Війна в Україні поступово набуває затяжного характеру. Люди втомлюються від новин, намагаються “втекти” від звісток про війну. Та чи правильною є така поведінка? І як взагалі миритися з думкою про те, що перемогу доведеться виборювати ще довго.
Ці та інші питання ведуча Вікна-новини на СТБ Яна Брензей обговорила в етері з військовим психологом Андрієм Козинчуком.
- Інколи здається, що війна не закінчиться ніколи. І через це настає апатія: нічого не хочеться робити, бо все одно попереду страх і біль. Як бути із цими емоціями та розумінням, що війна надовго?
Тут важливо усвідомлювати, що є війна як явище в країні та світі, і є війна як психологічний стан у голові. Важливо навчитися не уникати війни в країні, радше нашої війни в голові, яка робить нас нездатними допомагати армії, долучатися до боротьби за незалежність нашої держави і просто функціонувати в соціумі.
Нам треба навчитися жити в умовах війни. Жити, а не існувати! Ми усі воюємо – просто по-різному: хтось тримає у руках зброю, хтось хірургічні інструменти, хтось переводить щомісяця гроші на ЗСУ, а є й такі, які просто працюють, тим самим ставлячи економіку України на ноги…
Нам дуже хочеться, аби війна закінчилась. Страшенно як. Але якщо від тебе не залежить закінчення війни, то давай, аби від тебе залежало хоча б, що коїться у твоїй голові. Нам варто переходити на функціональний режим: діяльність, відпочинок, соціальний простір та заохочення себе. Якщо ми це зробимо, то переживемо все.
- Але знаєш, ця адаптація має негативний ефект в соціальному контексті. Тепер інформація про втрати, жертви серед цивільних і військових стає ледь відчутною, складно пройматися нею так, як на початку війни. Де цей баланс: звикнутися з життям під час війни і при цьому не ставати черствими та байдужими до чужого горя?
Важливо, щоб ці цифри не стали для нас звичайною статистикою. Як це зробити? Ставити собі питання. Наприклад: «Мені треба усвідомити, у безпеці я чи ні? Якщо вона недостатня, як її збільшити? Яка моя роль у війні? Що я можу зробити, аби ці цифри щоразу ставали меншими?” Це найважливіше запитання — що я роблю тут і зараз, незалежно від того вдома я, чи за тисячі кілометрів.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Нам треба стати адаптивними, аби не ігнорувати кількість жертв, а усвідомлювати, що я роблю для того, аби я чи мої рідні не стали наступними жертвами, що мені зробити, аби вберегтися. Як мінімум — сходити на тренінг домедичної допомоги. Адаптація – це основний механізм, який працює на основі інстинкту самозбереження. Природно думати про себе і про своїх близьких.
- На початку війни було багато порад щодо того, як планувати життя після війни, візуалізувати майбутнє. Але зараз, коли ми розуміємо, що війна надовго, чи братися за таку непевну справу?
Звісно, що варто! План – це завжди круто! І до війни, і під час війни, і після…
Що таке планування по психології: це коли ти сам створюєш своє життя. Психіка твоя усвідомлює, що ти керманич, коваль свого щастя, як то кажуть. Навіть, якщо плани виглядають не надто реалістичними, усе одно треба планувати. Не чекайте закінчення війни для того, щоб щось зробити. Можливо, ви не можете зараз поїхати в Крим, а якщо ви чоловік, не можете виїхати взагалі. Але зробіть речі, які ви можете зробити: зізнатись у коханні, іншому чи собі самому. До нашої перемоги нам просто потрібно, аби був план того, чого зараз не можемо зробити. Але не відкладайте життя на потім!
- Ще одну тему хотіла зачепити — посттравматичний стресовий розлад. Це біль і біда, яку із собою завжди приносить війна. Як його розпізнати і в яких ситуаціях варто звертатися до фахівців?
ПТСР — це клінічне захворювання. Діагноз. Тому, будь ласка, не ставте собі діагнози. Якщо ви дійсно відчуваєте постійний пригнічений стан, ви ніби скуті, виникають раптові спалахи агресії, порушення сну, флешбеки (нав’язливі яскраві спогади про якусь подію) – тоді варто звернутися до кризового психолога чи психотерапевта. Та в жодному разі не можна займатися самолікуванням, ставити собі діагноз і так далі. Для цього є лікарі, які зроблять це значно компетентніше.
Іще одне і дуже важливе правило на час війни: не соромтеся просити про допомогу! Це настільки природно, як пити воду чи їсти. Не тримайте емоції в собі. Виговоріться тому, кому ви довіряєте. Це може бути подруга, мама, священник, сестра – повірте, вам стане значно легше.
Джерело: https://life.nv.ua/
Чи була корисною для Вас ця стаття?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Це не справжня любов, якщо це не важко
