Мені завжди здавалося, що я створила ідеальну сім’ю. Люблячий чоловік, діти, яких я огорнула любов’ю та турботою. 18 років суцільного щастя та гармонії. Роман завжди заробляв більше, тому логічно, що він мав забезпечувати сім’ю, а я взяла на себе роль берегині сімейного вогнища. Я була дуже покірною дружиною, бо вірила, що чоловік знає краще, як правильно жити, адже він старший, досвідченіший і розумніший.
Роман, спершу, не хотів дітей, прагнув пожити у своє задоволення, без зайвих клопотів та зобов’язань. Для нього, але не для мене, бо мені довелося довгий час доглядати за свекрухою. Чоловік постійно повторював, що турбуватися про літню людину – зовсім не чоловіча справа. Трохи згодом у нас народилося двоє дітей. Моєму щастю не було меж! Нарешті я стала мамою.
Здавалося, ніщо не може зруйнувати цю ідилію, але насправді усе було ілюзією. Одного вечора Роман прийшов і повідомив мені, що задихається від моєї всесторонньої опіки, нібито я більше не влаштовую його ні як дружина, ні як мати його дітей. Він зустрів нове кохання, найкращу жінку у світі – Ярину, з якою він і проведе решту свого життя на квартирі його батьків. Не втрачаючи й хвилини, Роман зібрав речі і залишив мене одну з дітьми.
Я не могла в це повірити?! Чоловік, якому я присвятила найкращі роки свого життя, якому я була вірною, без жодних докорів сумління покинув мене і зруйнував сім’ю, яку я будувала роками.
Згодом ми розлучилися. Роман справно платив аліменти і часто навідувався в гості до дітей. Я ніколи не заперечувала, бо діти не мають відповідати за помилки своїх батьків. Найбільших ран мені завдавало те, що колишній чоловік приносив дітям іграшки, одяг, які обирала для них Ярина. Він не припиняв вихвалятися: “От мої хороші, усе це з любов’ю для вас вибирала Яринка”. Обіцяв, що скоро познайомить моїх діток із цією жінкою, в якої ні совісті, ні моралі.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Одного дня я побачила її в магазині. Ніяк не могла відвести від неї погляд, хоча й розуміла, що підставляю саму себе. Вона, звісно ж, відчула мій пильний погляд, тому вирішила підійти до мене ближче. Красива жінка, цього від неї не забереш, але от сумління, доброти і багатьох інших рис, які роблять людину людиною, вона не мала.
– Дарма дивитеся! Досі вірите, що залишу вашого Романа в спокої? Помиляєтеся, він мій.
– Я дивилася на вас, бо намагалася знайти у вас щось хороше, але мені це не вдалося. Думаю, ви використаєте Романа і знайдете собі іншого чоловіка, в якого буде більше грошей. Але він зробив свій вибір сам. У нього своя голова на плечах.
Ввечері на мене чекав телефонний скандал, який влаштував мій колишній. Вимагав, аби я вибачилася перед його Яринкою, бо ж я зачепила почуття його майбутньої дружини. Почувши цю новину, не скажу, що я була дуже здивованою, швидше розчарованою вкрай. Як я могла жити з таким чоловіком стільки років?
Подивившись на ситуацію, що склалася, під іншим кутом, я зрозуміла, що гідна кращого, тому не варто лити сльози за чоловіком, який не виправдав моїх очікувань.
Минулого тижня Роман зателефонував мені, плакав, благав, аби я пробачила йому, дозволила повернутися в сім’ю. Я відмовила. І не пошкодувала про це ні хвилини. Пізніше я дізналася, що його кохана Ярина отримала від нього у подарунок вишукану іномарку, а після цього сам Роман став для неї непотрібним баластом. Вона швидко знайшла собі нового заможного принца.
Усі ці події мене навіть розсмішили! Я ще раз переконалася: все що не робиться – все на краще! Нарешті я можу жити так, як хочу, як вважаю за потрібне. І думати власною головою, а не головою чоловіка.
Чи згідні ви з рішенням головної героїні історії?
Чи пробачили б ви чоловіка?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
