«Ти знав, куди йдеш» – одна-єдина фраза, яка вже дратує недавнього випускника медичного ВНЗ, тобто мене. Останнім часом мої родичі і друзі вимовляють її із завидною регулярністю. Ні, я не скаржився їм на важке навчання або мізерну зарплату рядового лікаря. До закінчення університету я прекрасно розумів про недоліки сфери, в якій збирався працювати.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Але, зізнатися, деяких речей я при вступі не знав, а дізнавшись, не зможу зрозуміти ніколи.
Восьмирічний хлопчик вистрибує з вікна третього поверху, тому що «голоси в голові» наказали йому це. Перелом тазу, розрив селезінки, реанімація, багатогодинні операції, тривалий відновлювальний період. Природно, інвалідність. Чи знали батьки про цю проблему, залишаючи сина без нагляду? Їм кілька разів пропонували обстежити дитину у психіатра, але що ця дільнична розуміє? «Наш син просто грався, ось навіщо йому психіатр, він не дебіл якийсь! І взагалі, ми ж не знали, що так вийде!»
Шістдесятирічний чоловік скаржиться на незагоєну «ранку» на руці. «Ранка» виявилася надто великою виразкою, вона постійно болить, іноді сочиться кров’ю і забруднює одяг. Протягом трьох років. Пів години пояснень про необхідність лікування в онколога викликають у пацієнта тільки криву посмішку, а на пропозицію відвідати диспансер на іншому кінці міста він взагалі змінюється на обличчі: «Я думав, забіжу на швидку руку перед зміною, маззю там помазати якось». Ображається, що його не вилікували прямо зараз, йде, ляскаючи дверима. Через три роки я впізнав того чоловіка в одному з пацієнтів хоспісу.
А ось ця молода мама з дев’ятимісячною дитиною в стаціонарі вдруге за пів року. У дитини гідроцефалія, в простолюдді «водянка мозку». Голова розміром майже як футбольний м’яч, на знімках – практично повна відсутність кори. Втомлений лікар розповідає нам, студентам, як пів року тому буквально умовляв матір на нескладну операцію – відмовилася. Чому? «Нам говорили, що він все одно помре, і ми не хотіли завдавати йому болю». Хто говорив? Ах, сусідка. Вона, звичайно ж, знає більше, ніж дитячий нейрохірург.
У цієї десятирічної дівчинки важкі наслідки перенесеного енцефаліту: вона не розмовляє, не може ходити або рухати руками, не контролює сечовипускання. Мати, два роки тому до останнього відмовлялася від госпіталізації, зараз лається з персоналом приймального покою: будь-який звук, навіть скрип вхідних дверей в відділенні, викликає у дитини напад судом. Так, протисудомні препарати призначали, так, пояснювали, навіщо і для чого вони потрібні, та, говорили, що це обов’язково. Ні, не застосовували. Чому? «А нам не сподобалося дозування».
Жінка сорока трьох років вже два місяці в опіковому відділенні. Її ліве плече, ймовірно, вже не можна буде повністю розігнути, а площа ураження тіла така велика, що важко повірити, що вона майже п’ять днів намагалася лікуватися самостійно. Ні, що ви, вона відразу звернулася в поліклініку, але «аж надто не хотілося в лікарню лягати, та й від будинку далеко». Мазь, куплена з рук у якоїсь «знахарки», використовувалася б і далі, якби не схаменулися родичі.
Думаєте, таких ситуацій мало? Я описав тільки ті, які запам’яталися мені найбільше. Але давайте відверто. У всіх перерахованих вище випадках лікарі (я сам був тому свідком) детально, докладно і доступно пояснювали пацієнтам або їхнім батькам причину їх стану, рекомендували адекватне лікування і попереджали (неодноразово) про можливі ризики і наслідки в разі відмови від нього. Та чого вже там – і вмовляли, і просили, і ледь не благали, особливо у випадках з дітьми. І все це – без хамства, фамільярності, без незрозумілих фраз. Всі пацієнти, які приймали рішення про лікування, були дорослими, освіченими людьми, і всі вони перебували в адекватному стані на момент прийняття цього рішення.
Раз по раз стикаючись з людською дурістю, інфантильністю, надією на горезвісне «а раптом», а часом і з відвертою зневагою не те що порадами лікарів, а технікою безпеки і здоровим глуздом, я мимоволі запитую себе: чому вам настільки наплювати на себе?Чому ви, дорослі люди, придумуєте безглузді відмазки типу «не можу відпроситися з роботи», «так далеко їхати» і «у вас незручний графік», коли справа стосується вашого здоров’я? Адже це найцінніше, що є у людини.
Чому я, ведучи з вами доброзичливу бесіду, цікавлячись вашою думкою і пропонуючи можливі варіанти, натикаюся на зневажливу посмішку від літньої жінки і бурмотіння «малий ще мене вчити» і «мені-то, окрім валідолу від серця, нічого не допомагає»?
Чому ви, здорові мужики, почувши, що я призначаю консультацію уролога або, не дай Боже, дослідження простати, або закочуєте очі і говорите, що вам «лінь», або смієтеся, як підлітки (і все одно нікуди не йдете)?
Чому ви не дотримуєтесь найпростіших для вирішення описаних трьох пунктів, а потім по три рази на тиждень викликаєте мене на ділянку, хоча я забороняв вживання алкоголь і смажену їжу, «але на травневі мені що тепер, не жерти?»
Чому поради сусідки (баби Дусі з третього під’їзду, незнайомця з сумнівного форуму) сприймаються як істина в останній інстанції, а мені, спеціалісту, ви, так вже й бути, пропонуєте розгрібати наслідки виконання цих порад?
Але вам не просто відверто плювати на своє здоров’я, ні. Ви приходите до мене в третій-п’ятий-десятий раз, не виконавши жодної рекомендації, і з пафосним обличчям віщаєте про «клятву Гіппократа» і «злочинну недбалість» щодо вашої дорогоцінної персони.
Невже ви думаєте, що лікарю ваше здоров’я має бути дорожче, ніж вам? Як же так, люди?
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
