Не варто виходити заміж за людину, яку не кохаєш. Тепер я це розумію.
Шкода, що цю мудрість ніхто не вклав в мою голову, коли мені було 23 роки. Я зустріла Петра на заводі. Він був моїм колегою. Коли люди почали помічати, що між нами складаються не лише робочі взаємини, то жартували, що нарешті й у нашому селі з’явився такий собі службовий роман. Чи було кохання, чи не було – не знаю. Все склалося само собою.
Ми побралися, а вже за рік після весілля спільними зусиллями нам вдалося вибити собі однокімнатну квартиру. За деякий час ми жили там вже утрьох – народилася моя донечка Соломійка. Мене і мого чоловіка не об’єднувало нічого, крім спільної дитини. Жили, наче чужі люди, які просто вимушені ділити між собою житлову площу.
5 років мучили ми одне одного, а тоді я не витримала і запропонувала йому розлучитися. Несила було вже вдавати, ніби у нас гарна і міцна сім’я. На це рішення мене підштовхнуло й те, що я зустріла на роботі чоловіка, з яким дізналася нарешті, що таке кохання. Я не розбила Петрові серце, бо і я давно була йому байдужа. Але на розлучення він своєї згоди не давав. Причина проста – йому нікуди було йти, як і мені. Нам довелося домовитися: будемо ділити квартиру, але все одно розлучимося. Такий варіант, здається, влаштовував усіх.
Вже за рік після знайомства з моїм коханим Дмитром, він запропонував мені переїхати до нього і стати матір’ю для його 5-річного синочка, адже його справжня мама давно померла. Все було б прекрасно, якби він не жив у сусідній області.
Я стояла перед вибором: переїхати до коханого і виховати його дитину, як рідну, чи залишитися з донькою, але мучити спільним проживанням і себе, і колишнього чоловіка?
Я обрала перший варіант. Досі сумління мучить за те, що не дала своїй доні материнського тепла, зрадила її любов до мене. Але я так хотіла бути щасливою, та й забирати Соломійку було нікуди – Дмитро теж зміг отримати квартиру лише з однією кімнатою.
Переїхала я в інше місто, а зв’язок із донькою зовсім перервався. Минули роки, мій коханий Дмитро помер, а його син Михайло так і не зміг мене полюбити і прийняти, як власну матір, тому попросив, аби я після смерті його батька звільнила квартиру.
Я була в розпачі, бо йти мені було нікуди. Я дізналася, що мій колишній чоловік давно вже помер, а Соломійка переїхала в Німеччину разом зі своїм чоловіком. Тепер живуть там.
Якою ж несподіванкою для мене було отримати від неї листа. Я чекала на те, що все, що мені доведеться читати – це будуть слова звинувачення, ненависті і злості. Але серце моєї доньки виявилося золотим. Вона писала, що дізналася від спільних знайомих про мої труднощі, тому хоче мені допомогти. В листі також було сказано, що донечка давно пробачила мені усі старі образи і обіцяє, що забере мене до себе за кордон, де я зможу прожити гідну старість.
Я не могла повірити власним очам! Як після всіх моїх помилок, Бог обдарував мене такою доброю і милосердною дитиною!? Соломія дотримала свого слова, і вже за кілька місяців я прогулювалася затишними вуличками Берліна.
Завдяки своїй доньці я зрозуміла одну річ: прощення – це велика сила, яка точно здатна зробити світ та навколишніх трішки кращими.
Чи змогли б ви пробачити матері таку зраду?
Чи вчинили б ви так само на місці Михайла?
