– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.

– Дмитре, твоя черга.

Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал.

– Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.

У першому ряду мати Олени вже плакала. Хтось усміхався, знімав на телефон.

– Не треба драматизму, – шепнула Олена, ще всміхаючись у камеру. – Просто скажи клятву.

– Я й кажу. Я люблю тебе. Але не так, як мав би.

У залі стало тихо.

– Що ти зараз робиш? – голос Олени вже не був схожий на наречену. – Дмитре.

Він не дивився на неї.

– Я два роки мовчав, бо так було зручно всім. Тобі – бо ти хотіла весілля. Її матері – бо їй потрібен був "нормальний зять". Моїм – бо їм подобалася правильна дівчина.

– "Її"? – Олена різко повернула голову.

Катя, її подруга, яка стояла біля арки як дружка, зблідла.

– Не смій, – видихнула вона.

– Пізно, – сказав Дмитро. – Я кохаю Катю.

У когось із гостей вирвалося:

– Господи…

Олена засміялася. Коротко. Порожньо.

– Ти зараз жартуєш? На моєму весіллі?

– На нашому, – тихо сказав він.

– Уже ні.

Катя ступила вперед:

– Я просила тебе цього не робити.

Олена повернулася до неї так повільно, що декому стало страшно.

– Просила? Тобто обговорення було?

Катя мовчала.

– Скільки? – спитала Олена.

– Олено, не тут, – сказала Катя.

– Скільки?!

– Вісім місяців, – відповів Дмитро.

У матері Олени випала з рук серветка. Батько стиснув щелепи.

– Вісім місяців ти приходила до мене додому, – Олена дивилася тільки на Катю. – Міряла мою сукню. Плакала, що "я така щаслива". Їла мій торт на дівич-вечорі. І спала з ним?

Катя теж підняла голову.

– А ти хоч раз спитала, чи він цього хоче? Чи тобі потрібен був просто чоловік до тридцяти?

Зал загудів.

– Ти серйозно? – Олена зробила крок до неї. – Ти лягала з моїм нареченим і зараз читаєш мені лекцію?

– А ти купила собі весілля, – відрізала Катя. – І назвала це коханням.

– Замовкни, – гаркнув батько Олени.

Дмитро нарешті подивився на наречену:

– Вона має право говорити.

Олена повернулася до нього:

– А ти маєш право бути підлим. Це я вже побачила.

– Підло – це тягнути людину в шлюб, коли вона давно охолола, і вдавати, що "все нормально", бо вже внесли завдаток за ресторан, – сказав Дмитро. – Я хоча б сказав правду.

– На церемонії? Перед усіма? Це твоя мужність?

Він стиснув мікрофон.

– Ні. Це моя розплата. Бо вчора ти показала мені графік, коли нам "краще" робити дітей, і я зрозумів: ще крок – і я винен усім довічно.

– О, тепер діти винні, – Олена криво всміхнулась. – Зручно.

Катя втрутилась:

– Він боявся тебе. Ти все вирішувала сама.

Олена подивилась на неї знизу вгору.

– Боявся мене? Бідний хлопчик. Тільки чомусь сміливості вистачило спати з моєю подругою.

Священник кашлянув:

– Може, ми зупинимо-

– Ні, не зупиняйте, – сказала мати Олени. – Нехай усі почують.

Дмитро перевів подих.

– Я не святий. Але й ти не жертва, Олено. Ти не кохала мене – ти кохала картинку: квартира, фото, дитина, "ми встигли". Я був у твоєму плані, не в твоєму серці.

Олена зблідла.

– А ти був у моєму житті. Чотири роки. Я тебе витягала, коли ти сидів без роботи. Я платила за твої курси. Я брехала твоїй матері, що ти "шукаєш себе", а не лежиш із пивом третій місяць. І після цього я – картинка?

Кілька гостей закивали. Хтось прошепотів: "От саме".

Дмитро опустив очі лише на секунду.

– Так. Бо як тільки я почав заробляти, ти одразу потягла мене в РАЦС.

– Бо мені тридцять один, і я не хочу народжувати в сорок, – відрізала Олена. – Це називається реальність, а не злочин.

Катя хмикнула:

– Реальність – це коли чоловік не хоче на тобі женитись.

Олена підійшла майже впритул.

– А реальність – це коли подруга роками чекає чужого чоловіка, бо свого ніхто не вибрав.

У залі хтось сказав "ой".

Катя зблідла, але не відступила.

– Принаймні мене не треба було терміново "закривати" штампом, щоб я не втекла.

Олена різко зняла каблучку.

– Ти думаєш, він обрав тебе? – вона показала каблучку Каті. – Ні. Він просто злякався бути поганим для однієї і вирішив стати мерзотою для всіх.

Дмитро простягнув руку:

– Досить.

– Ні, не досить, – Олена повернулася до гостей. – Ви всі знали? Хоч хтось?

Тітка Дмитра відвела погляд. Мати Каті заплакала. Батько Дмитра сказав у нікуди:

– Я казав, що добром це не скінчиться.

Олена засміялася вдруге. Уже голосніше.

– Прекрасно. Тобто брехали мені не двоє.

Дмитро вирвав мікрофон зі стійки.

– Бо ти б не почула! Ти ніколи не слухала нічого, що ламало твій сценарій.

І саме тоді хтось із задніх рядів плеснув. Невчасно. Нервово. Але цього вистачило.

Олена повільно повернулась на звук, потім знову до Дмитра.

– Знаєш, що найогидніше? Не зрада.

Вона зробила паузу. У залі ніби перестали дихати.

– Найогидніше – коли слабкий чоловік називає свою підлість чесністю, бо хоче, щоб його ще й поважали за удар у спину.

Тиша стала важкою.

– А найогидніше в тобі, – раптом сказала Катя, – що ти б пробачила йому все, якби він не принизив тебе публічно. Не зрада тебе вбила. А те, що всі побачили, що тебе не вибрали.

Олена кілька секунд дивилася на неї.

Потім підійшла до столика з шампанським, взяла келих і вилила Каті просто на голову.

Гості ахнули. Хтось схопив телефон вище.

– Це за дружбу, – сказала Олена.

Катя стерла шампанське з обличчя.

– Тепер усім точно видно, чому від тебе тікають.

Батько Олени рвонувся вперед, але мати вчепилася в його рукав.

Дмитро став між ними.

– Не чіпайте її.

– Її? – перепитала Олена. – Все ще "її"?

Вона подивилася на священника.

– Продовжуйте.

Усі завмерли.

– Що? – прошепотів Дмитро.

Олена підняла підборіддя.

– Я сказала: продовжуйте. Раз він так любить правду – хай скаже її до кінця. Тут. Перед усіма.

– Олено, вистачить, – прошепотіла мати.

– Ні, мамо. Я хочу додивитись, заради чого мене розміняли.

Священник розгублено мовчав.

Катя ковтнула слину:

– Я не виходжу за нього.

– Чому? – майже лагідно спитала Олена. – Бери. Ти ж так довго доїдала чуже.

– Замовкни, – сказав Дмитро, але вже без сили.

Олена зняла фату, поклала її Каті в руки й усміхнулась так, що частині гостей стало соромно дивитися.

– Тримай. Ти ж любиш речі, за які не платила.

І пішла до виходу.

Біля дверей зупинилась, не обертаючись.

– До речі, Дмитре. Завдаток за ресторан був із моєї картки. Не хвилюйся. Рахунок за твою чесність я теж закрию.

Вона відчинила двері.

І в цей момент Катя кинула їй услід:

– Закрий ще й кредит, який брала для його бізнесу. А то "зрадник" чомусь оформлений на тебе.

Valera

Популярне