– На вихідні їдемо на дачу, – сказала Люба. – На яку ще дачу? – Олег навіть не підняв очей. – Я до батьків. Батько дах розкрив, мати вже всіх підняла. – Звісно.

– На вихідні їдемо на дачу, – сказала Люба.
– На яку ще дачу? – Олег навіть не підняв очей. – Я до батьків. Батько дах розкрив, мати вже всіх підняла.
– Звісно. Наше почекає. У твоєї мами все термінове.
– Не починай.
– Я не починаю. Я просто рахую: твій батько, твоя мати, твоя сестра, їхній город, їхній дах, їхні банки, їхні проблеми. А ми коли?
– За тиждень поїдемо.
– За тиждень твоя мама зламає ще щось.

Олег кинув ложку в мийку.

– Вона мати.
– А я хто? Жінка на підхваті?
– Не перегинай.
– Це ти не перегинайся до них щоразу, коли тебе свиснуть.

Він мовчав. Потім сухо:

– Я в п'ятницю їду. Ти зі мною чи ні?
– Ні. Завези мене на дачу.

Він глянув так, ніби вона спеціально ставить його між собою і батьками.

– Добре. Але потім без істерик.

***

– Отут би жила Таня, якби хтось не вперся, – сказала свекруха, коли вони ще шукали квартиру. – Поруч сестра, рідня, допомога.
– У старому будинку без ремонту? – Люба не сіла. – Із грибком на стінах?
– Зате без кредиту. Бо це не мій син мільйони отримав у спадок.
– Це будинок моєї бабусі.
– От саме. Не його. Тому ти й крутиш. У тебе нікого немає – от і тягнеш чоловіка від сім'ї.

Олег тоді сказав:

– Мамо, досить.

Тихо. Так тихо, що це прозвучало як "говори далі".

Квартиру купили ту, яку хотіла Люба. Частину дав її батько. Будинок бабусі не продали. Свекруха того не пробачила.

***

У п'ятницю Олег висадив Любу біля хвіртки.

– Увечері подзвоню.
– Якщо мама дозволить.
– Любо…
– Їдь уже.

Вона прибрала в хаті, витерла пил, розтопила піч, винесла торішнє листя з веранди. Увечері сіла з книжкою. Почулась машина.

Олег зайшов у дім з голодними очима й запахом чужого двору.

– Я поїсти хочу страшно. Є щось?
– Картопля. Тушонка.
– Все піде.

Поки вона ставила сковорідку, він сів на табурет.

– Там цирк був.
– У вас чи в нас?
– У них. Але через нас.

Вона мовчки поставила перед ним тарілку.

– Спочатку про город. Мовляв, ми ледарі. У нас "не дача, а місце шашлики смажити". Потім Таня заявила, що хоче свій салон.
– Який ще салон?
– Манікюр, педикюр, "краса під ключ".
– Вона хоч день у житті працювала?
– Оце я й спитав. Дарма.

Він усміхнувся, але зло.

– Мати каже: "Не всі ж мають горбатитися. Хтось має заробляти головою".
– Таня? Головою?
– Стривай. Далі краще. Вони вже придумали, де взяти старт. Продати твою дачу.
– Нашу.
– Я так і сказав.
– І?
– І тут Таня видала: "Люба все одно туди тікає, коли їй треба образитися. Навіщо сім'ї спонсорувати її настрій?"
– А ти?
– А я спитав, чого її бізнес має спонсорувати моя дружина.
– І?
– І мати сказала фразу, після якої я встав.

Він підняв на Любу очі.

– "У кого немає своєї крові, той чіпляється за цеглу. А нормальні люди вкладаються в живих".

Люба повільно поклала ложку.

– Вона так і сказала?
– При всіх.
– Про мою бабусю. Про мій дім.
– Про тебе.

Люба сіла навпроти.

– І що ти зробив?
– Сказав, що якщо Тані так потрібні гроші, нехай продасть щось своє.
– У неї нічого свого немає.
– Я теж так сказав.
– І?
– Таня розревілась. Мати сказала, що я принижую сестру. Батько мовчав. Як завжди.
– А ти поїхав.
– Я поїхав.

Люба дивилась на нього довго.

– Ти знаєш, що найгірше?
– Що?
– Що ти зараз чекаєш, що я скажу "дякую, ти мене захистив".
– А це не так?
– Ти захистив мене після того, як цілий день кривав їм дах і слухав, як вони ділять моє.

Він відклав виделку.

– Я поїхав допомогти батькові.
– Ти поїхав довести, що ти хороший син.
– А що, не треба?
– Треба. Але чомусь за мій рахунок.

***

У суботу зранку задзвонив телефон. Олег глянув на екран.

– Мати.

Люба кивнула:

– Вмикай гучний.

– Алло.
– Ти де? – голос свекрухи вже був натягнутий. – Ми тут стоїмо, чекаємо, а він пропав.
– Я в Люби.
– У Люби чи в її будинку?
– Мамо.
– Що "мамо"? Ми дах доробляємо. Батько на драбині. Таня образилась. Ти вчора влаштував ганьбу.
– Я влаштував?
– Так. Принизив сестру через гроші.
– Через чиї гроші?
– Не перекручуй. Я про сім'ю думаю. Ви вчепилися в ту халупу, ніби там золото закопане.
– Для нас вона потрібна.
– Кому "нам"? Їй? Звісно. Там же все її. І квартира її. І гроші її. А ти що маєш? Квитанції по комуналці?
– Я маю дружину.
– От-от. І через дружину ти забув, що в тебе ще є мати.

Люба простягнула руку.

– Дай мені.

Олег завмер на секунду. Потім віддав телефон.

– Слухаю, – сказала Люба.
– А, ти поруч. То ще краще. Може, хоч ти скажеш по-людськи: вам одним та дача не потрібна. Таня почне справу, поверне. Це ж у сім'ю піде.
– У яку?
– Що?
– У яку сім'ю піде? У ту, де мене роками називають чужою?
– Ти сама себе так поставила.
– Ні. Це ви мене так ставите, коли вам щось треба.
– Не треба робити з себе сирітку.
– Я не роблю. Я несу те, що мої рідні мені залишили, і не віддам це людині, яка хоче "бізнес", бо працювати руками їй соромно.
– Тетяна молода. У неї амбіції.
– У мене теж були. Я просто не лізла в чужу спадщину.

У слухавці стало тихо. Потім свекруха видихнула:

– От вона, твоя правда. У кого є майно, той завжди говорить сміливо.

Люба посміхнулась без радості.

– Ні. Сміливо говорить той, кого роками намагались зробити винною за те, що в неї є своє.

Вона скинула виклик.

Олег дивився на неї так, ніби одночасно пишався і боявся.

– Тепер буде війна, – сказав він.
– Вона й так була. Просто ти нарешті почув постріли.

***

У неділю вони все ж поїхали до батьків Олега забрати інструменти, які він залишив у гаражі.

У дворі вже стояли сусіди. Хтось допомагав з шифером, хтось просто дивився. Таня сиділа на лавці з телефоном і скривленим ротом. Свекруха побачила Любу – і голосно, так, щоб чули всі, сказала:

– О, приїхала господиня спадщини. Може, хоч подивиться, як люди працюють, а не книжки на дачі читають.

Двоє сусідів озирнулися.

Люба вийшла з машини.

– Ми за інструментами.
– Авжеж. Ви ж тільки забирати вмієте.
– Мамо, – тихо сказав Олег.
– Що "мамо"? Нехай усі знають. Син на дві хати розривається, а невістка тримає його на повідку. Бо в неї ж "своє". Своє святе, чуже – можна.

Таня пирхнула:

– Якби хтось умів жити не для себе, у мене б уже був кабінет.
– Кабінет? – Люба повернулась до неї. – Ти вчора плакала, бо брат спитав, ким ти працювала хоч місяць.
– Я не зобов'язана, як ти, трястися над старою хатою.
– Правильно. Ти трясешся над грошима від старої хати.

Сусідка біля хвіртки хмикнула. Свекруха спалахнула.

– Та що ти собі дозволяєш?
– Те саме, що й ви роками, тільки вголос.
– Ти зайшла в нашу сім'ю з чужим добром і ще вчиш нас моралі?
– А ви хочете на чуже добро повісити табличку "сімейне".

Олег зробив крок між ними.

– Все. Досить.

Але свекруха вже не зупинялась.

– Я хоча б за дітей своїх б'юся! А ти за що? За стіни?
– Ні, – сказала Люба. – За межу. Яку вам ніхто не давав права переходити.

Таня різко встала.

– Та кому потрібна та розвалюха? Подавіться!
– Не переживай, – сказав Олег. – Подавитесь ви, якщо ще раз відкриєте рота на мою дружину.

У дворі стало так тихо, що було чутно, як десь брязнула жерсть.

Свекруха зблідла.

– Значить так? Через жінку – проти матері?
Олег подивився їй в очі.

– Ні. Через вашу жадібність – за свою сім'ю.

– Свою сім'ю? – вона засміялась, майже задихаючись. – То добре. Раз уже вона тобі сім'я, хай і ховає тебе, коли ми помремо.

Люба завмерла. Олег повільно зняв з пояса ключ від батьківського гаража, поклав на капот машини.

– Похоронні погрози за кусок чужого майна? При сусідах? Серйозно?

Батько Олега, який досі мовчав, нарешті сказав:

– Маріє, замовкни.

– А ти мовчи! – гаркнула вона на нього. – Все життя мовчиш, тому син і виріс підкаблучником!

Олег усміхнувся коротко й зло.

– Якщо "підкаблучник" – це чоловік, який не продає пам'ять дружини за манікюр сестри, то так. Запишіть мені це в паспорт.

У дворі хтось ніяково кашлянув.

Таня схопила телефон.

– Та я зараз всім родичам розкажу, як ти матір при людях опустив!
– Розкажи, – сказала Люба. – І не забудь додати, за скільки ти хотіла купити собі повагу.

Таня рвонула до неї:

– Та ти…

Олег перехопив сестру за лікоть. Вона смикнулась і закричала:

– Не чіпай мене! Через неї ти чужий став!

Люба відчинила дверцята машини.

– Олеже, поїхали.

Він стояв секунду, дивлячись то на матір, то на батька, то на сестру.

Свекруха випрямилась і сказала вже тихо, але так, щоб чули всі:

– Поїдеш зараз – можеш більше не приїжджати.

Олег узяв з капота ключ, покрутив у пальцях і кинув назад.

– Добре. Але тоді город – теж без мене.

І Таня першою закричала:

– Та ну, мамо, скажи йому, що ти не це мала на увазі!

Valera

Популярне