Війна в Україні поступово набуває затяжного характеру. Люди втомлюються від новин, намагаються “втекти” від звісток про війну. Та чи правильною є така поведінка? І як взагалі миритися з думкою про те, що перемогу доведеться виборювати ще довго.
Ці та інші питання ведуча Вікна-новини на СТБ Яна Брензей обговорила в етері з військовим психологом Андрієм Козинчуком.
- Інколи здається, що війна не закінчиться ніколи. І через це настає апатія: нічого не хочеться робити, бо все одно попереду страх і біль. Як бути із цими емоціями та розумінням, що війна надовго?
Тут важливо усвідомлювати, що є війна як явище в країні та світі, і є війна як психологічний стан у голові. Важливо навчитися не уникати війни в країні, радше нашої війни в голові, яка робить нас нездатними допомагати армії, долучатися до боротьби за незалежність нашої держави і просто функціонувати в соціумі.
Нам треба навчитися жити в умовах війни. Жити, а не існувати! Ми усі воюємо – просто по-різному: хтось тримає у руках зброю, хтось хірургічні інструменти, хтось переводить щомісяця гроші на ЗСУ, а є й такі, які просто працюють, тим самим ставлячи економіку України на ноги…
Нам дуже хочеться, аби війна закінчилась. Страшенно як. Але якщо від тебе не залежить закінчення війни, то давай, аби від тебе залежало хоча б, що коїться у твоїй голові. Нам варто переходити на функціональний режим: діяльність, відпочинок, соціальний простір та заохочення себе. Якщо ми це зробимо, то переживемо все.
- Але знаєш, ця адаптація має негативний ефект в соціальному контексті. Тепер інформація про втрати, жертви серед цивільних і військових стає ледь відчутною, складно пройматися нею так, як на початку війни. Де цей баланс: звикнутися з життям під час війни і при цьому не ставати черствими та байдужими до чужого горя?
Важливо, щоб ці цифри не стали для нас звичайною статистикою. Як це зробити? Ставити собі питання. Наприклад: «Мені треба усвідомити, у безпеці я чи ні? Якщо вона недостатня, як її збільшити? Яка моя роль у війні? Що я можу зробити, аби ці цифри щоразу ставали меншими?” Це найважливіше запитання — що я роблю тут і зараз, незалежно від того вдома я, чи за тисячі кілометрів.
Нам треба стати адаптивними, аби не ігнорувати кількість жертв, а усвідомлювати, що я роблю для того, аби я чи мої рідні не стали наступними жертвами, що мені зробити, аби вберегтися. Як мінімум — сходити на тренінг домедичної допомоги. Адаптація – це основний механізм, який працює на основі інстинкту самозбереження. Природно думати про себе і про своїх близьких.
- На початку війни було багато порад щодо того, як планувати життя після війни, візуалізувати майбутнє. Але зараз, коли ми розуміємо, що війна надовго, чи братися за таку непевну справу?
Звісно, що варто! План – це завжди круто! І до війни, і під час війни, і після…
Що таке планування по психології: це коли ти сам створюєш своє життя. Психіка твоя усвідомлює, що ти керманич, коваль свого щастя, як то кажуть. Навіть, якщо плани виглядають не надто реалістичними, усе одно треба планувати. Не чекайте закінчення війни для того, щоб щось зробити. Можливо, ви не можете зараз поїхати в Крим, а якщо ви чоловік, не можете виїхати взагалі. Але зробіть речі, які ви можете зробити: зізнатись у коханні, іншому чи собі самому. До нашої перемоги нам просто потрібно, аби був план того, чого зараз не можемо зробити. Але не відкладайте життя на потім!
- Ще одну тему хотіла зачепити — посттравматичний стресовий розлад. Це біль і біда, яку із собою завжди приносить війна. Як його розпізнати і в яких ситуаціях варто звертатися до фахівців?
ПТСР — це клінічне захворювання. Діагноз. Тому, будь ласка, не ставте собі діагнози. Якщо ви дійсно відчуваєте постійний пригнічений стан, ви ніби скуті, виникають раптові спалахи агресії, порушення сну, флешбеки (нав’язливі яскраві спогади про якусь подію) – тоді варто звернутися до кризового психолога чи психотерапевта. Та в жодному разі не можна займатися самолікуванням, ставити собі діагноз і так далі. Для цього є лікарі, які зроблять це значно компетентніше.
Іще одне і дуже важливе правило на час війни: не соромтеся просити про допомогу! Це настільки природно, як пити воду чи їсти. Не тримайте емоції в собі. Виговоріться тому, кому ви довіряєте. Це може бути подруга, мама, священник, сестра – повірте, вам стане значно легше.
Джерело: https://life.nv.ua/
Чи була корисною для Вас ця стаття?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
