– На вихідні їдемо на дачу, – сказала Люба.
– На яку ще дачу? – Олег навіть не підняв очей. – Я до батьків. Батько дах розкрив, мати вже всіх підняла.
– Звісно. Наше почекає. У твоєї мами все термінове.
– Не починай.
– Я не починаю. Я просто рахую: твій батько, твоя мати, твоя сестра, їхній город, їхній дах, їхні банки, їхні проблеми. А ми коли?
– За тиждень поїдемо.
– За тиждень твоя мама зламає ще щось.
Олег кинув ложку в мийку.
– Вона мати.
– А я хто? Жінка на підхваті?
– Не перегинай.
– Це ти не перегинайся до них щоразу, коли тебе свиснуть.
Він мовчав. Потім сухо:
– Я в п'ятницю їду. Ти зі мною чи ні?
– Ні. Завези мене на дачу.
Він глянув так, ніби вона спеціально ставить його між собою і батьками.
– Добре. Але потім без істерик.
***
– Отут би жила Таня, якби хтось не вперся, – сказала свекруха, коли вони ще шукали квартиру. – Поруч сестра, рідня, допомога.
– У старому будинку без ремонту? – Люба не сіла. – Із грибком на стінах?
– Зате без кредиту. Бо це не мій син мільйони отримав у спадок.
– Це будинок моєї бабусі.
– От саме. Не його. Тому ти й крутиш. У тебе нікого немає – от і тягнеш чоловіка від сім'ї.
Олег тоді сказав:
– Мамо, досить.
Тихо. Так тихо, що це прозвучало як "говори далі".
Квартиру купили ту, яку хотіла Люба. Частину дав її батько. Будинок бабусі не продали. Свекруха того не пробачила.
***
У п'ятницю Олег висадив Любу біля хвіртки.
– Увечері подзвоню.
– Якщо мама дозволить.
– Любо…
– Їдь уже.
Вона прибрала в хаті, витерла пил, розтопила піч, винесла торішнє листя з веранди. Увечері сіла з книжкою. Почулась машина.
Олег зайшов у дім з голодними очима й запахом чужого двору.
– Я поїсти хочу страшно. Є щось?
– Картопля. Тушонка.
– Все піде.
Поки вона ставила сковорідку, він сів на табурет.
– Там цирк був.
– У вас чи в нас?
– У них. Але через нас.
Вона мовчки поставила перед ним тарілку.
– Спочатку про город. Мовляв, ми ледарі. У нас "не дача, а місце шашлики смажити". Потім Таня заявила, що хоче свій салон.
– Який ще салон?
– Манікюр, педикюр, "краса під ключ".
– Вона хоч день у житті працювала?
– Оце я й спитав. Дарма.
Він усміхнувся, але зло.
– Мати каже: "Не всі ж мають горбатитися. Хтось має заробляти головою".
– Таня? Головою?
– Стривай. Далі краще. Вони вже придумали, де взяти старт. Продати твою дачу.
– Нашу.
– Я так і сказав.
– І?
– І тут Таня видала: "Люба все одно туди тікає, коли їй треба образитися. Навіщо сім'ї спонсорувати її настрій?"
– А ти?
– А я спитав, чого її бізнес має спонсорувати моя дружина.
– І?
– І мати сказала фразу, після якої я встав.
Він підняв на Любу очі.
– "У кого немає своєї крові, той чіпляється за цеглу. А нормальні люди вкладаються в живих".
Люба повільно поклала ложку.
– Вона так і сказала?
– При всіх.
– Про мою бабусю. Про мій дім.
– Про тебе.
Люба сіла навпроти.
– І що ти зробив?
– Сказав, що якщо Тані так потрібні гроші, нехай продасть щось своє.
– У неї нічого свого немає.
– Я теж так сказав.
– І?
– Таня розревілась. Мати сказала, що я принижую сестру. Батько мовчав. Як завжди.
– А ти поїхав.
– Я поїхав.
Люба дивилась на нього довго.
– Ти знаєш, що найгірше?
– Що?
– Що ти зараз чекаєш, що я скажу "дякую, ти мене захистив".
– А це не так?
– Ти захистив мене після того, як цілий день кривав їм дах і слухав, як вони ділять моє.
Він відклав виделку.
– Я поїхав допомогти батькові.
– Ти поїхав довести, що ти хороший син.
– А що, не треба?
– Треба. Але чомусь за мій рахунок.
***
У суботу зранку задзвонив телефон. Олег глянув на екран.
– Мати.
Люба кивнула:
– Вмикай гучний.
– Алло.
– Ти де? – голос свекрухи вже був натягнутий. – Ми тут стоїмо, чекаємо, а він пропав.
– Я в Люби.
– У Люби чи в її будинку?
– Мамо.
– Що "мамо"? Ми дах доробляємо. Батько на драбині. Таня образилась. Ти вчора влаштував ганьбу.
– Я влаштував?
– Так. Принизив сестру через гроші.
– Через чиї гроші?
– Не перекручуй. Я про сім'ю думаю. Ви вчепилися в ту халупу, ніби там золото закопане.
– Для нас вона потрібна.
– Кому "нам"? Їй? Звісно. Там же все її. І квартира її. І гроші її. А ти що маєш? Квитанції по комуналці?
– Я маю дружину.
– От-от. І через дружину ти забув, що в тебе ще є мати.
Люба простягнула руку.
– Дай мені.
Олег завмер на секунду. Потім віддав телефон.
– Слухаю, – сказала Люба.
– А, ти поруч. То ще краще. Може, хоч ти скажеш по-людськи: вам одним та дача не потрібна. Таня почне справу, поверне. Це ж у сім'ю піде.
– У яку?
– Що?
– У яку сім'ю піде? У ту, де мене роками називають чужою?
– Ти сама себе так поставила.
– Ні. Це ви мене так ставите, коли вам щось треба.
– Не треба робити з себе сирітку.
– Я не роблю. Я несу те, що мої рідні мені залишили, і не віддам це людині, яка хоче "бізнес", бо працювати руками їй соромно.
– Тетяна молода. У неї амбіції.
– У мене теж були. Я просто не лізла в чужу спадщину.
У слухавці стало тихо. Потім свекруха видихнула:
– От вона, твоя правда. У кого є майно, той завжди говорить сміливо.
Люба посміхнулась без радості.
– Ні. Сміливо говорить той, кого роками намагались зробити винною за те, що в неї є своє.
Вона скинула виклик.
Олег дивився на неї так, ніби одночасно пишався і боявся.
– Тепер буде війна, – сказав він.
– Вона й так була. Просто ти нарешті почув постріли.
***
У неділю вони все ж поїхали до батьків Олега забрати інструменти, які він залишив у гаражі.
У дворі вже стояли сусіди. Хтось допомагав з шифером, хтось просто дивився. Таня сиділа на лавці з телефоном і скривленим ротом. Свекруха побачила Любу – і голосно, так, щоб чули всі, сказала:
– О, приїхала господиня спадщини. Може, хоч подивиться, як люди працюють, а не книжки на дачі читають.
Двоє сусідів озирнулися.
Люба вийшла з машини.
– Ми за інструментами.
– Авжеж. Ви ж тільки забирати вмієте.
– Мамо, – тихо сказав Олег.
– Що "мамо"? Нехай усі знають. Син на дві хати розривається, а невістка тримає його на повідку. Бо в неї ж "своє". Своє святе, чуже – можна.
Таня пирхнула:
– Якби хтось умів жити не для себе, у мене б уже був кабінет.
– Кабінет? – Люба повернулась до неї. – Ти вчора плакала, бо брат спитав, ким ти працювала хоч місяць.
– Я не зобов'язана, як ти, трястися над старою хатою.
– Правильно. Ти трясешся над грошима від старої хати.
Сусідка біля хвіртки хмикнула. Свекруха спалахнула.
– Та що ти собі дозволяєш?
– Те саме, що й ви роками, тільки вголос.
– Ти зайшла в нашу сім'ю з чужим добром і ще вчиш нас моралі?
– А ви хочете на чуже добро повісити табличку "сімейне".
Олег зробив крок між ними.
– Все. Досить.
Але свекруха вже не зупинялась.
– Я хоча б за дітей своїх б'юся! А ти за що? За стіни?
– Ні, – сказала Люба. – За межу. Яку вам ніхто не давав права переходити.
Таня різко встала.
– Та кому потрібна та розвалюха? Подавіться!
– Не переживай, – сказав Олег. – Подавитесь ви, якщо ще раз відкриєте рота на мою дружину.
У дворі стало так тихо, що було чутно, як десь брязнула жерсть.
Свекруха зблідла.
– Значить так? Через жінку – проти матері?
Олег подивився їй в очі.
– Ні. Через вашу жадібність – за свою сім'ю.
– Свою сім'ю? – вона засміялась, майже задихаючись. – То добре. Раз уже вона тобі сім'я, хай і ховає тебе, коли ми помремо.
Люба завмерла. Олег повільно зняв з пояса ключ від батьківського гаража, поклав на капот машини.
– Похоронні погрози за кусок чужого майна? При сусідах? Серйозно?
Батько Олега, який досі мовчав, нарешті сказав:
– Маріє, замовкни.
– А ти мовчи! – гаркнула вона на нього. – Все життя мовчиш, тому син і виріс підкаблучником!
Олег усміхнувся коротко й зло.
– Якщо "підкаблучник" – це чоловік, який не продає пам'ять дружини за манікюр сестри, то так. Запишіть мені це в паспорт.
У дворі хтось ніяково кашлянув.
Таня схопила телефон.
– Та я зараз всім родичам розкажу, як ти матір при людях опустив!
– Розкажи, – сказала Люба. – І не забудь додати, за скільки ти хотіла купити собі повагу.
Таня рвонула до неї:
– Та ти…
Олег перехопив сестру за лікоть. Вона смикнулась і закричала:
– Не чіпай мене! Через неї ти чужий став!
Люба відчинила дверцята машини.
– Олеже, поїхали.
Він стояв секунду, дивлячись то на матір, то на батька, то на сестру.
Свекруха випрямилась і сказала вже тихо, але так, щоб чули всі:
– Поїдеш зараз – можеш більше не приїжджати.
Олег узяв з капота ключ, покрутив у пальцях і кинув назад.
– Добре. Але тоді город – теж без мене.
І Таня першою закричала:
– Та ну, мамо, скажи йому, що ти не це мала на увазі!
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
