Мамуся зварила дуже смачний обід і покликала нас з татом до столу. Ми в цей час грали з ним в заправну станцію. Він привозив до мене машину, щоб я заправив бензином. Тільки ми зібралися йти обідати, як в кухні пролунав сильний гуркіт.
Я злякався і побіг за татом подивитися, що там трапилося. Мама лежала на підлозі не рухаючись, а з рота текло щось червоне.
Тато тремтячими руками схопив телефон і подзвонив у швидку. Потім узяв маму на руки і поклав на диван. Він обіймав її і плакав, стукав по щоках і кричав – «Тільки не йди, лікарі вже їдуть …» Я не розумів, що відбувається …
Мама завжди гралася зі мною. На дитячому майданчику ми грали з нею в лови, будували замки з піску, лазили по драбинках і каталися на гірці. Найбільше мені подобалося тікати від мами на самокаті, але вона у мене така швидка, що зі швидкістю світла наздоганяла мене, хапала на руки і підкидала в космос як космонавта.
Але останнім часом у матусі стало дуже мало сил. Вона сказала, що віддала всі сили мені, щоб я ріс сильним, великим і мужнім чоловіком. Вона зовсім перестала ходити на вулицю, грала зі мною тільки вдома сидячи на дивані.
Швидка допомога приїхала дуже швидко, поклали маму на носилки і понесли в машину. Тато відвів мене до бабусі Марії, нашої сусідки, і поїхав теж.
Я стояв біля підвіконня і дивився у вікно. Грати мені навіть не хотілося, я дуже сумував за мамою. Переживав, що лікар в білому халаті зараз, напевно, їй робить дуже болючі уколи.
Тато прийшов за мною, коли було вже темно. Він розмовляв з бабусею Марією і плакав, а я все чув, але нічого не розумів. Він розповідав їй, що матуся моя хворіла на лейкемію і коли її привезли в лікарню, вона впала в якусь кому. Лікарі сказали, що не дають ніяких гарантій, повернеться вона до нас чи ні. Тато взяв мене на руки, міцно обняв і сказав: “Все буде добре!” Забрав мене додому і сидів зі мною на ліжку, погладжуючи мене по голові, поки я не заснув.
Минуло вже два місяці. Мамочка ще в лікарні. тато їздить до неї кожен день, а я її не бачив, тато сказав що до неї не пускають лікарі. Але ось настав той день, подзвонили з лікарні і сказали щоб ми всі приїхали до мами. Я дуже зрадів, що побачу матусю, а тато чомусь сильно плакав …
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ми вирушили до лікарні. Приїхавши туди, тато взяв мене за руку, підвів до маминої палати і сказав:
– Синку, ти справжній чоловік! Зараз ти повинен попрощатися з мамою …
Я зайшов в палату. Мамочка лежала на лікарняному ліжку з закритими очима. Скрізь були якісь трубки. Я ледве стримував сльози, розуміючи, що зараз повинен бути сильним як ніколи і взяв її за руку.
– Мамочко, повернися до мене … Я тебе ніколи не залишу і люблю ще більше, ніж раніше. Мені дуже нудно вдома без тебе. Казки без тебе не цікаві, іграшки нудні. Ти віддала мені свої сили, щоб я був сильним. У мене тепер багато багато сил. І я поділюся з тобою! Візьми, візьми сили, я тобі в ручки покладу!
Я вийшов з палати, тато сидів опустивши голову. Я підійшов до нього.
– Тато, мама повернулася. Я з нею силою поділився. Тепер вона теж буде сильна!
Він не відразу зрозумів мої слова, потім різко схопився і увійшов в палату. У мами були відкриті очі.
– Кохана, ти мене чуєш? Якщо чуєш і розумієш, кліпни … В очах тата була величезна надія і матуся, моя улюблена матуся моргнула.
Мамочка почала одужувати. А ми з татом сиділи біля найріднішої жінки на світі і плакали від щастя!
Вас вразила ця історія?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
