– Фото ще раз покажи. Інна підсунула телефон через стіл. Наталя глянула – і завмерла на секунду довше, ніж треба. – Гарний, – сказала вона занадто спокійно. – І давно ви з ним?

– Фото ще раз покажи.

Інна підсунула телефон через стіл.

Наталя глянула – і завмерла на секунду довше, ніж треба.

– Гарний, – сказала вона занадто спокійно. – І давно ви з ним?

– Пів року, – Інна витерла щоку. – Точніше, вже ні. Сьогодні кинув. Телефоном.

– За що?

– Сказав, що я "занадто самостійна". Що йому не потрібна жінка, яка "живе роботою". Що з таких дружин виходять начальниці, а не сім'я.

Наталя гмикнула.

– Зручно. Пожив у тебе, покористувався машиною, поїв твою їжу – і раптом згадав, що шукає "домашню".

Інна опустила очі.

– Ви теж так думаєте? Що він користувався?

– А до себе він тебе кликав?

– Казав, ремонт.

– На свята був зайнятий?

– У батьків. У брата. У друзів.

– Ну то вітаю. У нього не ремонт. У нього графік для двох жінок.

Інна нервово засміялась, але тут же знову знітилася.

– Я, мабуть, сама винна. Треба було раніше зрозуміти.

– Не починай. Жінок завжди вчать соромитися чужої підлості, ніби це вони її спровокували.

Офіціантка поставила каву. Інна взяла чашку двома руками, щоб не було видно, як тремтять пальці.

– Можна запитати? – тихо сказала вона. – А ви б пробачили зраду?

Наталя не відвела погляду.

– Ні.

– Навіть якщо чоловік потім клянеться, що "це нічого не значило"?

– Якщо "нічого не значило", то навіщо він це ховав?

Інна кивнула. Повільно. Наче ковтала не каву, а щось гірке.

– Я просто… – вона ковтнула повітря. – Я ж йому не зраджувала. Я працювала. Він сам казав, що любить сильних. А потім виявилося, що сильна – це поки зручно. Поки не треба ділити з нею місце головного.

Наталя простягнула руку.

– Телефон.

– Що?

– Дай ще раз фото.

Інна слухняно віддала.

Наталя збільшила зображення, подивилася довше. Потім поклала телефон екраном донизу.

– Як його звати?

– Віктор.

– А як він підписаний у тебе?

– Вітя ❤️

Наталя усміхнулася. Дуже коротко.

– Романтично.

– Ви ніби його знаєте, – насторожилась Інна.

– Тепер – так.

– У сенсі?

Наталя дістала свій телефон, відкрила галерею, щось знайшла і мовчки розвернула екран до Інни.

На фото був той самий чоловік. Без пальта. У їхній спальні. У її халаті. З чашкою, на якій золотими літерами: "Найкращий чоловік".

Інна спочатку не зрозуміла. Потім зблідла.

– Це… що?

– Це Олег, – сказала Наталя. – Мій чоловік. Чотири роки шлюбу. Іпотека на мені. Машина на мені. Будинок на мені. А він, виявляється, ще й "Віктор".

Інна відсмикнула руку від телефона, ніби він обпік.

– Ні. Ні, цього не може бути. Ви жартуєте?

– Хотіла б.

– Він казав, що живе сам.

– А мені казав, що затримується на показах квартир.

– Він ночував у мене, – прошепотіла Інна. – Майже щотижня.

– А вранці повертався до мене і ображався, якщо я не встигала зробити йому сніданок.

Між ними зависла тиша.

Потім Інна різко випрямилась.

– Ви знали?

– До цієї секунди – ні.

– Але ви дивитеся так, ніби вже все порахували.

– А що тут рахувати? Він брехав нам обом.

– Нам обом? – голос Інни став різкішим. – Зручно. Тепер я "нам обом".

Наталя примружилась.

– А ти хочеш, щоб я сказала інакше?

– Я хочу зрозуміти, чому ви зараз говорите зі мною як начальниця на нараді. У мене життя розвалилось.

– У тебе?

Інна поставила чашку так різко, що кава хлюпнула на блюдце.

– Так, у мене. Я не знала, що він одружений.

– А я не знала, що мій чоловік спить із новою співробітницею. І що?

– То тепер це моя провина?

– А ти питаєш це в мене чи в себе?

Інна встала.

– Я прийшла сюди, бо ви мене пожаліли.

– Ні, – сухо сказала Наталя. – Я запросила тебе на каву, бо ти плакала через мого чоловіка.

– Я не знала!

– А коли він не кликав тебе до себе, тікав на всі свята і жив у твоїй квартирі, це тебе не насторожило?

– Не смійте.

– Чого саме? Називати дурість дурістю?

Інна стиснула губи.

– Знаєте, що найгірше? Ви зараз більше злі на мене, ніж на нього.

Наталя повільно підвелася теж.

– Ні. Просто ти стоїш переді мною. А він поки що ні.

– Бо зі мною простіше? Я молодша? Слабша? Зручніше поставити мене на місце?

Наталя зробила крок ближче.

– Слабша? Ти пів року спала з чоловіком, про якого нічого не знала, і хочеш, щоб тебе всі берегли від правди?

– А ви п'ять років жили з альфонсом і не бачили? І тепер будете доводити, що винні всі, крім вас?

Офіціантка завмерла біля сусіднього столика. Двоє людей біля вікна перестали говорити й повернули голови.

Наталя усміхнулася вже без тепла.

– Оце вже чесніше.

– Чесніше? – Інна майже сміялась. – Ви ж не мене рятували. Ви просто не могли проковтнути, що він зраджував вас із кимось молодшим.

– А ти не могла проковтнути, що тебе кинули не через "самостійність", а тому що ти була тимчасовою.

Інна зблідла ще сильніше.

– Я була не "тимчасовою".

– Ти була паузою між його вечерями вдома.

Це почули всі.

За сусіднім столиком хтось тихо видихнув: "Ого".

Інна схопила телефон.

– Ви огидна.

– А ти наївна до непристойності.

– Я хоча б не тримала біля себе мужика, який жив за мій рахунок.

– Ні. Ти просто давала йому ключі й постіль, поки він був чужим чоловіком.

– Я ж сказала: я не знала!

– Соціально зручна сліпота – теж вибір, Інно. Коли жінці приємно, вона не ставить незручних питань.

– А ви ставили? – вистрілила Інна. – Чи вам теж було приємно бути "сильною", поки чоловік красиво сидів у вас на шиї?

Наталя на секунду замовкла.

Оце й було найгірше: частина правди прозвучала вголос.

Інна побачила це й пішла далі.

– Вам не мене шкода. Вам шкода себе. Бо я – доказ, що вас роками водили за ніс.

Наталя повільно взяла сумку.

– Можливо. Але тебе це не робить невинною.

– А вас – достойною.

– Зате я хоча б не плачу за чоловіком, який приходив до мене ночувати.

Інна вдарила долонею по столу. Чашка перекинулась. Кава потекла на серветки й край її світлого піджака.

У залі стало тихо.

– Та пішли ви, – сказала Інна, вже не стримуючи голос. – І ваша робота, і ваш ідеальний тон, і ваш шлюб.

Наталя нахилилась до неї зовсім близько.

– Завтра о дев'ятій не запізнюйся. Романи з одруженими не звільняють від випробувального терміну.

– Ви серйозно? – прошепотіла офіціантка, не втримавшись.

Інна дивилась на Наталю так, ніби зараз або вдарить, або заплаче.

– Ви хочете мене принизити?

– Ні, – сказала Наталя. – Я хочу подивитися, чи ти така ж принципова, коли від мого підпису залежить твоя зарплата.

Інна схопила склянку з водою – і вилила Наталі просто в обличчя.

Хтось у залі ахнув. Хтось дістав телефон.

Наталя повільно витерла щоку пальцями. Не кліпнула.

Потім відкрила месенджер, натиснула голосове і, не відводячи очей від Інни, сказала:

– Олеже, у тебе десять хвилин, щоб зникнути з мого дому. Або я зараз скину твоїй мамі фото, де її "працьовитий син" у моєму халаті і з моєю підлеглою в готелі. До речі, Інна щойно звільнилася. Думаю, тепер їй буде де пожити.

Інна застигла.

– Я не звільнялась.

Наталя натиснула "надіслати", взяла мокрий телефон зі столу й поклала його Інні в долоню.

– От і поговоримо завтра. Якщо прийдеш.

Valera

Популярне