– Олю, тільки без істерик, – сказала бабуся, не відводячи очей від чайника. – Вона хоче тебе бачити.
– Хто – вона?
– Мама.
Чашка в Олі вдарилась об блюдце.
– Не називай її так.
– Олю…
– Не. Називай. Її. Так.
З кімнати вийшла худа жінка в чужому светрі. Сиве волосся стягнуте гумкою, руки тремтять.
– Доню…
Оля відступила на крок.
– Не смій.
– Я винна, – жінка вже плакала. – Але я жива. І я прийшла.
– Шкода.
На кухні стало тихо.
Бабуся різко обернулась.
– Що ти таке кажеш?!
Оля усміхнулась так, що Софія Борисівна аж зблідла.
– Правду. Мені було краще в дитбудинку, ніж з нею вдома. Це жахливо звучить? Але це правда.
Мати сіла на табуретку, ніби її вдарили.
– Я була молода… мені було важко… твій батько загинув…
– А мені було п'ять, коли ти лишила мене саму вночі. Мені теж було важко.
– Я не кидала тебе назавжди!
– Ні. Ти просто перевіряла, чи здохну без тебе від страху.
– Оля! – підвищила голос бабуся. – Межу знай!
– Межу? – Оля повернулась до неї. – Це ти мені зараз про межу? Ти її сюди привела. До мене. Без попередження.
– Бо інакше ти б не приїхала.
– То ти заманила мене?
– Я зібрала сім'ю.
– Ні. Ти зробила засідку.
Мати втерла ніс рукавом.
– Я хотіла попросити пробачення.
– Ні, – сказала Оля. – Ти хотіла полегшити собі старість.
– Я нічого в тебе не прошу!
– Та невже? А жити ти де будеш?
Бабуся грюкнула долонею по столу.
– Досить! Вона працює. Не п'є. Взялася за голову.
Оля глянула на матір.
– Скільки?
– Що – скільки?
– Скільки ти вже "не п'єш"? Тиждень? Два?
Жінка мовчала.
– Я так і думала.
– Я маю право на другий шанс! – зірвалась мати. – Я твоя мати!
– Мати – це не та, хто народила. Мати – це та, після кого дитині не краще серед чужих.
Бабуся сіла повільно, ніби в неї підкосилися ноги.
– Жорстоко.
– А дитину в садку до вечора забирати п'яною – не жорстоко? – Оля вже не кричала. Від того було ще гірше. – Казати "краще б тебе не було" – не жорстоко? Бити тебе на кухні – не жорстоко? Чи це все вже зручно забулося, бо тепер їй нікуди йти?
Мати схопилась.
– Я теж людина! Я теж страждала!
– Ти страждала – і зробила це моєю проблемою.
– Егоїстка, – прошипіла мати. – У тебе є чоловік, дитина, квартира. У тебе все є. А ти не можеш дати людині просто шанс дожити по-людськи?
Оля повільно подивилась на неї.
– Оце і є твоя любов? Ти не встигла повернутися, а вже рахуєш чуже.
Бабуся заплакала.
– Олечко, кров не вода…
– Чомусь коли я була в дитбудинку, кров водою стала дуже швидко.
– Я платила її борги! – раптом зірвалась бабуся. – Я пахала на двох роботах, поки ти росла! Я її не виправдовую. Але вона моя дочка!
– А я хто?
Софія Борисівна застигла.
– Не став мене перед таким вибором.
– Ти вже поставила. Сьогодні.
Мати нервово засміялася.
– От бачиш? Виростили принцесу. Все їй винні. Бабця на собі тягнула, а ця тепер носом крутить. Мати їй, бачте, смердить.
Оля зблідла.
– Повтори.
– А що не так? – мати підійшла ближче. – Ти жива, здорова, в шубі, з манікюром. Не в канаві ж виросла. Значить, не так уже я й зламала тобі життя.
Оля вдарила чашку об стіл так, що та тріснула.
– Тобі пощастило, що мене тоді забрали. Бо якби лишили з тобою ще на рік – ти б зараз не пробачення просила. Ти б хрест мені купувала.
– Олю! – бабуся аж підвелась.
У дверях кухні з'явився сусід дядько Гриша. За ним – сусідка Ніна. Їх покликало бабусине "Олю!" на весь під'їзд.
– Все нормально? – спитала Ніна, але вже дивилась з цікавістю.
Мати миттєво змінила тон і схлипнула.
– От. Бачите? Рідну матір з дому жене.
Оля повернулась до сусідів.
– Рідну? Вона мене саму на ночі лишала. Мені дитбудинок був як санаторій після неї.
Ніна скривилась.
– Таке при людях…
– А що? – мати підняла підборіддя. – Хай люди чують. Зараз модно батьків ненавидіти. Усі травмовані. Усі особливі.
– Замовкни, – прошепотіла бабуся.
– Ні, мамо, тепер я скажу, – жінка вже розійшлася. – Ти їй усе в ж… дула. Все життя. А вона навіть склянку води не подасть. От вам і вдячність.
Оля розсміялась. Коротко. Страшно.
– Склянку води? Ти мені в дитинстві двері не відчиняла. Я під ними сиділа і чекала, поки ти нагуляєшся.
Сусід Гриша опустив очі.
Ніна тихо сказала:
– Якщо це правда…
– Правда! – крикнула мати. – Ну і що? Помилялась! Хто не помиляється? За одну помилку мене тепер до смерті карати?
– За одну? – Оля підійшла майже впритул. – Ти хочеш список? Давай. "Задушила б". "Краще б тебе не було". "Від тебе мене верне". Продовжити?
Бабуся захлипнула.
– Досить. Будь ласка. Обидві.
Мати витерла сльози і різко сказала:
– Якщо ти така правильна, то хоч дитину свою мені покажи. Я маю право знати онуку.
– Ні.
– Це вже не тобі вирішувати!
– Мені.
– Я бабуся!
– Ти небезпека.
У кухні знову стало тихо.
Це "небезпека" вдарило сильніше за будь-який мат.
Мати побіліла.
– Мамо, ти чуєш? Вона мене як психічну виставляє.
Софія Борисівна стиснула серветку в кулаці.
– Олю… дитину, може, й не треба… але поговорити ж можна по-людськи…
– З нею? Після всього? Ти серйозно?
– Я хочу, щоб перед смертю в нас був мир!
– У вас, – поправила Оля. – Не в нас.
Бабуся різко випросталась.
– Якщо ти не можеш пробачити матір, то не краща за неї.
Оля дивилась на неї кілька секунд.
– Оце ти дарма.
– Ні, не дарма! – бабусю вже несло. – Вона хоч прийшла. А ти тільки караєш. Зручно бути хорошою, коли за тебе все життя хтось вигрібав.
Сусідка ахнула.
Оля кивнула. Повільно.
– Тобто тепер я ще й винна.
– Я цього не казала.
– Ні. Ти сказала гірше.
Мати раптом сіла назад і тихо, але чітко мовила:
– Та що ти ламаєшся? Ти ж усе одно з цієї квартири щось отримаєш. Думаєш, я не розумію, чого тебе так корчить?
Сусіди переглянулись.
Бабуся аж побіліла.
– Вальо, замовкни негайно.
Оля взяла сумку.
– От тепер все стало на місця.
– Я не це мала на увазі…
– Це саме ти мала на увазі.
– Олю, – бабуся кинулась до неї, – не йди так.
– А як? Як треба? Обійняти жінку, від якої мене в дитбудинок вивезли? Подякувати тобі за пастку? Чи ще перепросити, що я недостатньо зручна для вашого сімейного каяття?
– Ти жорстока, – прошепотіла бабуся.
– А ви обидві дуже любите називати жорстокістю чужу пам'ять.
Оля відчинила двері.
– Якщо вона залишиться в тебе, я сюди більше не зайду.
– Не смій ставити мені умови в моєму домі! – вперше крикнула бабуся.
Оля обернулась.
– Добре. Тоді і ти не лізь у мою дитину.
І вийшла.
Через тиждень бабуся подзвонила сама.
– Я все вирішила, – голос був сухий. – Якщо в тебе не вистачає серця пробачити матір, я перепишу свою частку на неї.
Пауза.
– Переписуй, – сказала Оля. – Але коли вона проп'є твою квартиру, не дзвони мені рятувати вашу "кров не вода".
– Та як ти…
Оля скинула виклик.
А ввечері побачила від бабусі одне повідомлення:
"У неділю привезу твою маму познайомитись з онукою. Хочеш ти того чи ні."
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
