Минулої суботи ми прийшли до свекрухи у гості. Правда, пані Олена нас нічим не пригостила.
– Я тепер на правильному харчуванні, слідкую за фігурою. Тому заваріть собі чай, бо іншого я не маю, – сказала жінка.
Ну вона така досить “хороша” господиня. Знаю, що пані Олена у 18 років народила мого чоловіка Андрія, ось ми нещодавно святкували її ювілей – 40 років. Її чоловіка досить рано не стало, Андрій тоді ще до школи навіть не ходив. Тому пані Олена і навчалася, і працювала, щоб дати синові все найкраще. Тоді були важкі роки, тому кожен виживав, як міг.
Не знаю, з цим це точно пов’язано, але зараз пані Олена з нами майже не спілкується. Пам’ятаю, що ще під час першого знайомства я її не дуже цікавила, а про звістку на весілля відреагувала, м’яко кажучи, байдуже. Добре, що погодилася нам зі святом допомогти та позичила декілька тисяч доларів. Досі пам’ятаю її тост “Щастя, здоров’я, а тепер ви відправляєтеся у самостійне плавання і ніяка допомога вам не потрібна” – це вона так натякнула на себе, до речі.
Зараз ми живемо у квартирі мого дядька. Чоловік вже старенький, тому вирішив переїхати у село. Ремонт, машина, інші фінансові витрати – все з нашої кишені. Пані Олена може зателефонувати раз в тиждень, запитає як справи, навіть до кінця не дослухає та вже кидає слухавку. Мовляв, то у неї серіал почався чи сусідка у гості прийшла. Спершу така поведінка мене дивувала та ображала, але з часом я звикла.
Нещодавно я народила первістка, сина назвали Мироном. Думала, що поява онука змінить поведінку свекрухи. Вона купила для малюка нові іграшки, одяг, памперси. Посиділа у кафе одну годинку та пішла.
– Ну все, па-па, у мене справи! Нехай малюк росте здоровим та щасливим, – радісно сказала пані Олена та поцокала підборами на вихід.
Знаю, що вона тричі на рік відпочиває закордоном з подругами, на всі свята їздить у ресторани. Навіть у клуби ходить, бо бачу її фотографії у соціальних мережах. Бувало, що вона навіть не попередить про те, що їде геть, а ми потім ще переживаємо – а чому пані Олена слухавку не підіймає. Купила собі абонемент у спортивний зал, займається гімнастикою й танцями. Влітку – Єгипет, Болгарія або Туреччина, взимку – Буковель.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Одного разу мене викликали на роботу, Андрій також мав багато справ. Ну не могли ми залишити Мирона одного! Зателефонувала до пані Олени, вона ж бабуся, має нам допомогти.
– Ні, я не просила малюка народжувати. Це ваша дитина і ваша відповідальність. Все, у мене нема часу, я запізнююся на фітнес, – і кинула слухавку.
Звісно, що тоді я залишилася вдома. Але вже було байдуже на ту роботу, адже мене дивувала така поведінка свекрухи. Ну хіба так можна? Ми ж не чужі люди. Зараз я у декретній відпустці, інколи можу вийти на роботу, так що працює чоловік. Зараз у нас всі гроші йдуть на Мирона, треба купити одяг, спеціальне дитяче харчування, до лікарки на огляд піти. Вже не пам’ятаю, коли востаннє собі щось купувала. Ось попросили у пані Олени позичити гроші – вона навідріз відмовилася.
– Ось я колись сам змогла сина на ноги поставити, хоча у гаманці було порожньо. Нічого, ви також зможете, – дорікала жінка.
Добре, що у мене батьки живуть у селі та часто нам передають домашнє молочко, сметанку, яєчка, овочі та фрукти. Ще й не проти з онуком посидіти. Приїжджають одразу, як я попрошу.
І чому така несправедливість? Мої батьки вже старенькі пенсіонери, але завжди знайдуть час на мене та малюка. А ось пані Олені, виходить, що відпочинок на морі важливіший за маленького онука. Хочу, щоб вона частіше приходила до нас у гості або ж просто телефонувала та цікавилася, як у нас справи. А така байдужість тільки відштовхує. Не здивуюся, якщо вона одного дня взагалі про нас забуде.
Кого ви підтримуєте у цій ситуації? Можливо, дівчина надто прискіплива до пані Олени? Чи навпаки?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
