Бабуся вирішила зробити внучці подарунок. Жінка принесла маленьке цуценя, якому дівчинка дуже зраділа. Батьки не мали нічого проти домашнього улюбленця, але дуже здивувалися, коли воно почало підростати й нагадувати вовченя.
Зовнішньо тварина була більше схожа на собаку, але все ж мала риси хижака. Тоді бабуся й розповіла, що пес має вовчі гени, але він цілком безпечний.
Однак у батьків цей факт викликав хвилювання. Тато дівчинки дбав про безпеку доньки, тому вирішив, що від тварини потрібно позбутися. Потайки він виніс собаку в інший кінець села. Коли дочка повернулася зі школи, то її улюбленця вже не було. Батьки лише розводили руками, мовляв, вони не помітили, куди він дівся. Мабуть, втік.
Звичайно, що дівчинка засмутилася. Але вона не повірила у слова мами з татом. Адже цуценя проводило з нею дуже багато часу і не могло за власним бажанням піти геть. Тож дівчинка вирішила знайти свого друга. Декілька днів вона брехала батькам, що йде до подруги, а сама ходила селом і шукала собаку.
Онучка навіть до бабусі заходила, щоб перевірити чи вовченя не повернулося до неї. Та все було марно. Старенька бачила, що дитина сумує, тому вирішила їй допомогти. Наступного дня вони разом пішли до околиці лісу.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Вони годину блукали і зрештою натрапили на яр, в якому лежало цуценя. Воно тремтіло від страху й голоду. Коли дівчинка покликала свого улюбленця, той невпевнено підвівся і підійшов до неї. Вона обійняла свого друга, а її серце окуталося теплом.
Вовченя впізнало свою господиню і почало її весело облизувати. Бабуся щиро раділа за онучку. Вони втрьох відправилися додому, а старенька не могла дочекатися, коли зможе поговорити зі своїми дітьми.
Ще з порогу вона почала дорікати:
– Хіба нормальні люди так поводяться? Я вам дала цуценя, щоб ви його в ліс вивезли? Цей будинок досі по праву належить мені, тому ще одна схожа витівка і в лісі будете ночувати ви, а не собака! – пригрозила жінка.
Звичайно, що батькам дівчинки нічого не залишалося, окрім як прийняти нового члена сім’ї назад.
Пам’ятайте, що ми відповідаємо за тих, кого приручили!
А що ви думаєте про вчинок батьків?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
