Коли я була ще зовсім маленькою, не стало моєї матері. Подробиць цієї трагічної події я досі не знаю, бо батько відмовлявся мені про те розповідати, уникав цієї теми, навіть коли я виросла і почала ставити питання.
– Доню, це надто важко, відкладімо цю тему на потім…
Мені було цікаво дізнатися про найріднішу бодай трошки більше, але я розуміла батька, не хотіла ятрити його ран, тому намагалася зайвий раз не турбувати його своїми розпитуваннями.
Він виховував мене сам, піклувався, дбав, навіть коси навчився заплітати. Все робив, аби я не відчувала браку любові. Я думала, що ми завжди житимемо удвох, нам було добре разом.
У батька, звісно, було своє особисте життя, але я про нього нічого не знала, і мене, відверто кажучи, це влаштовувало. Кілька ночей на місяць тато просто зникав з квартири, а я не сміла нічого питати.
Він ніколи не приводив своїх подруг додому, пояснюючи це тим, що рідну матір мені не замінить жодна жінка, та й жодна не гідна цього звання.
Все змінилося, коли він зустрів її… Марія Миколаївна увірвалася в наше тихе сімейне життя, наче цунамі: перевернула усе з ніг на голову.
Не встигла я з нею познайомитися, як вона одразу заявила, що за кілька тижнів разом зі своєю донькою переїде до нашої квартири.
У мене був шок! Я раділа батьковому щастю, але не буду кривити душею, ця жінка мені зовсім не сподобалася. Зарозуміла, пихата і нахабна.
З перших днів життя під одним дахом я зрозуміла, що тепер вона встановлює правила і закони. Пробувала поговорити про це з батьком, але кожен раз засмучувала його скаргами на мачуху. Тому пообіцяла собі зціпити зуби і терпіти, чого б мені це не коштувало.
На щастя, моя новоспечена сестра виявилася не такою поганою людиною, як я думала спочатку. Ми навіть потоваришували, хоч вона старша від мене на 5 років.
Так і жили. Заради татка я ледь зносила постійні капризи і чіпляння з боку Марії Миколаївни, а він щиро вірив, що наші з нею стосунки справді близькі.
Не брехатиму, ця жінка робила мого батька дуже щасливим, я його таким іще не бачила. Для нього вона була золотою дружиною: розуміючою, доброю і ніжною.
Не встигла я й оком змигнути, як мені вже стукнуло 20 років. Напередодні свого Дня народження отримала від хлопця пропозицію руки і серця… Годі й описати те щастя, яке переживала в той момент, думала ніщо не може його затьмарити…
Як же я помилялася…
Через кілька днів після радісної події на мене чекала звістка про найбільше горе… Мій батько пішов з життя. Отак раптово і дуже неочікувано, хоч нічого не віщувало біди.
Усі були шоковані, а найбільше – Марія Миколаївна. Вона ніби втратила навіть найменше бажання жити далі.
Не минуло й року, як і вона злягла. Вже не могла сама про себе дбати, потребувала постійної уваги.
Іринка, донька мачухи, не мала змоги сидіти біля матері цілодобово, у неї якраз народився первісток, тому ці обов’язки я взяла на себе.
Що б я не робила – усе було недогода жінці, але я до цього звикла, тому щиро їй всміхалася, не виказуючи жодного негативу.
За місяць ситуація значно погіршилася. Лікарі повідомили нам страшний діагноз, тож ми знали – довго Марія Миколаївна вже не проживе.
Ми з Іринкою почали чергувати біля неї щоночі.
Якось під час моєї “зміни” мачуха покликала мене до себе, попросила нахилитися до неї ближче.
Я зробила усе, що вона хотіла і почула тихий шепіт:
– Дякую Тобі за все. Це Тобі. Хочу, щоб ти про мене не забувала.
Марія Миколаївна вклала в мою руку якийсь твердий холодний предмет. Коли я розтиснула долоньку, то побачила каблучку, яку мій батько колись їй подарував.
– Ні, ні, я не можу прийняти такий цінний подарунок, це занадто. Воно ж Ваше.
– Я так хочу…- тихо промовила жінка.
Це були її останні слова, остання воля. Тієї ж миті вона закрила очі… Назавжди…
На похороні ми з Іринкою не відходили одна від одної, намагалися підтримувати одна одну. Наприкінці вечора я сказала:
– Ось цю каблучку мені віддала Твоя мама, але вона, мабуть, має належати тобі…
– Ні! Все правильно мама зробила. Ти заслужила на цей подарунок. Я все життя буду вдячною Тобі за все те хороше, що ти для нас зробила. Зберігай це колечко на знак пам’яті про маму. Зла на неї не тримай, спробуй пробачити їй. Повір, вона тебе дуже любила, просто не вміла цього показати. Така вже людина…
Я давно вже відпустила усі образи на Марію Миколаївну і теж полюбила її всією душею. Шкода, що ми так довго приховували свої почуття, але ця ситуація навчила мене більше ніколи так не робити.
Таки серце людини має бути завжди відкритим для інших, бо ніколи не знаєш, коли у ньому оселиться любов.
Чи сподобалася Вам історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
