Надворі темна ніч. Лягла спати, раптом чую стук в двері. Відкриваю, бачу Даринку: – Тітко Уляно, там мама…

Редакція “Цікаво про” натрапила на неймовірно зворушливу історію, яка вчить нас однієї простої істини “Не було б щастя — та нещастя помогло”. Сподіваємося ця реальна історія стане для вас чудовим доказом того, що ніколи не можна опускати руки — треба боротися за своє щастя. 

У мене було все: коханий чоловік, великий і просторий будинок, гарна робота. Одного бракувало для жіночого щастя — дітей. 

Як ми з Василем не старалися, що тільки не пробували — нічого у нас не виходило. Після чергової перевірки лікар сказав мені, що я ніколи не зможу стати матір’ю. 

Наше кохання виявилося слабшим за випробування безпліддям, тож за кілька років Василько від мене пішов. 

Я його не звинувачую, не картаю, навіть зла не тримаю, але після того ножа в спину взагалі перестала довіряти чоловікам. 

Аби не збожеволіти від образи, несправедливості і самотності, я занурилася з головою в роботу. Зробила собі блискучу кар’єру, але щасливішою не стала. 

Було багато кавалерів, які всіляко намагалися привернути мою увагу, але я була неприступною, наче Снігова Королева. Я минулими стосунками сита по горло! Ще однієї зради я просто не витримала б. 

Кілька років працювала без відпустки — куди себе подіти? На роботі все ж звичніше. Але цього літа захотіла трохи відпочити — сил вже ні на що не вистачає. 

У мене було 2 варіанти: поїхати в село до сестри, або відправитися в санаторій. 

Маринку я дуже люблю, але як згадаю сільських бабусь, які зараз почнуть мене жаліти, розповідати про відвари, які лікують безпліддя — аж мороз шкірою йде. 

Ні! Їду в санаторій! Зібрала сумку за 10 хвилин — поклала усе необхідне!

Лягла в ліжко, але ніяк не могла заснути. Якесь внутрішнє передчуття не давало мені спокою. За кілька хвилин до моїх дверей хтось постукав. Я трохи перелякалася — надворі вже ніч. Хто міг прийти до мене так пізно? 

– Тітко Уляно, там мама…. – на порозі мого дому стояла Даринка зі своїм 2-річним братиком. 

14-річна дівчинка часто до мене приходила на чай, хотіла поговорити на жіночі теми, але так пізно ще ніколи…

Я впустила дітей всередину, пригостила чаєм і солодощами, а сама пішла до сусідки. 

Заходжу до кімнати і бачу картину, яка досі в мене перед очима — бездиханне тіло Людмили. 

Я ледь дійшла до власного дому — гадки не мала, як повідомити Даринці, що її мами більше немає. 

Воно й не дивно, жінка багато пиячила, хоч і матір’ю була непоганою. Малі любили її. 

– Сонечко, мені дуже шкода.

Даринка довго плакала, добре, що Максимко ще надто малий, аби щось розуміти. 

Після того, діток забрали до дитбудинку. Спершу я навідувалася до них в гості, але потім зрозуміла, що не можу їх залишити напризволяще

Довго довелося оформлювати документи, але вже за кілька місяців діти були вдома. 

Тепер я щаслива мама найкращої донечки і найкращого синочка. 

Чи сподобалася Вам історія?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Поділіться з друзями

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

SofiaP
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector