Я не знала, як мені далі жити після розлучення. Чоловік покинув мене заради іншої. Навіть двоє наших дітей його не зупинили. У мене опустилися руки. Мені зовсім не хотілося щось робити, але я не могла собі це дозволити. Мій старший син ходив в третій клас, а молодший – в перший. Вони потребували постійного догляду та уваги. Тож кожного дня у мене було багато справ, а ввечері накривала хвиля самотності.
Зрештою, я наважилася зареєструватися на сайті знайомств. Там швидко почала спілкуватися з різними людьми. Віктор був одним із них. Ми одразу знайшли спільну мову. Здавалося, що ми розуміємо один одного без слів. Завдяки Віктору я змогла пережити той сумний період, пов’язаний з розлученням. Однак я одразу попередила Віктора, що між нами не може бути нічого більшого, ніж дружба. Ззовні він мене зовсім не приваблював.
Згодом я познайомилася ще з одним чоловіком. Мені сподобалася його усмішка і погляд. Я відчула, що закохалася. Ми два місяці переписувалися і говорили з відеозв’язком. Якось я жартома сказала, що навідаюся до нього в гості. Він жив на березі моря. На роботі мені дали відпуск, тому я вирішила, чому б і ні.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Залишивши дітей з матір’ю, я сіла на поїзд і відправилася назустріч коханню. Це був найкращий тиждень у моєму житті.
Коли мені потрібно було повертатися, ми домовилися, що чоловік владнає усі свої справи і приїде до мене. Пройшло два місяці і він дотримав свого слова. Спочатку у нас все було гаразд. В стосунках була романтика і турбота. Діти полюбили його, а після весілля почали називати “татом”. Та саме після шлюбу все змінилося.
Через три роки спільного життя почуття чоловіка охололи. Він з байдужістю ставився до мене і буквально не помічав. Здавалося, що я знову самотня. Я намагалася повернути колишню пристрасть та ніжність, але нічого не вийшло.
Чоловік регулярно їздив до себе додому. Там у нього були батьки, з якими він не спішив мене знайомити. Лише згодом я дізналася, що він не розповів про моїх дітей, тому проти наших спільних зустрічей. А я тепер шкодую, що так швидко одружилася вдруге.
На щастя, я далі продовжувала спілкуватися з Віктором. Він був моїм єдиним другом, який завжди міг вислухати і підтримати.
Одного дня я повернулася з роботи, а чоловіка не було вдома. натомість там на мене чекала записка: “Я пішов. Назавжди. Пробач, але я не можу виховувати чужих дітей”.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Звичайно, що мені було неприємно прочитати такі слова. Однак, я розумію, що не кожному під силу прийняти чужих дітей.
Своїми переживаннями я поділилася з Віктором. Чоловік намагався мене підбадьорити і заспокоїти. Саме після цього між нами зав’язалися романтичні відносини. Він п’ять років вірно чекав на мене. Отримавши цінні урок, я готова до зрілої любові. Віктор замінив моїм дітям рідного батька, а я щаслива, що все склалося саме так.
А на вашу думку, чи можуть чужі діти стати рідними?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
