– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх?
– Це ж виписка. Мама образиться.
– Я після пологів. Я ледве стою.
– Вони на п'ять хвилин.
Біля входу в пологовий уже стояли шестеро. Квіти, пакети, телефони напоготові.
– Нарешті! – Тамара Сергіївна рвонула вперед. – Дай я візьму онука.
Аліна притиснула дитину ближче.
– Спочатку в машину.
– Ой, почалося, – хмикнула золовка. – Мати-ревнивиця.
– А ти не лізь, – тихо сказала Аліна.
– Що? Я не почула.
Максим натягнув усмішку:
– Давайте без цього.
Тамара Сергіївна вже стояла біля машини.
– Я спереду сяду. Мене ж нудить ззаду.
Аліна мовчки сіла назад із дитиною. Максим повіз усіх додому. За ними – ще одне таксі з родичами.
– Максе, ми ж домовлялись… – прошепотіла Аліна.
– Вони ненадовго.
– Як і твоє "на п'ять хвилин"?
Вдома Тамара Сергіївна першою зайшла в квартиру й роззирнулась.
– Тіснувато. З дитиною в такій коробці важко буде.
– Нам нормально, – відповіла Аліна.
– Поки що.
Родичі вже роззувались. Хтось поставив торт на стіл. Хтось увімкнув камеру.
– Посміхнись, Аліно, – сказала золовка. – Це ж пам'ять.
– Вимкни.
– Та що ти як на похороні?
Тамара Сергіївна простягнула руки:
– Давай сюди малого. Ти й так його дев'ять місяців не випускала.
Кілька людей хихикнули.
Аліна подивилась на Максима.
– Скажи щось.
– Мамо, обережно тільки.
– О, тепер мені ще й інструкцію дадуть, – відрізала свекруха й таки забрала дитину. – Я трьох виростила без ваших інтернетів.
Вона поцілувала немовля в щоку.
– Не треба цілувати, – відразу сказала Аліна. – І руки ви не мили.
У кімнаті стало тихо.
– Що? – Тамара Сергіївна повільно повернула голову.
– Руки. Ви з вулиці.
– Я брудна, по-твоєму?
– Я сказала: помийте руки.
– А в пологовому всі стерильні, так? – фиркнула золовка. – Там його, певно, ангели тримали.
– Не перебільшуй, – кинув хтось із гостей.
Тамара Сергіївна підійшла до дивана й сіла, не віддаючи малого.
– Бачиш, Максиме? Отак тепер у вас заведено? Бабуся має просити дозвіл доторкнутися до онука.
– Не "доторкнутися", а не лізти після вулиці до новонародженого, – сказала Аліна. – Це різні речі.
– Він не тільки твій, – відрізала свекруха. – У нього є батько. І є родина.
– Родина – це не натовп у перший день.
– Та-а-ак, – протягнула тітка. – Почалося.
Дитина закряхтіла. Аліна одразу простягнула руки:
– Дайте мені.
– Нічого, не розсиплеться, – Тамара підвела малого вище. – Звикай, що ти не одна його любиш.
– Я сказала: дайте мені сина.
– Не командуй у мої двадцять років материнства.
– У вас не материнство, а звичка, що всі мають мовчати.
– А в тебе не турбота, а істерика, – вирвала свекруха. – Дитину ще в дім не внесли, а ти вже всіх будуєш.
Максим зробив крок між ними.
– Мамо, віддай малого.
– Сину, ти теж? – вона глянула на нього так, ніби він ударив її. – Через неї?
– Через те, що він плаче.
– Він плаче, бо відчуває нервову матір.
Аліна різко забрала дитину. Малюк заплакав голосніше.
– Все. Досить.
– Бачили? – Тамара озирнулась до гостей. – Я, виходить, уже чужа.
– Ніхто так не казав, – втомлено відповів Максим.
– Та ні, синку. Є речі, які не треба казати вголос.
Аліна пішла в спальню. За хвилину двері розчинилися без стуку. Тамара Сергіївна зайшла з пакетом.
– Я принесла сорочечку. У ній мої діти виписувались. І онука доньки теж.
– Ні.
– Це на щастя.
– Ні.
– Ти навіть не подивилась.
– Я сказала ні.
– Слухай мене уважно, – Тамара поклала пакет на комод. – Мама – це не та, що народила. Мама – це та, хто не робить із дитини свою приватну власність.
Аліна завмерла.
– Це ви зараз мені про власність?
– А що? Думаєш, вийшла заміж – і всіх відрізала? Так не буває. У нормальних сім'ях дитину не ховають від рідних, як зарплату від чоловіка.
– Вийдіть.
– Я ще не договорила.
– Вийдіть із моєї кімнати.
– Це квартира мого сина.
У дверях з'явився Максим.
– Мамо…
– Не "мамо", а скажи своїй дружині, що вона перейшла межу.
– Межу перейшли ви, коли зайшли сюди без стуку, – сказала Аліна. – І коли вирішили, що мене тут можна не питати.
Тамара Сергіївна вихопила з пакета стару сорочечку.
– Я хоча б щось роблю для цього хлопчика. А ти тільки забороняєш.
– Що ви робите? Тягнете на нього чуже лахміття?
– Чуже? Це сімейне.
– Старе.
– Зате не куплене для фото в інстаграм.
Максим різко:
– Все, вистачить.
Але Тамара вже взяла край ковдрочки.
– Одягну й подивимось, чи не помре він від бабусиної любові.
Аліна відсмикнула дитину.
– Не смійте.
– Ой, трагедія. Я ж не в тебе забираю, а в руки беру.
– Ви вже забрали. Увесь день забираєте. Мій перший день із сином – і тут усі, крім мене, вирішують, що правильно.
Голос із вітальні:
– Що там у вас?
Золовка вже стояла в дверях із телефоном.
– Та зніми, зніми, – кинула Тамара. – Нехай потім подивиться, як вона з бабусею говорить.
– Телефон прибери! – рявкнув Максим.
Але було пізно. У проході вже зібралися всі.
Тамара підняла сорочечку вище, як прапор.
– Люди добрі, подивіться. Я привезла сімейну річ, а мене тут виставляють заразною.
– Бо ви навіть руки не помили! – Аліна вже не стримувалась. – Бо ви цілуєте новонародженого, тягнете до нього всіх підряд і ще вчите мене бути матір'ю!
– Та яка з тебе мати, якщо ти не даєш дитині родини? – відрізала Тамара. – Дитині не потрібна королева. Дитині потрібні люди, яким він не заважає жити.
У кімнаті зависла тиша.
Навіть Максим сіпнувся:
– Мамо, це вже перебір.
– А що не так? – вона дивилась тільки на Аліну. – Соціум вам незручний? Зате нянька, продукти й гроші від родини будуть зручні, правда? Коли вам треба – ми "рідня". Коли нам треба – ми "не лізьте".
Тітка опустила очі.
Золовка перестала знімати.
Максим тихо сказав:
– Ти несправедлива.
– Несправедливо? – Тамара гірко засміялась. – Я свого сина тягнула сама. Без чоловіка. Без відпусток. Без "мені важко". А тепер я маю стояти під дверима й чекати, поки мені дозволять бачити онука?
– Ніхто не забороняє бачити, – сказала Аліна. – Я просила одне: не влаштовувати натовп і не лізти до дитини без дозволу.
– Без дозволу? – свекруха випросталась. – Тобто ти тут видаєш дозволи?
– Так. Я. Бо я щойно народила його, а не весь цей зал.
– Він і мого сина теж!
– Тоді нехай ваш син хоч раз вибере, з ким він зараз: із мамою чи з дружиною, яка ледь на ногах стоїть.
Усі подивилися на Максима.
Він мовчав.
Тамара Сергіївна усміхнулась уголос, зло:
– Ось. Бачите? Вона навіть не дитину зараз захищає. Вона мітить територію.
– А ви? – Аліна притиснула малого до грудей. – Ви не любите онука. Ви маркуєте сина через нього.
– Не тобі судити, кого я люблю.
– Можливо. Але після сьогоднішнього ви в мою спальню без стуку не зайдете.
– У твою? – перепитала Тамара. – Максиме, ти чуєш? Уже й кімнати твоїми не лишилися.
Максим потер обличчя долонями:
– Мамо, досить. Справді. Їдь додому.
– Тобто виганяєш?
– Я прошу тебе поїхати.
– Через неї?
– Через те, що це наш дім.
– Наш? – Тамара кивнула. – Гарно. Квартиру вам хто на перший внесок дав, нагадай?
Максим зблід.
Аліна повільно перевела погляд на чоловіка.
– Що?
– Аліно, давай не зараз…
– Що "не зараз"?
Тамара вже добивала:
– Скажи їй. Нехай знає, на чиї гроші вона тут встановлює правила.
– Максим?
Він мовчав.
– Це були мамині гроші, – нарешті сказав він. – Частина.
– Частина? – пирхнула Тамара. – Половина.
Аліна кілька секунд дивилась на нього.
– І ти мені не сказав.
– Я хотів потім.
– Після чого? Після того, як мені пояснять, що я тут ніхто?
– Я не це мав на увазі.
– Зате вона саме це має.
Тамара поправила сумку на плечі.
– Я нічого не "маю". Я просто не люблю невдячність.
– Невдячність – це коли вам не дали командувати новонародженим? – голос Аліни тремтів. – Чи коли ваш син не вклонився за гроші?
– Гроші не пахнуть, поки їх беруть, – холодно сказала свекруха. – А як приходить час поваги – раптом усі горді.
Максим різко:
– Все. Вийшли всі.
– Не кричи на матір, – відрубала Тамара. – Це погана звичка. Сьогодні на мене – завтра на себе в дзеркало не подивишся.
Вона розвернулась до дверей, тоді зупинилась і глянула на Аліну:
– Виростиш. Подзвониш. Коли зрозумієш, що дитина – це не корона, а робота, від якої дуже хочеться спихнути на тих, кого сьогодні принизила.
Вона вийшла.
За нею потягнулись інші. У коридорі шелестіли пакети, шепотілися, хтось буркнув: "Ну і вистава".
Двері гримнули.
У квартирі стало тихо.
Аліна стояла з дитиною на руках і дивилась на Максима.
– Половина квартири – її?
– Формально ні. Це був подарунок.
– Формально?
– Аліно…
Телефон у нього в руці засвітився.
"Мама".
Він скинув.
За секунду прийшло повідомлення. Потім ще одне.
Максим прочитав, стиснув губи.
– Що там? – спитала Аліна.
Він не відповів.
Вона вихопила телефон.
На екрані було:
"Ключі в мене лишилися. Завтра заїду, коли тебе не буде. Треба забрати свої штори. І сорочечку для онука я ще привезу."
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
