– Лілю, не тупи. Машину заберуть сьогодні. Віктор кинув на стіл роздруківку з оголошенням і ручку. – Підписуєш довіреність, ми виставляємо твою квартиру. Я вже про все домовився.

– Лілю, не тупи. Машину заберуть сьогодні.

Віктор кинув на стіл роздруківку з оголошенням і ручку.

– Підписуєш довіреність, ми виставляємо твою квартиру. Я вже про все домовився.

– Ти вже домовився… без мене?

– А що з тобою домовлятися? Ти або за сім'ю, або за свої квадратні метри.

– Це моя квартира.

– От саме. Твоя. Не наша. Я так і знав.

Ліля відсунула папери.

– Ми збирали на машину. Ти сам так казав.

– На таку – не назбираємо. Це шанс.

– Шанс продати житло заради машини?

– Не заради машини. Заради нормального життя.

– Нормального? Ми живемо в квартирі, маємо роботу, оренда з моєї квартири закриває половину витрат.

– О, почалося. Ти знову рахуватимеш, хто тут кого тягне?

– А хіба ні?

Віктор усміхнувся криво.

– Зручно бути принциповою, коли в тебе за спиною мамина квартира.

– А твоя квартира звідки взялася? Ти її виграв?

Він замовк на секунду, потім відкинувся на спинку стільця.

– Різниця в тому, що я свою власність готовий вкладати в сім'ю.

– Не бреши. Твою квартиру ми не продаємо.

– Бо ми в ній живемо.

– Ні. Бо без неї ти сам будеш ніхто.

Він різко встав.

– От бачиш? Оце ти насправді думаєш. Що я без мами, без квартири, без шефа – ніхто.

– А ти що думаєш про мене? Що я банкомат з манікюром?

– Я думаю, що ти називаєш страх відповідальністю.

Вона засміялась.

– Відповідальністю називається не продавати дах над головою заради того, щоб ти покрасувався перед колегами.

– Ти навіть зараз це зводиш до "покрасувався". Ти взагалі хоч раз хотіла, щоб я виріс?

– Виріс? Людина, яка хоче купити електромобіль, бо "по Європі поїдемо", а на бензин для нинішньої машини в нас немає?

– У нас немає машини.

– Оце саме.

Він вдарив долонею по столу.

– Бо ти все ріжеш на старті! Будинок – ні. Одяг – забагато. Машина – ні. Ти не дружина, ти гальмо.

– А ти не чоловік, ти вічний син, який плутає мамині подарунки зі своїми досягненнями.

Він підійшов ближче.

– Повтори.

– Ти почув.

– Давай чесно, Лілю. Якби у мене не було квартири, ти б за мене не вийшла.

Вона дивилась на нього кілька секунд.

– А якби у мене не було квартири, ти б зараз не стояв тут з ручкою.

Тиша стала липкою.

Він схопив папери.

– Добре. Поїхали до твоєї мами. Скажеш це при ній.

– З радістю.

***

За столом сиділи четверо: Ліля, Віктор, її мама Оксана і його мама Ніна. Чай вистигав. Ніхто його не пив.

– Продати квартиру заради машини? – Оксана дивилась на Віктора так, ніби перевіряла температуру в кімнаті. – Ти серйозно?

– А що вас так обурює? – Віктор говорив спокійно, надто спокійно. – Коли вашій доньці треба було "свій простір", то це було святе. А коли чоловікові треба інструмент для життя і роботи – це вже примха.

– Інструмент? – Ліля фиркнула. – Ти в суд на самокаті їздитимеш?

– Я хоча б думаю про розвиток.

– Ти думаєш про те, щоб не виглядати біднішим за колег.

Ніна склала руки.

– Лілю, давай без принижень. Віктор амбітний. Це не злочин.

– Амбітний за чий рахунок?

– За сімейний.

– За мій.

– От! – Віктор розвів руками. – Чуєте? Завжди "моє". І після цього вона говорить про сім'ю.

Оксана поставила чашку так різко, що чай бризнув на блюдце.

– А чому не продаси свою квартиру і не купиш собі хоч літак, якщо такий дорослий?

– Бо там живемо ми обоє, – відрізав Віктор.

– Ні, – сказала Ліля. – Бо свою страшно. Мою – не шкода.

Ніна втрутилась:

– Страшно? Він чоловік. Він хоче рухатись уперед. А ви обидві вчепилися в ці квартири, ніби їх у могилу заберете.

– А ви, – Оксана повернулась до неї, – так легко говорите про продаж чужого, ніби це не моєї дитини підлоги я мила в Італії.

– Чужого? – Ніна посміхнулась холодно. – Коли весілля грали за наші гроші, ніхто не ділив на "чужі" й "свої".

– Ваші? – Оксана аж подалась вперед. – Нагадати, хто платив за ресторан?

– Мамо, не треба, – прошепотіла Ліля.

– Ні, треба, – сказав Віктор. – Бо всі тут грають у святість. Усі отримали квартири від батьків і тепер вдають, що тільки я один невдаха, який щось хоче.

– Ти хочеш не "щось", – відповіла Ліля. – Ти хочеш, щоб я перетворила свою подушку безпеки на твою іграшку.

– Іграшку?

Він засміявся коротко, зло.

– Знаєш, що таке іграшка? Це твоя робота, де платять за креми більше, ніж лікарю за чергування. Але чомусь саме я в тебе несерйозний.

Оксана різко підвелась.

– Не смій знецінювати її роботу.

– А чого? Їй можна знецінювати мою амбіцію?

Ніна тихо, але чітко сказала:

– Правду хоч хтось скаже? Обоє живете на тому, що вам принесли матері. Але тільки мій син хоча б соромиться цього.

– Соромиться? – Ліля глянула на Віктора. – Тому й хоче купити машину, щоб виглядати дорожчим, ніж є?

Віктор уже не сідав. Ходив кімнатою.

– Так, хочу. Бо в цьому світі тебе оцінюють по тому, на чому ти під'їхав, а не по тому, наскільки ти чесно економиш на воді. Це гидко, але так є.

Оксана скривилась.

– О, нарешті. Не сім'я, не робота, не потреба. Понти.

Він зупинився й глянув прямо на неї.

– Понти? Ні. Статус. І давайте без лицемірства: бідного з принципами всі поважають рівно до того моменту, поки він не сідає поруч із успішним.

У кімнаті стало тихо.

Цю фразу ніхто не перебив.

Ліля повільно витягла телефон.

– Добре. Давай без лицемірства. Покажи мамам, скільки ти відклав на "мрію".

– Що?

– Банківський застосунок відкрий.

– Ти зараз серйозно?

– Абсолютно.

Він не рухався.

– Відкрий, – повторила вона.

Ніна помітно занервувала.

– Лілю, це вже приниження.

– Приниження – це коли з мене роблять дурну. Відкрий.

Оксана мовчала.

Віктор дістав телефон, пару разів натиснув на екран і розвернув його до себе.

– Ну?

– Голосом, – сказала Ліля. – Скільки там?

– Двадцять сім тисяч.

– Гривень? – перепитала Оксана.

– Так.

Ліля кивнула.

– А тепер покажи виписку за останні три місяці.

– Ти вже перейшла межу.

– Я? Покажи.

Він стиснув щелепу.

– Не буду.

Ліля зробила крок до нього, вихопила телефон і глянула в екран.

– П'ятдесят дві тисячі за годинник? – її голос зірвався. – Ти продав мені економію на їжі, поки купував собі годинник?

– Віддай телефон.

– "Не купуй сукню". "Вимикай світло". "Зваримо суп на три дні". А сам…

Він різко забрав телефон назад.

– Це подарунок самому собі.

– За що? За те, що знайшов, на кому зручно зекономити?

Ніна піднялась.

– Досить. Чоловік має право на свої витрати.

Оксана засміялась так, що стало ще гірше.

– Має. Зі своїх.

– А донька ваша хай тоді живе сама, якщо кожна копійка "її", – огризнулась Ніна. – Дуже зручно бути дружиною, поки не просять чимось ризикнути.

– Ризикнути? – Ліля вже дивилась тільки на Віктора. – Ти не ризикуєш. Ти мені пропонуєш після першої ж кризи іти жити до мами, щоб тобі було красиво паркуватися біля офісу.

– Не перегинай.

– Я? Це ти сьогодні прийшов продавати моє житло, як старий телефон.

Віктор раптом усміхнувся. Спокійно. Майже лагідно.

– Знаєш, що найсмішніше? Ти все одно його продаси.

– Що?

– Не зараз. Потім. Коли народиться дитина, коли буде тісно, коли знадобляться гроші, коли життя тебе прижме. Просто зараз тобі хочеться, щоб я попросив красиво.

– Вийди, – сказала Оксана.

– Та ні, дайте договорю, – він не зводив очей з Лілі. – Ти не проти продажу. Ти проти того, що не ти вирішила, на що саме підуть твої метри.

– Вийди.

– Бо правда негарна? Добре. Ось ще одна: квартира – це не характер. Це просто спадок удачі. І ти ховаєшся в ньому, як у бронежилеті, а потім називаєш це зрілістю.

Ліля підійшла до шафи, дістала папку з документами.

Ніна завмерла.

Оксана повернулась до доньки.

– Лілю, не смій.

Ліля витягла свідоцтво на квартиру, поклала перед Віктором і поруч – ключі від його квартири.

– Завтра я з'їжджаю.

– Що? – Ніна аж сіла назад.

– Ти ж правий, Вітю. Усе моє – дуже "моє". Не мучся.

Віктор скривився.

– О, тепер ти робиш драму.

– Ні. Драму ти робитимеш, коли зрозумієш, що оренда з моєї квартири більше не закриває твою половину життя.

Оксана видихнула, але нічого не сказала.

Ніна встала.

– Якщо ти зараз підеш, назад можеш не повертатися.

Ліля глянула на неї.

– Я до вас і не напрошувалась.

Віктор повільно взяв ключі, покрутив на пальці й кинув на стіл.

– Іди. Тільки машину я все одно куплю.

Ліля вже була в дверях, коли він докинув, не підвищуючи голосу:

– До речі, орендарів із твоєї квартири я попередив ще вчора, щоб готувались звільнятися. Тож повертайся в порожні стіни. Якщо, звісно, вони ще не знайшли собі когось менш принципового.

Valera

Популярне