Іван Степанович вперше за довгі роки своєї практики зіткнувся з позовом батька до дітей щодо виплати йому грошового утримання. З цієї нагоди районний суддя перечитував сторінки цивільної справи, щоб прийняти правильне рішення на засіданні.
Він вирішив, що спочатку вислухає пояснення кожної сторони, а тоді все добре обдумає і ухвалить свій вирок. Наперед важко передбачити, чим може закінчитися ця справа.
Зранку до зали засідання зайшов позивач – Михайло Іванович. У нього на голові було скуйовджене сиве волосся, сорочка неохайно звисала поверх штанів, а у погляді читалася розгубленість.
Суддя дав слово дітям.
– Оскільки я найстарший серед трьох братів, то говоритиму за нас всіх, – почав Іван. – Батько покинув нас з матір’ю ще в ранньому дитинстві. Казав, що їде здобувати освіту, яка допоможе йому забезпечити сім’ю. Матері довелося не легко. Вона важко працювала на двох роботах, щоб нас прогодувати і чоловікові якусь суму перевести. Пройшов час. Він повернувся додому, але не спішив йти на роботу.
Згодом батько все ж поїхав на заробітки. Додому він приїжджав рідко, але завжди з пустими руками. Все закінчилося тим, що він пішов від нас до іншої сім’ї.
– Я – Світлана Сергіївна, – наступною почала розмову молода дівчина. – Я мешкаю в місті, де навчався мій так званий батько. Вживу я бачу його вперше. Раніше матір мені показувала лише фото. Вона розповідала, що познайомила з ним в інституті. Чоловік нічого не розповів про своїх дітей і дружину. Натомість він радо запропонував з’їхатися разом і перебрався на квартиру матері. Коли вона завагітніла, то дізналася про усі секрети свого обранця. Вони розійшлися. Чоловік поїхав додому і більше не виходив на зв’язок. На щастя, мати зустріла гідного супутника, який покохав її і прийняв мене як власну дочку.
– Мати ніколи не розповідала про мого біологічного батька, – почав наймолодший син Василь. – Лише отримавши повістку в суд, я дізнався про його існування. Після цього мати зізналася, що в молодості познайомилася з цим чоловіком на вечірці. Між ними спалахнуло кохання, яке швидко згасло, коли він дізнався про вагітність матері. Виховав мене інший чоловік, якому я дуже вдячний.
Останнім взяв слово Володимир, один із чотирьох синів першої дружини. Він сказав:
-Ми усі поспілкувалися і дійшли до висновку, що можемо скинутися по тисячі гривень для позивача. Виявилося, що колись він подарував моїй матері 100 гривень, тож хоча б цей вчинок заслуговує на нашу щедрість. Та більшого він не заслуговує.
Увесь цей час Михайло Іванович понуро слухав кожного доповідача. Він провів своє життя, використовуючи інших, а зараз все повернулося йому бумерангом.
Суд відмовився задовільняти позов чоловіка. Після виголошення останніх слів судді, чоловік наважився сказати:
– Я цілком погоджуюся з цим рішенням. Мені нічого додати. Вибачте, діти мої…
А які у вас думки щодо цієї історії?
