– Олю, тільки без істерик, – сказала бабуся, не відводячи очей від чайника. – Вона хоче тебе бачити.

– Хто – вона?

– Мама.

Чашка в Олі вдарилась об блюдце.

– Не називай її так.

– Олю…

– Не. Називай. Її. Так.

З кімнати вийшла худа жінка в чужому светрі. Сиве волосся стягнуте гумкою, руки тремтять.

– Доню…

Оля відступила на крок.

– Не смій.

– Я винна, – жінка вже плакала. – Але я жива. І я прийшла.

– Шкода.

На кухні стало тихо.

Бабуся різко обернулась.

– Що ти таке кажеш?!

Оля усміхнулась так, що Софія Борисівна аж зблідла.

– Правду. Мені було краще в дитбудинку, ніж з нею вдома. Це жахливо звучить? Але це правда.

Мати сіла на табуретку, ніби її вдарили.

– Я була молода… мені було важко… твій батько загинув…

– А мені було п'ять, коли ти лишила мене саму вночі. Мені теж було важко.

– Я не кидала тебе назавжди!

– Ні. Ти просто перевіряла, чи здохну без тебе від страху.

– Оля! – підвищила голос бабуся. – Межу знай!

– Межу? – Оля повернулась до неї. – Це ти мені зараз про межу? Ти її сюди привела. До мене. Без попередження.

– Бо інакше ти б не приїхала.

– То ти заманила мене?

– Я зібрала сім'ю.

– Ні. Ти зробила засідку.

Мати втерла ніс рукавом.

– Я хотіла попросити пробачення.

– Ні, – сказала Оля. – Ти хотіла полегшити собі старість.

– Я нічого в тебе не прошу!

– Та невже? А жити ти де будеш?

Бабуся грюкнула долонею по столу.

– Досить! Вона працює. Не п'є. Взялася за голову.

Оля глянула на матір.

– Скільки?

– Що – скільки?

– Скільки ти вже "не п'єш"? Тиждень? Два?

Жінка мовчала.

– Я так і думала.

– Я маю право на другий шанс! – зірвалась мати. – Я твоя мати!

– Мати – це не та, хто народила. Мати – це та, після кого дитині не краще серед чужих.

Бабуся сіла повільно, ніби в неї підкосилися ноги.

– Жорстоко.

– А дитину в садку до вечора забирати п'яною – не жорстоко? – Оля вже не кричала. Від того було ще гірше. – Казати "краще б тебе не було" – не жорстоко? Бити тебе на кухні – не жорстоко? Чи це все вже зручно забулося, бо тепер їй нікуди йти?

Мати схопилась.

– Я теж людина! Я теж страждала!

– Ти страждала – і зробила це моєю проблемою.

– Егоїстка, – прошипіла мати. – У тебе є чоловік, дитина, квартира. У тебе все є. А ти не можеш дати людині просто шанс дожити по-людськи?

Оля повільно подивилась на неї.

– Оце і є твоя любов? Ти не встигла повернутися, а вже рахуєш чуже.

Бабуся заплакала.

– Олечко, кров не вода…

– Чомусь коли я була в дитбудинку, кров водою стала дуже швидко.

– Я платила її борги! – раптом зірвалась бабуся. – Я пахала на двох роботах, поки ти росла! Я її не виправдовую. Але вона моя дочка!

– А я хто?

Софія Борисівна застигла.

– Не став мене перед таким вибором.

– Ти вже поставила. Сьогодні.

Мати нервово засміялася.

– От бачиш? Виростили принцесу. Все їй винні. Бабця на собі тягнула, а ця тепер носом крутить. Мати їй, бачте, смердить.

Оля зблідла.

– Повтори.

– А що не так? – мати підійшла ближче. – Ти жива, здорова, в шубі, з манікюром. Не в канаві ж виросла. Значить, не так уже я й зламала тобі життя.

Оля вдарила чашку об стіл так, що та тріснула.

– Тобі пощастило, що мене тоді забрали. Бо якби лишили з тобою ще на рік – ти б зараз не пробачення просила. Ти б хрест мені купувала.

– Олю! – бабуся аж підвелась.

У дверях кухні з'явився сусід дядько Гриша. За ним – сусідка Ніна. Їх покликало бабусине "Олю!" на весь під'їзд.

– Все нормально? – спитала Ніна, але вже дивилась з цікавістю.

Мати миттєво змінила тон і схлипнула.

– От. Бачите? Рідну матір з дому жене.

Оля повернулась до сусідів.

– Рідну? Вона мене саму на ночі лишала. Мені дитбудинок був як санаторій після неї.

Ніна скривилась.

– Таке при людях…

– А що? – мати підняла підборіддя. – Хай люди чують. Зараз модно батьків ненавидіти. Усі травмовані. Усі особливі.

– Замовкни, – прошепотіла бабуся.

– Ні, мамо, тепер я скажу, – жінка вже розійшлася. – Ти їй усе в ж… дула. Все життя. А вона навіть склянку води не подасть. От вам і вдячність.

Оля розсміялась. Коротко. Страшно.

– Склянку води? Ти мені в дитинстві двері не відчиняла. Я під ними сиділа і чекала, поки ти нагуляєшся.

Сусід Гриша опустив очі.

Ніна тихо сказала:

– Якщо це правда…

– Правда! – крикнула мати. – Ну і що? Помилялась! Хто не помиляється? За одну помилку мене тепер до смерті карати?

– За одну? – Оля підійшла майже впритул. – Ти хочеш список? Давай. "Задушила б". "Краще б тебе не було". "Від тебе мене верне". Продовжити?

Бабуся захлипнула.

– Досить. Будь ласка. Обидві.

Мати витерла сльози і різко сказала:

– Якщо ти така правильна, то хоч дитину свою мені покажи. Я маю право знати онуку.

– Ні.

– Це вже не тобі вирішувати!

– Мені.

– Я бабуся!

– Ти небезпека.

У кухні знову стало тихо.

Це "небезпека" вдарило сильніше за будь-який мат.

Мати побіліла.

– Мамо, ти чуєш? Вона мене як психічну виставляє.

Софія Борисівна стиснула серветку в кулаці.

– Олю… дитину, може, й не треба… але поговорити ж можна по-людськи…

– З нею? Після всього? Ти серйозно?

– Я хочу, щоб перед смертю в нас був мир!

– У вас, – поправила Оля. – Не в нас.

Бабуся різко випросталась.

– Якщо ти не можеш пробачити матір, то не краща за неї.

Оля дивилась на неї кілька секунд.

– Оце ти дарма.

– Ні, не дарма! – бабусю вже несло. – Вона хоч прийшла. А ти тільки караєш. Зручно бути хорошою, коли за тебе все життя хтось вигрібав.

Сусідка ахнула.

Оля кивнула. Повільно.

– Тобто тепер я ще й винна.

– Я цього не казала.

– Ні. Ти сказала гірше.

Мати раптом сіла назад і тихо, але чітко мовила:

– Та що ти ламаєшся? Ти ж усе одно з цієї квартири щось отримаєш. Думаєш, я не розумію, чого тебе так корчить?

Сусіди переглянулись.

Бабуся аж побіліла.

– Вальо, замовкни негайно.

Оля взяла сумку.

– От тепер все стало на місця.

– Я не це мала на увазі…

– Це саме ти мала на увазі.

– Олю, – бабуся кинулась до неї, – не йди так.

– А як? Як треба? Обійняти жінку, від якої мене в дитбудинок вивезли? Подякувати тобі за пастку? Чи ще перепросити, що я недостатньо зручна для вашого сімейного каяття?

– Ти жорстока, – прошепотіла бабуся.

– А ви обидві дуже любите називати жорстокістю чужу пам'ять.

Оля відчинила двері.

– Якщо вона залишиться в тебе, я сюди більше не зайду.

– Не смій ставити мені умови в моєму домі! – вперше крикнула бабуся.

Оля обернулась.

– Добре. Тоді і ти не лізь у мою дитину.

І вийшла.

Через тиждень бабуся подзвонила сама.

– Я все вирішила, – голос був сухий. – Якщо в тебе не вистачає серця пробачити матір, я перепишу свою частку на неї.

Пауза.

– Переписуй, – сказала Оля. – Але коли вона проп'є твою квартиру, не дзвони мені рятувати вашу "кров не вода".

– Та як ти…

Оля скинула виклик.

А ввечері побачила від бабусі одне повідомлення:

"У неділю привезу твою маму познайомитись з онукою. Хочеш ти того чи ні."

Valera

Популярне