У невеличкому селі всі знають все і про кожного. Хто де живе, хто чим займається, хто з ким ворогує, а хто друже.
Під особливим контролем односельчан є цілі сім’ї. В одних вічні сварки, в інших всі ледачі, але завжди є і порядні сім’ї. Назаруки відносились якраз до порядних.
Чоловік Іван та дружина Іра працюють у місцевій агрофірмі.
Молодший син Володя тільки закінчив школу, а старший син Павло має свій бізнес. Звичайна працьовита сім’я.
Івана у селі всі поважали, навіть трохи боялися, бо він був людиною з характером. Іра навпаки тиха, доброзичлива і дуже мила жінка. Іра обожнювала тваринок: котиків, собачок, усіх братів наших менших, жодної дворняжки не пропустить, нагодує, а якщо треба, то і полікує.
З першого погляду скажеш, що сім’я благополучна, але хто б міг подумати, що станеться таке!
Іван вирішив змінити роботу і поїхати у місто, щоб заробити більше грошей і придбати синам по квартирі, мовляв, що раптом ще одружаться, а дружин привести буде нікуди.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Дружині не дуже сподобалась ця ідея, але вона не стала перечити коханому, розуміла, що якоюсь мірою він мав рацію.
Іван таки поїхав. Спершу приїжджав тільки на вихідних, а потім все рідше і рідше…
Іра дуже сумувала за чоловіком, але той говорив, що причин сумувати він не бачить.
Потім почалися дуже дивні речі.Чоловік кожного разу приїжджав додому і говорив Ірі, що вона йому зраджує. Жінка не звертала уваги, думаючи, що це все дурні жарти. Потім вона спробувала виправдатись, а її чоловік розлютився і сказав, що взагалі хоче розлучення. Іра на це не зважала.
Через два місяці Іван знову приїхав додому. Чоловік увійшов до кімнати й тихо сів за стіл.
– Ну що, ти нагулялась?! – спитав раптом, дивлячись на дружину той.
– Як ти можеш таке говорити? – Іра аж здригнулася.
– Як ти могла це зробити зі мною?З нашою сім’єю! – сердито відповів чоловік.
Ольга заплакала.
– Степане, не кажи цього, – благала вона. – Сини почують. Я б ніколи на таке не пішла!
– Справді? А люди в селі просто так пліткують? Хай сини знають, яка в них мати!
Потім виставив Іру за двері й сказав, що не хоче її бачити. Вона намагалась щось казати, стукала у двері, але у відповідь була тиша…
У цей час, Іван наставляв синів, що вона їм більше не мати, а зрадниця.
Чому на вигляд дорослі та розумні сини не заступились за матір, ніхто досі не розуміє. Як Іра не плакала і не благала її впустити, двері ніхто не відчинив. Жінка просиділа цілу ніч на лавці біля паркану, а зранку Іван дав їй паспорт і сумку з одягом.
Ірина заглянула в пакет, а весь її одяг був зіпсований. Вона розплакалась, це почула сусідка. Галина вийшла з хати, сіла поруч і почала заспокоювати її, мовляв, хтось наговорив Івану брехні, але все ще налагодиться.
Вони разом пішли до Галі, сіли на кухні, сусідка почала розпитувати її:
– Що ти будеш робити, люба?
– Ой, не знаю. Я почекаю і, може, Іван отямиться і заспокоїться…
– А якщо не охолоне? Де ти збираєшся жити, у тебе ніби є квартира…
– Ми продали її ще давно, коли цей будинок купували. Віддала Івану всі гроші.
– Отже, у тебе є частка у вашому домі?
– Немає…
– Як так?!
– Він оформив будинок на свою матір. Сказав, що так краще. Я й не сперечалась…
– Тоді можеш пожити у мене. Я і так одна, а разом буде веселіше.
Іра залишилася у будинку навпроти свого.
Проте прожила вона там недовго. Коли Іван бачив її на вулиці, то часто сварився. Кілька разів свідками скандалів були її сини, які не втручалися, а стояли й дивились.
З часом Іра зрозуміла, що вдома на неї ніхто не чекає, а кожного разу терпіти ці приниження сил у неї не було. Вона наважилась пошукати роботу в місті. З її досвідом роботи ніхто не хотів її брати, тому жінка влаштувалася прибиральницею та посудомийкою.
Потім сусідка розповіла їй, що Іван почав водити додому якусь жінку. Та незнайомка була напевно, що з міста. Ніхто зі села її не сприймав, всі питалися куди поділася Іра.
А вона тим часом орендувала кімнату у старої бабусі, жила від зарплати до зарплати. Хто б міг подумати, що на старості років у неї буде така доля, коли найрідніші люди відвернуться і більше не поцікавляться чи жива вона взагалі.
А що б ви робили на місці Ірини?
Напишіть нам у коментарях у Facebook!
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
