– Лілю, не тупи. Машину заберуть сьогодні.
Віктор кинув на стіл роздруківку з оголошенням і ручку.
– Підписуєш довіреність, ми виставляємо твою квартиру. Я вже про все домовився.
– Ти вже домовився… без мене?
– А що з тобою домовлятися? Ти або за сім'ю, або за свої квадратні метри.
– Це моя квартира.
– От саме. Твоя. Не наша. Я так і знав.
Ліля відсунула папери.
– Ми збирали на машину. Ти сам так казав.
– На таку – не назбираємо. Це шанс.
– Шанс продати житло заради машини?
– Не заради машини. Заради нормального життя.
– Нормального? Ми живемо в квартирі, маємо роботу, оренда з моєї квартири закриває половину витрат.
– О, почалося. Ти знову рахуватимеш, хто тут кого тягне?
– А хіба ні?
Віктор усміхнувся криво.
– Зручно бути принциповою, коли в тебе за спиною мамина квартира.
– А твоя квартира звідки взялася? Ти її виграв?
Він замовк на секунду, потім відкинувся на спинку стільця.
– Різниця в тому, що я свою власність готовий вкладати в сім'ю.
– Не бреши. Твою квартиру ми не продаємо.
– Бо ми в ній живемо.
– Ні. Бо без неї ти сам будеш ніхто.
Він різко встав.
– От бачиш? Оце ти насправді думаєш. Що я без мами, без квартири, без шефа – ніхто.
– А ти що думаєш про мене? Що я банкомат з манікюром?
– Я думаю, що ти називаєш страх відповідальністю.
Вона засміялась.
– Відповідальністю називається не продавати дах над головою заради того, щоб ти покрасувався перед колегами.
– Ти навіть зараз це зводиш до "покрасувався". Ти взагалі хоч раз хотіла, щоб я виріс?
– Виріс? Людина, яка хоче купити електромобіль, бо "по Європі поїдемо", а на бензин для нинішньої машини в нас немає?
– У нас немає машини.
– Оце саме.
Він вдарив долонею по столу.
– Бо ти все ріжеш на старті! Будинок – ні. Одяг – забагато. Машина – ні. Ти не дружина, ти гальмо.
– А ти не чоловік, ти вічний син, який плутає мамині подарунки зі своїми досягненнями.
Він підійшов ближче.
– Повтори.
– Ти почув.
– Давай чесно, Лілю. Якби у мене не було квартири, ти б за мене не вийшла.
Вона дивилась на нього кілька секунд.
– А якби у мене не було квартири, ти б зараз не стояв тут з ручкою.
Тиша стала липкою.
Він схопив папери.
– Добре. Поїхали до твоєї мами. Скажеш це при ній.
– З радістю.
***
За столом сиділи четверо: Ліля, Віктор, її мама Оксана і його мама Ніна. Чай вистигав. Ніхто його не пив.
– Продати квартиру заради машини? – Оксана дивилась на Віктора так, ніби перевіряла температуру в кімнаті. – Ти серйозно?
– А що вас так обурює? – Віктор говорив спокійно, надто спокійно. – Коли вашій доньці треба було "свій простір", то це було святе. А коли чоловікові треба інструмент для життя і роботи – це вже примха.
– Інструмент? – Ліля фиркнула. – Ти в суд на самокаті їздитимеш?
– Я хоча б думаю про розвиток.
– Ти думаєш про те, щоб не виглядати біднішим за колег.
Ніна склала руки.
– Лілю, давай без принижень. Віктор амбітний. Це не злочин.
– Амбітний за чий рахунок?
– За сімейний.
– За мій.
– От! – Віктор розвів руками. – Чуєте? Завжди "моє". І після цього вона говорить про сім'ю.
Оксана поставила чашку так різко, що чай бризнув на блюдце.
– А чому не продаси свою квартиру і не купиш собі хоч літак, якщо такий дорослий?
– Бо там живемо ми обоє, – відрізав Віктор.
– Ні, – сказала Ліля. – Бо свою страшно. Мою – не шкода.
Ніна втрутилась:
– Страшно? Він чоловік. Він хоче рухатись уперед. А ви обидві вчепилися в ці квартири, ніби їх у могилу заберете.
– А ви, – Оксана повернулась до неї, – так легко говорите про продаж чужого, ніби це не моєї дитини підлоги я мила в Італії.
– Чужого? – Ніна посміхнулась холодно. – Коли весілля грали за наші гроші, ніхто не ділив на "чужі" й "свої".
– Ваші? – Оксана аж подалась вперед. – Нагадати, хто платив за ресторан?
– Мамо, не треба, – прошепотіла Ліля.
– Ні, треба, – сказав Віктор. – Бо всі тут грають у святість. Усі отримали квартири від батьків і тепер вдають, що тільки я один невдаха, який щось хоче.
– Ти хочеш не "щось", – відповіла Ліля. – Ти хочеш, щоб я перетворила свою подушку безпеки на твою іграшку.
– Іграшку?
Він засміявся коротко, зло.
– Знаєш, що таке іграшка? Це твоя робота, де платять за креми більше, ніж лікарю за чергування. Але чомусь саме я в тебе несерйозний.
Оксана різко підвелась.
– Не смій знецінювати її роботу.
– А чого? Їй можна знецінювати мою амбіцію?
Ніна тихо, але чітко сказала:
– Правду хоч хтось скаже? Обоє живете на тому, що вам принесли матері. Але тільки мій син хоча б соромиться цього.
– Соромиться? – Ліля глянула на Віктора. – Тому й хоче купити машину, щоб виглядати дорожчим, ніж є?
Віктор уже не сідав. Ходив кімнатою.
– Так, хочу. Бо в цьому світі тебе оцінюють по тому, на чому ти під'їхав, а не по тому, наскільки ти чесно економиш на воді. Це гидко, але так є.
Оксана скривилась.
– О, нарешті. Не сім'я, не робота, не потреба. Понти.
Він зупинився й глянув прямо на неї.
– Понти? Ні. Статус. І давайте без лицемірства: бідного з принципами всі поважають рівно до того моменту, поки він не сідає поруч із успішним.
У кімнаті стало тихо.
Цю фразу ніхто не перебив.
Ліля повільно витягла телефон.
– Добре. Давай без лицемірства. Покажи мамам, скільки ти відклав на "мрію".
– Що?
– Банківський застосунок відкрий.
– Ти зараз серйозно?
– Абсолютно.
Він не рухався.
– Відкрий, – повторила вона.
Ніна помітно занервувала.
– Лілю, це вже приниження.
– Приниження – це коли з мене роблять дурну. Відкрий.
Оксана мовчала.
Віктор дістав телефон, пару разів натиснув на екран і розвернув його до себе.
– Ну?
– Голосом, – сказала Ліля. – Скільки там?
– Двадцять сім тисяч.
– Гривень? – перепитала Оксана.
– Так.
Ліля кивнула.
– А тепер покажи виписку за останні три місяці.
– Ти вже перейшла межу.
– Я? Покажи.
Він стиснув щелепу.
– Не буду.
Ліля зробила крок до нього, вихопила телефон і глянула в екран.
– П'ятдесят дві тисячі за годинник? – її голос зірвався. – Ти продав мені економію на їжі, поки купував собі годинник?
– Віддай телефон.
– "Не купуй сукню". "Вимикай світло". "Зваримо суп на три дні". А сам…
Він різко забрав телефон назад.
– Це подарунок самому собі.
– За що? За те, що знайшов, на кому зручно зекономити?
Ніна піднялась.
– Досить. Чоловік має право на свої витрати.
Оксана засміялась так, що стало ще гірше.
– Має. Зі своїх.
– А донька ваша хай тоді живе сама, якщо кожна копійка "її", – огризнулась Ніна. – Дуже зручно бути дружиною, поки не просять чимось ризикнути.
– Ризикнути? – Ліля вже дивилась тільки на Віктора. – Ти не ризикуєш. Ти мені пропонуєш після першої ж кризи іти жити до мами, щоб тобі було красиво паркуватися біля офісу.
– Не перегинай.
– Я? Це ти сьогодні прийшов продавати моє житло, як старий телефон.
Віктор раптом усміхнувся. Спокійно. Майже лагідно.
– Знаєш, що найсмішніше? Ти все одно його продаси.
– Що?
– Не зараз. Потім. Коли народиться дитина, коли буде тісно, коли знадобляться гроші, коли життя тебе прижме. Просто зараз тобі хочеться, щоб я попросив красиво.
– Вийди, – сказала Оксана.
– Та ні, дайте договорю, – він не зводив очей з Лілі. – Ти не проти продажу. Ти проти того, що не ти вирішила, на що саме підуть твої метри.
– Вийди.
– Бо правда негарна? Добре. Ось ще одна: квартира – це не характер. Це просто спадок удачі. І ти ховаєшся в ньому, як у бронежилеті, а потім називаєш це зрілістю.
Ліля підійшла до шафи, дістала папку з документами.
Ніна завмерла.
Оксана повернулась до доньки.
– Лілю, не смій.
Ліля витягла свідоцтво на квартиру, поклала перед Віктором і поруч – ключі від його квартири.
– Завтра я з'їжджаю.
– Що? – Ніна аж сіла назад.
– Ти ж правий, Вітю. Усе моє – дуже "моє". Не мучся.
Віктор скривився.
– О, тепер ти робиш драму.
– Ні. Драму ти робитимеш, коли зрозумієш, що оренда з моєї квартири більше не закриває твою половину життя.
Оксана видихнула, але нічого не сказала.
Ніна встала.
– Якщо ти зараз підеш, назад можеш не повертатися.
Ліля глянула на неї.
– Я до вас і не напрошувалась.
Віктор повільно взяв ключі, покрутив на пальці й кинув на стіл.
– Іди. Тільки машину я все одно куплю.
Ліля вже була в дверях, коли він докинув, не підвищуючи голосу:
– До речі, орендарів із твоєї квартири я попередив ще вчора, щоб готувались звільнятися. Тож повертайся в порожні стіни. Якщо, звісно, вони ще не знайшли собі когось менш принципового.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
