Фаїна Юріївна була консервативною жінкою, яка дотримувалася старих правил. Ще десять років тому вона стала вдовою, тому єдиною розрадою стали діти.
Донька Оля одружилася рано. Вони взяли з чоловіком законний шлюб, а потім народили донечку Юлю. Сином Сергієм мати дуже пишалася. Він добре вчився в інституті, а потім пішов працювати на хорошу фірму. Щоправда, він жив з якоюсь жінкою, котра мала свою дитину. Та Фаїна Юріївна була переконана, що це мине і зрештою він одружиться із хорошою дівчинкою. Однак одного дня син заявив:
– Мамо, ми з Мариною хочемо розписатися.
– Це хто така? – не одразу дійшло до Фаїни Юріївни.
– Ну мамо!
– Сину, ти ж іще такий молодий! Куди ти спішиш? Ціле життя попереду! – заголосила жінка.
– Це моє рішення, мамо. У мене все гаразд.
– Яке це гаразд? – далі за своє мати. – Береш вже розлучену жінку з вантажем! Нащо тобі чужого сина? Сергію, про своїх діточок треба думати!
– Мамо, що за стереотипи? Марина гарна жінка, а Вітя добрий хлопчик. Ти її не знаєш, тому так говориш.
– І не хочу знати! – заявила жінка.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Син розлютився і пішов. Зрештою він зробив кілька спроб покращити стосунки між його дружиною та матір’ю. Вони приходили в гості до Фаїни Юріївни. У такі моменти вона поводила себе зверхньо і пихато, а коли залишалася наодинці з сином, то обзивала невістку. Тому Сергій все рідше почав навідуватися до матері. Потім у її доньки розпочалися проблеми з чоловіком. Вони часто сварилися, що призвело до розлучення. На думку Фаїни Юріївни, це найгірше, що могло статися. Тому жінка спочатку намагалася все владнати і змусити доньку помиритися з чоловіком:
– Ну зрадив тобі і що з того? Вони усі гуляють. А сім’я тримається на жінці, тому ти повинна терпіти образи, хоч б заради дитини.
Оля слухати не хотіла і пригрозила, що піде від матері жити на квартиру. Тоді жінка більше нічого не казала.
Донька спочатку була засмучена, але потім зустріла Василя. Її життя набуло нових барв, вона повеселішала. Фаїна Юріївна спочатку зітхала, але нічого Олі не казала. А закінчилося все тим, що одного дня донька сповістила новину: вона виходить заміж. Тоді Оля запросила свою матір на знайомство до сватів.
– Добридень, свахо! – сказав чоловік років шістдесяти, відчинивши двері. – Я Микола, а це моя дружина – Віра, – до Фаїни Юріївни підбігла жінка і поцілувала в щоку.
– Бабуся! Бабуся! – закричала Юля. Онука вибігла і обняла Фаїну Юріївну. – Мама і дядя Вася в магазині. Вони скоро повернуться. Ти тільки поглянь що я маю. Це мені дідо Коля купив в парку, коли ми гуляли, – сказала Юля і дала бабусі шоколадку.
Усі разом вони зайшли і сіли на диван у вітальні. Сваха приготувала усім чаю і сказала:
– Фаю, хочу вам подякувати за вашу доньку. Ми вже й не сподівалися, що наш син колись одружиться, ще й на такій гарній дівчині. І онучка у нас зявилася!
Після почутого у Фаїни Юріївни виступили сльози.
– А де у вас…? – все, що вона змогла видушити з себе.
– Ванна прямо по коридору.
Жінка вийшла і сльози покотилися по обличчю. Вона відчувала себе винною і неправою… Коли жінка повернулася додому, то одразу хотіла набрати синові. Та раптом вона згадала одну їхню розмову: “Мамо, ось номер Марини. Знаю, що ти не хочеш з нею спілкуватися, але можливо пригодиться”. Фаїна Юріївна знайшла номер невістки в записнику і зателефонувала:
– Привіт, Марино. А ви вільні в неділю? Може, прийдете до мене в гості? Я пиріжків напечу з яблуками. Пам’ятаю, що минулого разу Вітя їх з радістю їв…
А ви як гадаєте, чи правильно вчинила жінка?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
