Ярослав – хлопець моєї мрії. Розумний, кумедний, добрий. Ми зустрічалися з ним три роки, і нарешті сталося те, про що я мріяла з першого дня нашого знайомства – Славік запропонував вийти за нього заміж. Я ні хвилини не роздумувала – відразу сказала йому так! Не тямила себе від щастя. Невже ми одружимося і станемо однією сім’єю. Звісно, хотілося б мати власне сімейне гніздо. Місце, яке буде фортецею тільки для нас обох, а згодом і для наших майбутніх дітей.
Та ні для кого не секрет, що квартира – це дуже дороге задоволення. Тому ми зі Славіком вирішили спершу поїхати за кордон на заробітки, назбирати грошей на власну домівку, а тоді вже й розписуватися. Наївні ми були, коли гадали, що одна поїздка зробить нас багатіями. Все було зовсім не так, тому весілля і купівлю квартири довелося знову відкласти.
Було досить важко, бо ми з хлопцем не мали жодної підтримки. Його батьки взагалі не розуміли, для чого нам та розписка. Постійно повторювали, що ми ще такі молоді, можемо пожити для в цивільному шлюбі, перевірити одне одного в побуті, а тоді вже узаконювати взаємини. Запропонували жити разом з ними у їхній квартирі. Мама Ярослава жартувала що влаштує мені справжню перевірку, бо хоче з’ясувати, чи годитимусь я на роль невістки. Зізнаюся чесно, такі її “жарти” мені зовсім не видавалися кумедними. Зовсім навпаки – вони лякали мене.
Я прекрасно розуміла, що Славік за місяць знову поїде за кордон, а я залишуся сам на сам з людьми, яких навіть добре не знаю. Я все зважила і вирішила відмовитися від ідеї жити разом з батьками мого хлопця. Не очікувала я того, що мій обранець на це дуже агресивно відреагує. Його моє рішення просто розлютило. Ми дуже посварилися просто перед його від’їздом.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Коли емоції втишилися, я вирішила зателефонувати коханому, аби дізнатися, як він. Але виявилося, що даного номеру більше не існує. Я спробувала дізнатися дійсний номер в його батьків, але ті навіть не відповіли на жоден мій дзвінок.
Чотири місяці я жила в повній невідомості, не знала, де він і що з ним. Тому, коли він з’явився, в моєму серці вирували протилежні емоції: радість, що з моїм Славіком все гаразд, і злість з приводу того, що він зник з мого життя на такий тривалий проміжок часу, навіть не попередивши.
Він зателефонував мені і запросив в гості до своїх батьків. Мені зовсім не хотілося йти туди, але жіноча цікавість таки перемогла, я мусила почути, які відмовки Славік вигадав, аби знайти виправдання своїй поведінці.
Яке ж розчарування на мене чекало, коли при першій зустрічі мій коханий почав вимагати в мене каблучку, яку подарував на честь наших заручин, у відповідь простягнувши пакет з речима, які я залишила у квартирі його батьків.
Ось так прозаїчно завершилася історія мого кохання. Не можу повірити, що така маленька дрібниця зруйнувала усі мрії про щасливе сімейне життя. Невже в усьому винна я?
Хто винен у цій історії?
Чи варто парі помиритися?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
