– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.

– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх?

– Це ж виписка. Мама образиться.

– Я після пологів. Я ледве стою.

– Вони на п'ять хвилин.

Біля входу в пологовий уже стояли шестеро. Квіти, пакети, телефони напоготові.

– Нарешті! – Тамара Сергіївна рвонула вперед. – Дай я візьму онука.

Аліна притиснула дитину ближче.

– Спочатку в машину.

– Ой, почалося, – хмикнула золовка. – Мати-ревнивиця.

– А ти не лізь, – тихо сказала Аліна.

– Що? Я не почула.

Максим натягнув усмішку:

– Давайте без цього.

Тамара Сергіївна вже стояла біля машини.

– Я спереду сяду. Мене ж нудить ззаду.

Аліна мовчки сіла назад із дитиною. Максим повіз усіх додому. За ними – ще одне таксі з родичами.

– Максе, ми ж домовлялись… – прошепотіла Аліна.

– Вони ненадовго.

– Як і твоє "на п'ять хвилин"?

Вдома Тамара Сергіївна першою зайшла в квартиру й роззирнулась.

– Тіснувато. З дитиною в такій коробці важко буде.

– Нам нормально, – відповіла Аліна.

– Поки що.

Родичі вже роззувались. Хтось поставив торт на стіл. Хтось увімкнув камеру.

– Посміхнись, Аліно, – сказала золовка. – Це ж пам'ять.

– Вимкни.

– Та що ти як на похороні?

Тамара Сергіївна простягнула руки:

– Давай сюди малого. Ти й так його дев'ять місяців не випускала.

Кілька людей хихикнули.

Аліна подивилась на Максима.

– Скажи щось.

– Мамо, обережно тільки.

– О, тепер мені ще й інструкцію дадуть, – відрізала свекруха й таки забрала дитину. – Я трьох виростила без ваших інтернетів.

Вона поцілувала немовля в щоку.

– Не треба цілувати, – відразу сказала Аліна. – І руки ви не мили.

У кімнаті стало тихо.

– Що? – Тамара Сергіївна повільно повернула голову.

– Руки. Ви з вулиці.

– Я брудна, по-твоєму?

– Я сказала: помийте руки.

– А в пологовому всі стерильні, так? – фиркнула золовка. – Там його, певно, ангели тримали.

– Не перебільшуй, – кинув хтось із гостей.

Тамара Сергіївна підійшла до дивана й сіла, не віддаючи малого.

– Бачиш, Максиме? Отак тепер у вас заведено? Бабуся має просити дозвіл доторкнутися до онука.

– Не "доторкнутися", а не лізти після вулиці до новонародженого, – сказала Аліна. – Це різні речі.

– Він не тільки твій, – відрізала свекруха. – У нього є батько. І є родина.

– Родина – це не натовп у перший день.

– Та-а-ак, – протягнула тітка. – Почалося.

Дитина закряхтіла. Аліна одразу простягнула руки:

– Дайте мені.

– Нічого, не розсиплеться, – Тамара підвела малого вище. – Звикай, що ти не одна його любиш.

– Я сказала: дайте мені сина.

– Не командуй у мої двадцять років материнства.

– У вас не материнство, а звичка, що всі мають мовчати.

– А в тебе не турбота, а істерика, – вирвала свекруха. – Дитину ще в дім не внесли, а ти вже всіх будуєш.

Максим зробив крок між ними.

– Мамо, віддай малого.

– Сину, ти теж? – вона глянула на нього так, ніби він ударив її. – Через неї?

– Через те, що він плаче.

– Він плаче, бо відчуває нервову матір.

Аліна різко забрала дитину. Малюк заплакав голосніше.

– Все. Досить.

– Бачили? – Тамара озирнулась до гостей. – Я, виходить, уже чужа.

– Ніхто так не казав, – втомлено відповів Максим.

– Та ні, синку. Є речі, які не треба казати вголос.

Аліна пішла в спальню. За хвилину двері розчинилися без стуку. Тамара Сергіївна зайшла з пакетом.

– Я принесла сорочечку. У ній мої діти виписувались. І онука доньки теж.

– Ні.

– Це на щастя.

– Ні.

– Ти навіть не подивилась.

– Я сказала ні.

– Слухай мене уважно, – Тамара поклала пакет на комод. – Мама – це не та, що народила. Мама – це та, хто не робить із дитини свою приватну власність.

Аліна завмерла.

– Це ви зараз мені про власність?

– А що? Думаєш, вийшла заміж – і всіх відрізала? Так не буває. У нормальних сім'ях дитину не ховають від рідних, як зарплату від чоловіка.

– Вийдіть.

– Я ще не договорила.

– Вийдіть із моєї кімнати.

– Це квартира мого сина.

У дверях з'явився Максим.

– Мамо…

– Не "мамо", а скажи своїй дружині, що вона перейшла межу.

– Межу перейшли ви, коли зайшли сюди без стуку, – сказала Аліна. – І коли вирішили, що мене тут можна не питати.

Тамара Сергіївна вихопила з пакета стару сорочечку.

– Я хоча б щось роблю для цього хлопчика. А ти тільки забороняєш.

– Що ви робите? Тягнете на нього чуже лахміття?

– Чуже? Це сімейне.

– Старе.

– Зате не куплене для фото в інстаграм.

Максим різко:
– Все, вистачить.

Але Тамара вже взяла край ковдрочки.

– Одягну й подивимось, чи не помре він від бабусиної любові.

Аліна відсмикнула дитину.

– Не смійте.

– Ой, трагедія. Я ж не в тебе забираю, а в руки беру.

– Ви вже забрали. Увесь день забираєте. Мій перший день із сином – і тут усі, крім мене, вирішують, що правильно.

Голос із вітальні:
– Що там у вас?

Золовка вже стояла в дверях із телефоном.

– Та зніми, зніми, – кинула Тамара. – Нехай потім подивиться, як вона з бабусею говорить.

– Телефон прибери! – рявкнув Максим.

Але було пізно. У проході вже зібралися всі.

Тамара підняла сорочечку вище, як прапор.

– Люди добрі, подивіться. Я привезла сімейну річ, а мене тут виставляють заразною.

– Бо ви навіть руки не помили! – Аліна вже не стримувалась. – Бо ви цілуєте новонародженого, тягнете до нього всіх підряд і ще вчите мене бути матір'ю!

– Та яка з тебе мати, якщо ти не даєш дитині родини? – відрізала Тамара. – Дитині не потрібна королева. Дитині потрібні люди, яким він не заважає жити.

У кімнаті зависла тиша.

Навіть Максим сіпнувся:

– Мамо, це вже перебір.

– А що не так? – вона дивилась тільки на Аліну. – Соціум вам незручний? Зате нянька, продукти й гроші від родини будуть зручні, правда? Коли вам треба – ми "рідня". Коли нам треба – ми "не лізьте".

Тітка опустила очі.
Золовка перестала знімати.
Максим тихо сказав:

– Ти несправедлива.

– Несправедливо? – Тамара гірко засміялась. – Я свого сина тягнула сама. Без чоловіка. Без відпусток. Без "мені важко". А тепер я маю стояти під дверима й чекати, поки мені дозволять бачити онука?

– Ніхто не забороняє бачити, – сказала Аліна. – Я просила одне: не влаштовувати натовп і не лізти до дитини без дозволу.

– Без дозволу? – свекруха випросталась. – Тобто ти тут видаєш дозволи?

– Так. Я. Бо я щойно народила його, а не весь цей зал.

– Він і мого сина теж!

– Тоді нехай ваш син хоч раз вибере, з ким він зараз: із мамою чи з дружиною, яка ледь на ногах стоїть.

Усі подивилися на Максима.

Він мовчав.

Тамара Сергіївна усміхнулась уголос, зло:

– Ось. Бачите? Вона навіть не дитину зараз захищає. Вона мітить територію.

– А ви? – Аліна притиснула малого до грудей. – Ви не любите онука. Ви маркуєте сина через нього.

– Не тобі судити, кого я люблю.

– Можливо. Але після сьогоднішнього ви в мою спальню без стуку не зайдете.

– У твою? – перепитала Тамара. – Максиме, ти чуєш? Уже й кімнати твоїми не лишилися.

Максим потер обличчя долонями:

– Мамо, досить. Справді. Їдь додому.

– Тобто виганяєш?

– Я прошу тебе поїхати.

– Через неї?

– Через те, що це наш дім.

– Наш? – Тамара кивнула. – Гарно. Квартиру вам хто на перший внесок дав, нагадай?

Максим зблід.

Аліна повільно перевела погляд на чоловіка.

– Що?

– Аліно, давай не зараз…

– Що "не зараз"?

Тамара вже добивала:

– Скажи їй. Нехай знає, на чиї гроші вона тут встановлює правила.

– Максим?

Він мовчав.

– Це були мамині гроші, – нарешті сказав він. – Частина.

– Частина? – пирхнула Тамара. – Половина.

Аліна кілька секунд дивилась на нього.

– І ти мені не сказав.

– Я хотів потім.

– Після чого? Після того, як мені пояснять, що я тут ніхто?

– Я не це мав на увазі.

– Зате вона саме це має.

Тамара поправила сумку на плечі.

– Я нічого не "маю". Я просто не люблю невдячність.

– Невдячність – це коли вам не дали командувати новонародженим? – голос Аліни тремтів. – Чи коли ваш син не вклонився за гроші?

– Гроші не пахнуть, поки їх беруть, – холодно сказала свекруха. – А як приходить час поваги – раптом усі горді.

Максим різко:
– Все. Вийшли всі.

– Не кричи на матір, – відрубала Тамара. – Це погана звичка. Сьогодні на мене – завтра на себе в дзеркало не подивишся.

Вона розвернулась до дверей, тоді зупинилась і глянула на Аліну:

– Виростиш. Подзвониш. Коли зрозумієш, що дитина – це не корона, а робота, від якої дуже хочеться спихнути на тих, кого сьогодні принизила.

Вона вийшла.

За нею потягнулись інші. У коридорі шелестіли пакети, шепотілися, хтось буркнув: "Ну і вистава".

Двері гримнули.

У квартирі стало тихо.

Аліна стояла з дитиною на руках і дивилась на Максима.

– Половина квартири – її?

– Формально ні. Це був подарунок.

– Формально?

– Аліно…

Телефон у нього в руці засвітився.

"Мама".

Він скинув.

За секунду прийшло повідомлення. Потім ще одне.

Максим прочитав, стиснув губи.

– Що там? – спитала Аліна.

Він не відповів.

Вона вихопила телефон.

На екрані було:
"Ключі в мене лишилися. Завтра заїду, коли тебе не буде. Треба забрати свої штори. І сорочечку для онука я ще привезу."

Valera

Популярне