Нам з моєю дівчиною Оксаною по 20 років. Ми вирішили розписатися, а потім я йду служити. А моя мама вчудила: перешила на мій розпис костюм батька, який вже на небесах. І піти в ньому не можу, і образити її не хочу

Мені всього лише 20 років, але попри це я дуже вже хочу створити власну сім’ю. Зі своєю дівчиною зустрічаюся ще з часів школи, тож чого тягнути? 

Оксану я дуже кохаю, як і вона мене. На пропозицію руки й серця не вагаючись відповіла “так!”.

Тепер от плануємо розписку. Хочемо, аби все пройшло тихо, скромно і по-сімейному. Війна в країні – зараз точно не до гучних забав. Після узаконення наших стосунків я планую йти на службу. Вже навіть дати погоджено, коли розпочнеться моя військова підготовка. 

До найважливішої події мого життя усе вже майже готове. Я в очікуванні того моменту, коли нарешті зможу назвати свою Оксанку дружиною.

Все було б чудово, якби не передвесільні примхи моєї мами. Брехати не буду – вона в мене дуже хороша, розуміюча і добра. Але після смерті батька я її просто не впізнаю. 

Вже 5 років минуло, а вона й досі щовечора плаче, постійно згадує його, переглядає без упину старі фотографії. 

Не подумайте, що я за батьком не сумую, але ж розумію – треба якось жити далі. 

Кілька днів тому я прийшов до мами за порадою, яку вишиванку краще буде одягти на розписку. У мене їх дві: червона та синя. 

Найрідніша вчинила справжній скандал: як це її єдиний син піде до вінця без ошатного костюму?!

– Мамусю, та ж я тобі казав: весілля має бути дуже скромним. Та й на дорогі вбрання немає коштів. Мені ще до служби готуватися треба буде…

– Ой, синку, мама твоя уже про все подбала. Та й татко покійний руку свою до цього доклав.

Я дивився на матір і не міг зрозуміти, що вона має на увазі. 

Тоді вона витягла з шафи старий батьків костюм, в якому, здається, ще він на вишиваний рушничок у церкві ставав. Тільки от на вигляд він став значно меншим. 

– Ось! Твій шлюбний костюм. Я його вшила, тож на тобі він сидітиме, наче новий. 

Я мало не вибухнув від обурення, але ледь стримався, щоб не образити маму. Вона ж старалася і хотіла якнайкраще. 

Я ж взагалі не хочу одягати його на себе. По-перше, мені здається, що це якось неправильно – носити одяг покійного, ще й в такий відповідальний день. По-друге, костюм мені навіть не до вподоби. Такі були модні ще років 30 тому. 

Що тепер робити – гадки не маю. Мені, звісно, байдуже, що скажуть люди, але стояти у вбранні тата і постійно нагадувати собі про те, що він не дожив до цього дня – теж не хочеться. 

Якщо оберу вишиванку, як і планував, мама до смерті на мене, мабуть, образиться. 

Потребую поради, бо навіть Оксана не розуміє, як мені допомогти…

Що б ви порадили зробити головному герою?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Фото з відкритих джерел

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

SofiaP
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector