчина хутчіше побігла у магазин за тортиком.
– Ох, Лесю, ти навіть не уявляєш, що у нас трапилося. Справжнє горе. Поїхали з донькою заселятися у гуртожиток, а там такі умови. Я ледь не посивіла! Стеля сиплеться, таргани повзають, один душ на весь поверх, і то ледь тримається. І як моя донечка Тетянка житиме у таких умовах? А ще ті дівчата мені такими підозрілими здалися. Ой, так боюся, щоб Таня у погану компанію не потрапила, – скаржилася сестра.
Я знаю, що племінниця Тетянка дуже тиха та скромна дівчинка. Звикла до того, що мама їй все на тарілочці принесе, адже вона єдина дитина у сім’ї. Бачу, як Марина навколо неї бігає і таким чином розпестила доньку. Однак, я знаю, що у кімнаті можна зробити ремонт. Я сама колись жила 4 роки у гуртожитку. Ми з сусідками самостійно поклеїли нові шпалери, купили все необхідне для комфорту. Та і гостинцями з дому ділилися, адже ми всі були приїжджі з сіл. Хтось привезе домашнє молочко та сметанку, інша яблука та груші. Ну не пропали!
– Послухай, Маринко, ну але ж не просто так люди кажуть, що не той студент, хто у гуртожитку жив. Ну там можна купити деякі матеріали, щоб зробити невеличкий ремонт. З дівчатками потоваришує, знайде нових друзів. Все-таки це весело ось так разом жити, – намагалася розрадити сестру.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Але жінка мене не слухала. Вона весь час голосила, що Таня просто пропаде у таких умовах. Аж раптом вона мені мило посміхнулася:
– Лесю, ми ж з тобою не чужі люди, все-таки одна родина. Ти мою Таню знаєш, вона дівчинка хороша. Нехай вона у тебе поживе! Ну бо ти ж її тітка, будеш за нею доглядати. Мені на душі буде спокійно. Ну як тобі ідея?
Я категорично була проти. Ну і що, що Таня – моя племінниця? Так, у мене велика квартира, місця для всіх вистачить. Але не хочу утримувати дорослу дівчину. Це ж треба купувати продукти, а ще слідкувати за нею, немов я її нянька. Ще й звітуватися перед Маринкою, що Таня їла, де гуляла і так далі. Ні, ні й ще раз ні!
– Сестро, я дозволю Тані пожити у мене, але ну хіба до того моменту, поки ви там ремонт у кімнаті не зробите. Ви ж можете запропонувати іншим сусідками скинутися, дешевше вийде.
– Навіщо нам робити ремонт, якщо Таня і так не буде там жити?
– Ну але тоді вона житиме у мене майже 4 роки, а я такого не хочу.
Однак, Марина аж почервоніла, коли почула таку пропозицію. Почала кричати на мене, що я така погана сестра та господиня, раз не дозволяю Тані жити у моїй квартирі. Навіть не попрощалася, голосно грюкнула дверима та заблокувала мій номер. Звісно, що про все не забула розповісти іншим родичам. Тепер на мене всі косо дивляться, бо я не захотіла прийняти до себе. І всі стали на сторону Марини. Але про мене хтось подумав? Я не хочу 4 роки терпіти чужу людину в себе. Знаю, що сестра не буде давати гроші на продукти чи комуналку, адже вважає, що родичі мають бути безкорисливими.
А кого ви підтримуєте у цій ситуації? Що б ви зробили з такою сестрою, як Марина? Варто все-таки прийняти її доньку?
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
