Мій колишній чоловік виявився справжнім негідником. Залишив мене саму з двома маленькими дітьми на руках. Іванкові було 7 років, а Надійці – 5. Ніякої допомоги я від нього не отримувала. Він просто зник з мого життя, наче його ніколи у ньому й не було. Трохи згодом я дізналася, що він поїхав до іншої країни і там вирішив будувати своє щасливе і безтурботне життя, в якому точно не було місця його рідним дітям.
Але я не падала у відчай. Знала, що Бог мені допоможе, а чого ж тоді боятися? Тож я зібрала себе докупи і почала багато працювати, аби забезпечити гідне майбутнє для моїх дітей. І мені це вдавалося. Я турбувалася не лише про найнеобхідніше, але й про те, щоб вони щороку відпочивали на морі або в Карпатах. Потрібно ж їм було відновлювати свої сили після довгого навчального року.
Про всіх встигала піклуватися, окрім себе. А що я? Мені хіба щось потрібно? Аби тільки діти були ситі, одягнуті і щасливі. Дивилася я на свою доньку та свого сина і розуміла – ось моє життя, а більшого мені й не потрібно.
Минули роки, мої діти стали дорослими. Кожен почав влаштовувати своє особисте життя. Неждано-негадано доля приготувала мені сюрприз – зустріч з неймовірним чоловіком, який нарешті подарував ту любов, якої мені бракувало останні 20 років. Я не шукала ніяких зустрічей, навіть не намагалася знайти якесь жіноче щастя, про яке мені розповідали усі мої подруги. Все сталося випадково і закрутилося так стрімко, що назад вже й дороги не було.
Микола став мені дуже дорогою людиною. Завжди приймав мене такою, якою я є, без жодних претензій і нарікань. У моєму житті таке було вперше.
Після року щасливого спільного життя моє здоров’я почало мене підводити. З’явилися якісь дуже дивні симптоми, які вже були мені знайомими з далекого минулого. Я купила в аптеці тест, аби перевірити, чи справдяться мої підозри.
Ось вони – 2 смужки. Я навіть не знала, чи варто мені радіти, чи ні. Вагітність в такому віці – це непросте випробування для кожної жінки. Спершу в голові промайнула думка про те, що варто наважитися на аборт, але вона відразу розвіялася, коли я побачила щасливі очі Миколи, який почув цю новину.
– Ти народиш, і у нас буде найщасливіша у світі сім’я. Я тобі обіцяю, Ти ніколи не залишишся сама, я завжди буду поруч, – запевняв мене коханий, кружляючи у своїх міцних і надійних руках.
У Миколи не було дітей, тому новина про мою вагітність стала для нього найкращим подарунком на Новий рік.
Наступного ранку ми удвох поїхали на зустріч із лікарем, який запевнив нас у тому, що жодних протипоказань для пологів немає. Все, на що варто звернути увагу – це постійний контроль вагітності.
Я була дуже щасливою, бо тоді ще не знала, що мої діти влаштують мені великий скандал. Коли я їм звістила радісну новину про те, що в мене буде малюк, вони дивилися на мене, ніби на божевільну.
– Мамо, ти що здуріла? Народжувати у твоєму віці – це ж такий сором, – не припиняв повторювати син.
– І справді, мамо, зовсім скоро ти будеш зайнята тим, що няньчитимеш онуків, – казала донька.
Тепер я стою на роздоріжжі і не знаю, яку дорогу обрати. З одного боку коханий чоловік, який ніколи не пробачить мені, якщо я вб’ю нашу із ним дитину, а з іншого – мої діти, які взагалі, мабуть, бачити мене не схочуть, якщо я не послухаюся їхніх порад.
Серце підказує мені, що я заслужила на власне життя і можу робити те, що захочу, бо дала своїм дітям все необхідне. Хіба вони не можуть за мене порадіти? Як правильно вчинити, аби не помилитися?
Що би ви робили на місці головної героїні?
Яке рішення варто прийняти?
