Олена народила Іванка одна. Його тато був одружений і визнавати дитину не хотів. Розлючені були і її батьки. Як так, всього вісімнадцять років і вагітна, ще й без чоловіка. Що люди скажуть? Та коли дитина з’явилася на світ бабуся Катерина почала допомагати, шкода їй було онучка. Олена ж була молода, вдома сидіти не хотіла, все пропадала з друзями по дискотеках.
– Оленко, в тебе ж синочок малесенький! Побудь з ним, він сумує.
– Побуду зранку. Ти що не розумієш, що мені треба життя влаштовувати, чоловіка шукати.
Знайти хлопця, який візьме її з дитиною, в маленькому місті, де всі одне одного знали, було складно. Тоді подруга вмовила Олену зареєструватися на сайті знайомств і почати спілкуватися з іноземцями. Так вона познайомилась з Джовані, і коли Іванкові виповнилось три роки, заявила:
– Мамо, я їду в Італію до Джовані. Він мене кохає, гроші в нього є. Але я йому не сказала, що маю сина, щоб не злякати. Так що Івасик залишиться з вами, а згодом я все владнаю і його заберу.
– Ти що, доню! Ти ж того Джовані не знаєш. А якщо він злочинець якийсь чи сутенер? Знаєш, як часто наших дівчат так заманюють і продають в рабство?
– Ні, я все вирішила!
Олена стояла на своєму і вже за тиждень зателефонувала і повідомила, що все добре. Джовані хороший, але дещо старший, ніж казав. Перший час дівчина дзвонила раз на тиждень, згодом раз на місяць, а тоді майже зовсім не з’являлася.
Минув рік, другий. Іванко маму пам’ятав і дуже чекав. Як бабуся не старалася замінити йому найріднішу – не виходило.
– Лишень мама б повернулася! Я все буду робити, слухняним стану!, – хлопчик все думав, що завинив, тому мати покинула його.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Іванкові сповнилося вісім, останні два роки Олена зовсім не дзвонила. Катерина вже втратила останню надію та все ж розповідала дитині, що його мати просто важко працює і не має зовсім часу. За всі ці роки дочка не вислала ні копійки на дитину. Лишень два рази на початку передавала клунки зі смаколиками. Та одного літнього дня у двері постукали:
– Хто там? – спитав чемний Івасик.
– Це твоя мама.
Іванко не міг поворухнутися. Вибігла бабуся і відчинила. Олена дуже змінилася, стояла, така вся гарна, в дорогому одязі. Вона зайшла в дім та обійняла хлопчика. Він не знав, як реагувати. Далі всі сіли за стіл.
– Я приїхала на три дні, мушу повертатися. В мене все добре, я маю чоловіка і дворічну доньку.
– Чому ти не дзвонила? Невже не хотіла знати, як твій син?
– Я мусила влаштуватися. А чоловікові не сказала, що маю Іванка. Зараз я хочу його забрати.
– Я нікуди не поїду! – перебив хлопчик і розплакався.
Далі вони довго говорили. Катерина не знала, як бути, адже Олена була матір’ю і мала право його забрати. Та він там житиме, наче чужий. Чи добре йому буде? Чи доглядатиме вона його? А раптом зовсім не змінилася?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
36 неперевершених ідей французького манікюру – зберігайте, щоб не загубити!
