Мені всього лише 20 років, але попри це я дуже вже хочу створити власну сім’ю. Зі своєю дівчиною зустрічаюся ще з часів школи, тож чого тягнути?
Оксану я дуже кохаю, як і вона мене. На пропозицію руки й серця не вагаючись відповіла “так!”.
Тепер от плануємо розписку. Хочемо, аби все пройшло тихо, скромно і по-сімейному. Війна в країні – зараз точно не до гучних забав. Після узаконення наших стосунків я планую йти на службу. Вже навіть дати погоджено, коли розпочнеться моя військова підготовка.
До найважливішої події мого життя усе вже майже готове. Я в очікуванні того моменту, коли нарешті зможу назвати свою Оксанку дружиною.
Все було б чудово, якби не передвесільні примхи моєї мами. Брехати не буду – вона в мене дуже хороша, розуміюча і добра. Але після смерті батька я її просто не впізнаю.
Вже 5 років минуло, а вона й досі щовечора плаче, постійно згадує його, переглядає без упину старі фотографії.
Не подумайте, що я за батьком не сумую, але ж розумію – треба якось жити далі.
Кілька днів тому я прийшов до мами за порадою, яку вишиванку краще буде одягти на розписку. У мене їх дві: червона та синя.
Найрідніша вчинила справжній скандал: як це її єдиний син піде до вінця без ошатного костюму?!
– Мамусю, та ж я тобі казав: весілля має бути дуже скромним. Та й на дорогі вбрання немає коштів. Мені ще до служби готуватися треба буде…
– Ой, синку, мама твоя уже про все подбала. Та й татко покійний руку свою до цього доклав.
Я дивився на матір і не міг зрозуміти, що вона має на увазі.
Тоді вона витягла з шафи старий батьків костюм, в якому, здається, ще він на вишиваний рушничок у церкві ставав. Тільки от на вигляд він став значно меншим.
– Ось! Твій шлюбний костюм. Я його вшила, тож на тобі він сидітиме, наче новий.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я мало не вибухнув від обурення, але ледь стримався, щоб не образити маму. Вона ж старалася і хотіла якнайкраще.
Я ж взагалі не хочу одягати його на себе. По-перше, мені здається, що це якось неправильно – носити одяг покійного, ще й в такий відповідальний день. По-друге, костюм мені навіть не до вподоби. Такі були модні ще років 30 тому.
Що тепер робити – гадки не маю. Мені, звісно, байдуже, що скажуть люди, але стояти у вбранні тата і постійно нагадувати собі про те, що він не дожив до цього дня – теж не хочеться.
Якщо оберу вишиванку, як і планував, мама до смерті на мене, мабуть, образиться.
Потребую поради, бо навіть Оксана не розуміє, як мені допомогти…
Що б ви порадили зробити головному герою?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Він подивився в її красиві, карі очі. Вона дивилася на чоловіка віддано і з любов’ю …
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
