– Дмитре, твоя черга.
Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал.
– Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
У першому ряду мати Олени вже плакала. Хтось усміхався, знімав на телефон.
– Не треба драматизму, – шепнула Олена, ще всміхаючись у камеру. – Просто скажи клятву.
– Я й кажу. Я люблю тебе. Але не так, як мав би.
У залі стало тихо.
– Що ти зараз робиш? – голос Олени вже не був схожий на наречену. – Дмитре.
Він не дивився на неї.
– Я два роки мовчав, бо так було зручно всім. Тобі – бо ти хотіла весілля. Її матері – бо їй потрібен був "нормальний зять". Моїм – бо їм подобалася правильна дівчина.
– "Її"? – Олена різко повернула голову.
Катя, її подруга, яка стояла біля арки як дружка, зблідла.
– Не смій, – видихнула вона.
– Пізно, – сказав Дмитро. – Я кохаю Катю.
У когось із гостей вирвалося:
– Господи…
Олена засміялася. Коротко. Порожньо.
– Ти зараз жартуєш? На моєму весіллі?
– На нашому, – тихо сказав він.
– Уже ні.
Катя ступила вперед:
– Я просила тебе цього не робити.
Олена повернулася до неї так повільно, що декому стало страшно.
– Просила? Тобто обговорення було?
Катя мовчала.
– Скільки? – спитала Олена.
– Олено, не тут, – сказала Катя.
– Скільки?!
– Вісім місяців, – відповів Дмитро.
У матері Олени випала з рук серветка. Батько стиснув щелепи.
– Вісім місяців ти приходила до мене додому, – Олена дивилася тільки на Катю. – Міряла мою сукню. Плакала, що "я така щаслива". Їла мій торт на дівич-вечорі. І спала з ним?
Катя теж підняла голову.
– А ти хоч раз спитала, чи він цього хоче? Чи тобі потрібен був просто чоловік до тридцяти?
Зал загудів.
– Ти серйозно? – Олена зробила крок до неї. – Ти лягала з моїм нареченим і зараз читаєш мені лекцію?
– А ти купила собі весілля, – відрізала Катя. – І назвала це коханням.
– Замовкни, – гаркнув батько Олени.
Дмитро нарешті подивився на наречену:
– Вона має право говорити.
Олена повернулася до нього:
– А ти маєш право бути підлим. Це я вже побачила.
– Підло – це тягнути людину в шлюб, коли вона давно охолола, і вдавати, що "все нормально", бо вже внесли завдаток за ресторан, – сказав Дмитро. – Я хоча б сказав правду.
– На церемонії? Перед усіма? Це твоя мужність?
Він стиснув мікрофон.
– Ні. Це моя розплата. Бо вчора ти показала мені графік, коли нам "краще" робити дітей, і я зрозумів: ще крок – і я винен усім довічно.
– О, тепер діти винні, – Олена криво всміхнулась. – Зручно.
Катя втрутилась:
– Він боявся тебе. Ти все вирішувала сама.
Олена подивилась на неї знизу вгору.
– Боявся мене? Бідний хлопчик. Тільки чомусь сміливості вистачило спати з моєю подругою.
Священник кашлянув:
– Може, ми зупинимо-
– Ні, не зупиняйте, – сказала мати Олени. – Нехай усі почують.
Дмитро перевів подих.
– Я не святий. Але й ти не жертва, Олено. Ти не кохала мене – ти кохала картинку: квартира, фото, дитина, "ми встигли". Я був у твоєму плані, не в твоєму серці.
Олена зблідла.
– А ти був у моєму житті. Чотири роки. Я тебе витягала, коли ти сидів без роботи. Я платила за твої курси. Я брехала твоїй матері, що ти "шукаєш себе", а не лежиш із пивом третій місяць. І після цього я – картинка?
Кілька гостей закивали. Хтось прошепотів: "От саме".
Дмитро опустив очі лише на секунду.
– Так. Бо як тільки я почав заробляти, ти одразу потягла мене в РАЦС.
– Бо мені тридцять один, і я не хочу народжувати в сорок, – відрізала Олена. – Це називається реальність, а не злочин.
Катя хмикнула:
– Реальність – це коли чоловік не хоче на тобі женитись.
Олена підійшла майже впритул.
– А реальність – це коли подруга роками чекає чужого чоловіка, бо свого ніхто не вибрав.
У залі хтось сказав "ой".
Катя зблідла, але не відступила.
– Принаймні мене не треба було терміново "закривати" штампом, щоб я не втекла.
Олена різко зняла каблучку.
– Ти думаєш, він обрав тебе? – вона показала каблучку Каті. – Ні. Він просто злякався бути поганим для однієї і вирішив стати мерзотою для всіх.
Дмитро простягнув руку:
– Досить.
– Ні, не досить, – Олена повернулася до гостей. – Ви всі знали? Хоч хтось?
Тітка Дмитра відвела погляд. Мати Каті заплакала. Батько Дмитра сказав у нікуди:
– Я казав, що добром це не скінчиться.
Олена засміялася вдруге. Уже голосніше.
– Прекрасно. Тобто брехали мені не двоє.
Дмитро вирвав мікрофон зі стійки.
– Бо ти б не почула! Ти ніколи не слухала нічого, що ламало твій сценарій.
І саме тоді хтось із задніх рядів плеснув. Невчасно. Нервово. Але цього вистачило.
Олена повільно повернулась на звук, потім знову до Дмитра.
– Знаєш, що найогидніше? Не зрада.
Вона зробила паузу. У залі ніби перестали дихати.
– Найогидніше – коли слабкий чоловік називає свою підлість чесністю, бо хоче, щоб його ще й поважали за удар у спину.
Тиша стала важкою.
– А найогидніше в тобі, – раптом сказала Катя, – що ти б пробачила йому все, якби він не принизив тебе публічно. Не зрада тебе вбила. А те, що всі побачили, що тебе не вибрали.
Олена кілька секунд дивилася на неї.
Потім підійшла до столика з шампанським, взяла келих і вилила Каті просто на голову.
Гості ахнули. Хтось схопив телефон вище.
– Це за дружбу, – сказала Олена.
Катя стерла шампанське з обличчя.
– Тепер усім точно видно, чому від тебе тікають.
Батько Олени рвонувся вперед, але мати вчепилася в його рукав.
Дмитро став між ними.
– Не чіпайте її.
– Її? – перепитала Олена. – Все ще "її"?
Вона подивилася на священника.
– Продовжуйте.
Усі завмерли.
– Що? – прошепотів Дмитро.
Олена підняла підборіддя.
– Я сказала: продовжуйте. Раз він так любить правду – хай скаже її до кінця. Тут. Перед усіма.
– Олено, вистачить, – прошепотіла мати.
– Ні, мамо. Я хочу додивитись, заради чого мене розміняли.
Священник розгублено мовчав.
Катя ковтнула слину:
– Я не виходжу за нього.
– Чому? – майже лагідно спитала Олена. – Бери. Ти ж так довго доїдала чуже.
– Замовкни, – сказав Дмитро, але вже без сили.
Олена зняла фату, поклала її Каті в руки й усміхнулась так, що частині гостей стало соромно дивитися.
– Тримай. Ти ж любиш речі, за які не платила.
І пішла до виходу.
Біля дверей зупинилась, не обертаючись.
– До речі, Дмитре. Завдаток за ресторан був із моєї картки. Не хвилюйся. Рахунок за твою чесність я теж закрию.
Вона відчинила двері.
І в цей момент Катя кинула їй услід:
– Закрий ще й кредит, який брала для його бізнесу. А то "зрадник" чомусь оформлений на тебе.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
