Життя йде, пливе мимоволі…
Бувають негаразди або навпаки радощі на моєму шляху, але що поробиш треба жити життя, а не проживати його. Зараз мені вже 40 років, маю люблячу сім’ю, двоє дітей: Аня та Костя, вони двійнята і чоловік мій Олександр.
Також ще є в мене сестра Лариса, вона на три роки старша. Я хрещена її донечки Руслани. Люблю Ларису, але останнім часом з нею коїться щось неладне. Дивна якась стала, раніше за неї я такого не помічала…
Постійно вона на щось скаржиться, то суп не вийшов, то продукти дорогі, то може облаяти колегу по роботі, бо щось ніби не виходить, то кредит у них великий, то буває з чоловіком у неї якісь проблеми. І цей весь негатив вона «виливає» на мене.
Наші батьки живуть недалеко від нас і Лариса теж частенько навідується до них в гості. Мама дуже жаліє сестру, така вона бідна нещасна.
Я теж можу розказати багато що про свої проблеми, різні неприємні ситуації в житті, але навіщо батькам хвилюватися зайвий раз? Я доросла людина і повністю сама беру відповідальність за себе.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Якось одного вечора, я прийшла з роботи, готувала вечерю у піднесеному настрої і чую дзвінок у двері. То виявилася Лариса вирішила зайти в гості, звісно ж, без попередження. І почалося…
– Віриш, я вже так втомилися жити з постійними думками про кредит… Як нам його виплачувати? – почала в котрий раз нити сестра.
– Ну нічого, маленькими кроками йдете до цілі і все буде добре, – заспокоювала її я.
– Ні, ти не розумієш, до цього кредиту ще й на роботі завал, не хочуть вчасно платити зарплату. Я як зайшла в магазин, так омліла від тих цін. Як можна так наживатися на людях??? Як мені, нам, жити далі? – поскаржилася Лариса.
– Такі у нас зараз реалії і нічого ми не зможемо вдіяти, на жаль, – вже трішки на нервах відповіла я.
І от знову скарги на життя, на людей, на обставини і таке відчуття ніби все так і треба. Ось вона прийшла, весь негатив мені віддала, а сама пішла спокійно додому. У той вечір здалося, що вона емоційний вампір і я почувала себе вже геть не добре.
А от 8 січня у мами був День народження. Ювілей – 65 років.
Вона святкувала вдома по-домашньому. Ми з чоловіком купили букет червоних троянд, набір гарненьких келихів з позолотою і поїхали вітати маму.
Лариса теж приїхала з дітьми, з чоловіком. Ми чудово провели вечір, згадали дитинство, насміялися і відпочили душею, як говорять.
Уже було о пів на дев’яту і ми почали збиратися додому. І от був для мене шок, коли ті самі келихи, які я подарувала, мама почала класти в торбу Ларисці. Я здивувалася і тоді промовчала, аби не псувати свято. А от коли сестра пішла додому, я мамі так і говорю:
– Мамо, мені здалося чи ти віддала мій тобі подарунок Ларисі? – обережно, але з образою в голосі, запитала я.
– Так, сонечко, вони зараз їй потрібніші. У неї таке тяжке життя, вона як прийде, як розкаже мені про все, так в мене аж серце кров’ю обливається.
– Але це мій подарунок тобі, а не їй… – я тихенько і дуже засмучено відповіла.
Уже не стала продовжувати розмову і не хотіла казати, що витратила майже останні гроші, аби зробити мамі приємно.
Ось так вийшло: одній дитині мама дала, а в іншою забрала. Дивно якось. Цю ситуацію я ще довго згадувала, як можна було так вчити? Як довести, що мама не права в ці ситуації. Комусь все, а комусь нічого.
Напишіть нам у коментарях у Facebook!
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Це не справжня любов, якщо це не важко
