– Людо, на свята до чоловіка не приїхала. Гарно, так? – свекруха навіть не привіталась. – І взагалі, може вже час додому? У нас спокійно.
– Ага. Спокійно. Це там, де ваш син третій рік "тимчасово без роботи" і ховається від ТЦК у вас за шторою?
– Не смій так про Миколу.
– А як сміти? Мені м'яко казати? "Він втомився"? "У нього стрес"? Я вивезла двох дітей, знімала куток, мила підлоги, а він дзвонив питати, чи я можу йому скинути на сигарети.
– Він твій чоловік.
– А я йому хто? Банкомат?
На тому кінці замовкли на секунду.
– Ти дуже змінилась у тій Польщі, – холодно сказала свекруха. – Гроші очі відкрили?
– Ні. Злидні. І ваш син.
Колись Люда й справді хотіла приїхати на свята. Діти просили снігу, бабусю, "додому". Потім згадала минулі свята: Микола з червоним лицем, запах горілки, "не пиляй", тарілка об стіну, діти в іншій кімнаті.
Не поїхала.
Але це була не та причина, через яку свекруха зірвалась.
Справжня причина сиділа в Людиній кухні й пила її чай з її кружки.
– Люд, ти ж мені як сестра, – колись плакала Надя, сестра Миколи. – Забери мене звідси. Я пропаду.
– А Тарас? Ви ж тільки одружились. Ви дитину хотіли.
– Він або на війну піде, або зламається тут. Я не витримаю. Мама сказала, ти допоможеш.
Люда допомогла.
Документи. Житло. Соцвиплати. Курси. Переклади. Черги.
Надя жила в неї два місяці, поки не з'їхала окремо.
Тарас пішов воювати.
Надя викладала сторіз з кав'ярень.
Потім – з квітами.
Потім – з чиєюсь чоловічою рукою на столі.
– Це хто? – прямо спитала Люда.
– Не твоя справа.
– У тебе чоловік на фронті.
– І що? Я маю молодість в жалобі закопати?
– Ти серйозно?
Надя тоді усміхнулась так, що Люду пересмикнуло.
– Найзручніше бути святою за чужий рахунок. Ти ж теж не до Миколи рвешся.
Люда ледь не вигнала її в ту ж хвилину. Але промовчала.
Бо це було гидко.
І – боляче точно.
Після свят свекруха подзвонила ще раз. Уже не сама.
– Увімкни відео, – сказала вона.
На екрані – кухня в селі. Скатертина в квітах. Микола в спортивках. Свекруха збоку. Ще дві тітки-сусідки. Видно, що не випадково зібрались.
– Кажи при всіх, – почала свекруха, – чого ти чоловіка кинула.
– При всіх? Добре. Бо при всіх у вас люблять казки.
Микола пирхнув.
– Ой, почалось. Наша європейка.
– Наша? – Люда засміялась без радості. – Це я ваша, коли треба вислати гроші. А як дітям зимові черевики – то в тебе "нема". Як у мами на кухні жерти – є. Як своїм дітям на картку скинути – нема.
– Не принижуй його! – влізла свекруха. – Він чоловік, йому важко!
– А мені легко? Бо я жінка? Чи вам просто зручно, що я тягну все мовчки?
Одна з тіток кашлянула:
– Ну, дітей без батька теж не можна…
– Без батька? – Люда різко подалась до камери. – Вони і так без батька. Просто ви називаєте це шлюбом.
Микола підвівся.
– Ти виїхала і зазналась. Думаєш, раз заробляєш, то можеш усіх судити?
– Я суджу не бідність, Миколо. Я суджу паразитування.
– О, чули? – він обернувся до кімнати. – Я вже паразит. Це мати твоїх дітей таке каже.
– Це каже жінка, яка три роки сама їх годує.
Свекруха вдарила долонею по столу.
– Ти сім'ю руйнуєш! Жінка повинна тримати чоловіка, а не добивати його, коли йому важко!
– А Надя чого не тримає свого? – тихо спитала Люда.
На кухні стало тихо.
– Що ти сказала? – повільно перепитала свекруха.
– Я сказала: Надя чого не вдома? В неї чоловік не ховається за мамину спину. В неї чоловік воює. Чого вона в Європі, а я маю повертатись під вашого сина?
– Надя – інше! – майже крикнула свекруха. – У неї життя попереду!
– А в мене вже ні?
– У тебе діти. Ти мусиш думати не про себе.
– От саме. Я про них і думаю. Тому не хочу, щоб син виріс і вирішив, що сидіти на шиї в жінки – це "чоловіку важко". А донька – що терпіти п'яного батька це "тримати сім'ю".
Сусідки переглянулись.
Микола почервонів.
– Ти мене п'яницею при людях виставляєш?
– При людях? Ти сам себе так виставляв щоразу, як діти вночі прокидались від твоїх "концертів".
– Замовкни!
– Або що?
І тут у кадр зайшла Надя. В шубці, нафарбована, з пакетом з магазину.
– Мамо, ти не бачила мій…
Вона завмерла, побачивши екран.
– О. Цирк.
– Іди сюди, – сказала Люда. – Раз уже цирк.
– Я в це не лізу, – відказала Надя.
– Зате в мою хату, в мої гроші і в мої нерви ти дуже добре влізла.
Свекруха скривилась:
– Не смій чіпати Надю.
– Чому? Бо для доньки "небезпечно", а для мене з двома дітьми – "повертайся"? Бо коли ваша донька живе на допомогу і гуляє з поляком, це "дівчині треба жити", а якщо я не хочу до вашого сина – я вже шльондра в Польщі?
Надя побіліла.
– Закрий рот.
– Або що? Розкажеш Тарасу, як ти "чекаєш"?
– Людо! – зірвалась свекруха.
– Ні, давайте вже при всіх, ви ж цього хотіли. При всіх так при всіх.
Микола зробив крок до телефону.
– Ще слово про мою сестру…
– А що? Неприємно, коли правду виносять не про невістку?
Надя різко засміялась, але в голосі вже деренчало.
– Та яка ти правильна. Сама чоловіка списала, а мене вчиш вірності?
– Я не кручу роман, поки мій чоловік живий.
– Ти просто знайшла спосіб бути хорошою в чужих очах. Жертва на експорт.
Люда завмерла на секунду.
От воно й влучило.
Бо частина правди там була.
Вона не поїхала не тільки через дітей.
Вона давно вже не хотіла назад.
І давно вже не любила Миколу.
І так, їй було легше, коли між ними кордон.
Але Микола всміхнувся так нахабно, ніби переміг.
– Бачите? Вона просто знайшла собі нове життя. А я їй заважав.
– Ні, Миколо, – сказала Люда дуже рівно. – Ти не заважав. Ти висів.
На кухні хтось тихо охнув.
Одна з сусідок прошепотіла:
– Оце вже зайве…
А Люда вже не могла зупинитись.
– Найогидніше знаєте що? – вона дивилась не на Миколу, а просто в екран. – Коли дорослого здорового чоловіка всі жаліють тільки тому, що він чоловік. Якби я сиділа у свекрухи на шиї, бухала і просила на цигарки, мене б давно назвали сміттям. А його називають "йому важко". Це не слабкість. Це розкіш, яку йому оплачують жінки.
Стало зовсім тихо.
Навіть свекруха не одразу знайшлась.
А потім прошипіла:
– То розлучайся. Подивимось, кому ти така з двома дітьми будеш потрібна.
Люда повільно кивнула.
– Нарешті чесно.
Микола хмикнув:
– Дітей ти мені все одно віддаси. Ти ж на заробітках. Я батько.
Люда не моргнула.
– Ти спочатку аліменти заплати хоч раз. Потім слово "батько" вимовляй.
Надя підійшла ближче до столу, подивилась просто в камеру й кинула:
– Тарасу я сама скажу. А ти, Людо, якщо така принципова – почни з себе. Подай на розлучення сьогодні. Не будеш же далі носити чуже прізвище, поки тобі зручно.
Люда секунду мовчала.
Потім відкрила інше вікно на телефоні.
– Уже подала.
– Що? – Микола навіть не одразу зрозумів.
– Вчора. І на аліменти теж.
Свекруха встала так різко, що камера затрусилась.
– Ти гадюка. Потайки?!
– А ви хотіли, щоб я ще дозвіл у вас спитала?
Микола вилаявся.
Сусідки заметушились.
Надя схопила телефон, ніби хотіла вимкнути.
І саме перед тим, як екран потемнів, Люда сказала:
– До речі, Тарасу я теж напишу не я. Йому вже хтось скинув ваші фото з різдвяного ярмарку. З тим поляком. Гарних вам свят.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
