Мені 55 років. Розлучена, діти вже давно живуть окремо в інших містах. Ось нещодавно познайомилася на роботі з чудовим чоловіком, якого звати Орест. Позустрічалися декілька днів, але потім він шокував мене приємною новиною про переїзд. Дійсно, ми вже не діти, у кожного з нас є квартири.
Однак, я вже звикла жити сама. У мене свій порядок у квартирі. Та і чесно кажучи, за 20 років я вже сумнівалася, що зможу знову закохатися. Але Орест мені одразу сподобався. Красивий, сильний, мужній, а головне – охайний. Костюм у нього випрасуваний, туфлі завжди чисті, ідеально виголений. Ми подумали, що краще буде у мене жити. Район хороший, недалеко від роботи, квартира краща та і я вже звикла до свого житла.
Спершу у нас все було дуже добре. Але згодом, через місяць спільного життя, на жаль, стосунки дали велику тріщину. Я працюю інженером на заводі, прокидаюся о 5 ранку та приходжу о 10 вечора. Бувало, що залишалася навіть на нічну зміну. Важко цілий день на ногах простояти. А ось Орест працював дистанційно. Можна сказати, що був сам собі директором, адже чіткого графіка не було. Ну міг інколи піти в офіс та сидіти там, скільки заманеться. Мовляв, така у нього важка та непередбачувана робота!
Мало того, що я приходила після зміни втомлена, то мала ще готувати для нас вечерю. Орест вважав, що це не чоловіча справа.
– Ну жінка ж має займатися цим. Ти все-таки господиня у квартирі, – дорікав мені.
Я слухняно кивала та ще годину крутилася на кухні, аби йому догодити. А він навіть “дякую” чи “спасибі” не казав, а про миття посуду я взагалі мовчу. Сподівалася, що хоча б в суботу мені допомагатиме, адже знаю, що у нього вихідний. Але ні!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
У суботу з ранку до ночі я повзала навкарачки та прибирала всю квартиру майже до блиску. Готувала нам їжі аж на тиждень вперед – борщ, пампушки, котлети, млинці, салати. А в понеділок ввечері мила брудні каструлі й тарілки, які чоловік гонорово залишав після себе в умивальнику. Одного разу просто попросила, хоча б чашку після кави прополоскати. Ну так він образився на мене та декілька днів не розмовляв.
– Ну ти тут господиня та повинна прибирати! Чи тебе мама не навчила, – сказав Орест.
Я вже думала, що це безвихідна ситуація. Але на 8 березня він вирішив зробити мені подарунок – поприбирати у квартирі. Спершу я була приємно здивована. Однак, дарма раділа. Всі речі, які висіли на балконі та сушилися, Орест просто кинув до шафи, навіть не розклав на полиці. Пилюку протер тільки на видних місцях, не відсував книги чи вазони. Тарілки хіба сполоснув, що потім я їх сама перемивала.
Знаю, що багато жінок почнуть мене засуджувати, мовляв, я просто дуже прискіпуюся до поведінки свого чоловіка. Але я не хочу ставати для нього прислугою. Ми тоді прожили місяць, але я хотіла якомога швидше вигнати його геть. Все, нема сили більше терпіти такого нахабного чоловіка у своєї квартирі. Зібрала всі його речі та винесла за поріг. Ми тоді дуже посварилися.
– Ти ще проситимеш, що я повернувся до тебе, ось побачиш, – крикнув Орест на прощання.
Він вважав, що тут гостює. Мовляв, це моя квартира і я зобов’язана тут все робити по господарстві. Навіть комунальні послуги порівно не хотів оплачувати.
Але вже минуло багато часу. Не сумую за ним, не хочу бачити у цій квартирі. У цих стосунках добре було хіба йому. Адже я готувала смачно, прала та прасувала його одяг, прибирала всюди. А у відповідь навіть дякую не чула. Ні, не хочу заради ще одного невдячного чоловіка витрачати стільки сили. Якби він мене дійсно кохав, то не допустив такої ситуації. Ну але якщо Орест такий гордий та самовпевнений, то нехай шукає собі іншу жінку.
Мені так спокійно жити самій. Прогнати Ореста було найкращою ідеєю.
А ви погоджуєтеся зі словами жінки? Чому?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
