– Ти серйозно орендував увесь зал?
– Не весь. Лише терасу.
– А музиканти?
– Ти ж казала, що ненавидиш "аби як".
Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
– Марина, виходь за мене.
– Так.
Оплески. Хтось свиснув. Офіціант виніс шампанське "від закладу".
Марина дивилась на каблучку так, ніби все життя чекала саме її.
Через три дні їй написали з невідомого номера.
"Не загуби. У мене вона вже побула."
Марина перечитала тричі.
"Хто це?"
У відповідь прилетіло фото. Та сама каблучка. На іншій руці. Манікюр дешевший. Палець тонший.
"Мене звати Іра. Пів року тому він просив мене не соромити його й не казати нікому, що передумав."
Марина одразу набрала Олега.
– Це що?
– Спам якийсь.
– Вона скинула фото.
– Ну й що? Каблучки бувають схожі.
Наступне фото прийшло за секунду. Олег у тій самій сорочці. На коліні. У чиїйсь кухні, не в ресторані.
Марина мовчала.
– Я зараз до тебе приїду, – сказав Олег.
– Ні. Стій там, де вже звик стояти на колінах.
Він приїхав все одно.
– Дай пояснити.
– Спробуй.
– З Ірою все закінчилось до тебе.
– Але каблучка лишилась у тебе.
– Вона її повернула.
– Після пропозиції?
– Бо відмовила.
– Тобто мені ти подарував те, що не зайшло іншій?
– Я подарував тобі каблучку, яка коштує як твоя машина.
– Дякую, тепер у брехні є цінник.
Він стиснув щелепу.
– Не перегинай. Це моя річ. Я за неї платив.
– А я хто? Вигідна утилізація?
Він підняв руки.
– Я не зраджував тобі.
– Ти одночасно морочив голову двом.
– Я обирав.
– Людей не "обирають" як тариф.
Олег різко видихнув.
– А ти сама що робила? Пів року мені виносила мозок, що тобі "потрібна визначеність". От я й визначився.
– Після кастингу?
– Після того, як одна не захотіла, а друга захотіла.
Марина зробила крок назад, ніби її вдарили.
– Повтори.
– А що не так? Це звучить жорстко, але шлюб – це не казка, а відбір. Просто більшість бреше красивішими словами.
Вона дивилась на нього так, ніби вперше побачила.
– Ти щойно сказав, що я запасний варіант.
– Я сказав, що я не дурень. Я не одружуюсь на першій, хто красиво плаче під піаніно.
– То навіщо ресторан?
– Бо ти б на кухні сказала "ні". Тобі потрібна сцена.
Вона коротко засміялась.
– Тобто я винна, що ти брехун?
– Ти винна, що тобі важливіше шоу, ніж правда.
У двері подзвонили.
Марина не чекала нікого. На порозі стояла Іра.
– Я написала, що приїду, – сказала вона. – Ти не читала?
– Ти що тут робиш?
– Хотіла подивитись, кого він обрав.
Олег вилаявся крізь зуби.
– Ти взагалі без меж?
– Меж? – Іра зайшла в квартиру. – Це ти про межі? Смішно.
Марина переводила погляд з одного на іншу.
– Ти навіщо прийшла? Пожаліти мене чи добити?
– Попередити, – сказала Іра. – Хоча, якщо чесно, мені було цікаво. Мене він теж називав "занадто складною". Тебе як? "Надто емоційна"?
Олег пирхнув.
– Не починай цирк.
– Цирк? – Іра дістала телефон. – Можу ввімкнути запис, де ти мені кажеш: "З тобою важко жити, зате в ліжку ти не нудна".
Марина повільно сіла.
– Запис?
– Так, – сказала Іра. – Бо коли жінка не хоче, щоб її зробили божевільною, вона починає все зберігати.
Олег зробив крок до неї.
– Прибери телефон.
– А то що? Назвеш істеричкою?
Марина підняла голову.
– Ти повернула каблучку?
– Повернула.
– Чому?
– Бо він зробив пропозицію після того, як позичив у мене гроші на "закриття кредитки".
Олег різко обернувся.
– Не смій.
– Скільки? – тихо спитала Марина.
Іра не відводила очей від Олега.
– Сто двадцять тисяч.
Марина повільно повернулася до нього.
– Ти казав, що сам усе оплатив.
– Я й віддам.
– Коли? Після наступної нареченої?
– Не роби з мене монстра. Я реально збирався повернути.
Іра засміялась.
– Він і мені так казав. До речі, Марин, ресторан теж частково з моїх грошей. Виходить, я навіть на ваше "так" скинулась.
Олег ударив долонею по столу.
– Все, вистачить.
– Не тобі вирішувати, коли вистачить, – сказала Марина.
– То що тепер? – він подивився на неї. – Будеш будувати святу ображену? Ти ж знала, що я не бідний романтик, а людина, яка рахує. Саме це тобі в мені і подобалось.
– Мені подобалось, що ти надійний.
– Надійний? – Іра гірко всміхнулась. – Він просто вміє говорити це тим тоном, від якого жінки самі домальовують честь.
Телефон Марини знову засвітився. Повідомлення від мами: "Коли вечеря-знайомство з його батьками? Я вже всім сказала".
Олег побачив екран і вчепився за це.
– От бачиш. Уже "всім сказала". Ти теж не про кохання думала. Тобі потрібен був результат. Каблучка. Фото. Весілля. Щоб не бути останньою серед подруг.
Марина встала так різко, що стілець скрипнув.
– Це неправда.
– Правда. Просто тобі болить не те, що я зробив. Тобі болить, що тепер виглядатимеш дурепою.
Іра тихо кинула:
– А от тут він по факту правий.
Марина обернулась до неї.
– Ти на чиєму ти боці взагалі?
– Не на твоєму і не на його. Я на боці людини, з якої не роблять зручну ідіотку. У тебе ще є шанс нею не бути.
Увечері Марина поїхала в ресторан. Той самий. Там святкували день народження сестри Олега. Батьки, друзі, родичі – всі вже були за столом. Олег влетів за нею майже одразу.
– Тільки не тут, – прошипів він.
Марина підійшла до столу, взяла келих і постукала ножем.
Дзень.
– Раз уже всі тут, покажу каблучку, – сказала вона.
Мати Олега розчулилась.
– Нарешті!
Марина зняла каблучку й підняла її двома пальцями.
– Виявляється, у нашої сімейної реліквії вже був тест-драйв.
За столом хтось нервово хихикнув.
– Марина, припини, – сказав Олег.
– Ні, давай чесно. Твоя мама знає, що ти робиш пропозиції вроздріб? Чи для родини це теж "етап вибору"?
– Ти перейшла межу, – різко сказала його сестра.
– Межу? – Марина повернулася до неї. – Межу перейшли, коли ваш брат оплатив мою пропозицію грошима попередньої нареченої.
Тиша впала так, що чути було музику з чужого залу.
Мати Олега повільно опустила виделку.
– Олеже… це правда?
– Не все так, як вона подає.
– А як? – Марина вже майже кричала. – Розкажи красиво. Ти ж умієш.
Олег випрямився й раптом сказав занадто спокійно:
– Добре. Хочете правду? Жінкам не потрібна чесність. Їм потрібна впевненість. Одній подай кухню й "ми впораємось", другій – скрипку й шампанське. Брешеш однаково, упаковка різна.
– Замовкни, – прошепотіла його мати.
– Ні, мамо. Вони хочуть казку, а потім ображаються, що вона написана людиною, яка вміє рахувати.
Марина підійшла впритул і поклала каблучку перед його тарілкою.
– Забери. Ще комусь зекономиш.
– Не драматизуй, – сказав він.
– Це ти не драматизуєш. У тебе навіть підлість з Excel-таблицею.
Кілька людей за столом відвели очі. Батько Олега покашляв, ніби хотів щось сказати, але передумав. Сестра вже строчила комусь у телефон. Мати дивилась тільки на каблучку.
І саме тоді Іра, яка стояла біля входу, голосно сказала:
– До речі, якщо вже вечір правди… Олеже, ти мені теж винен. І якщо ця каблучка вільна, я заберу її в рахунок боргу.
Усі повернулись до неї.
Марина глянула на каблучку. На Іру. На Олега.
Потім взяла каблучку зі столу, зробила крок до Іри і вклала їй у долоню.
– Тримай. Схоже, це єдине, що він реально віддає жінкам.
І в ту ж секунду мати Олега встала й сказала:
– Каблучку залиш. А гроші ми повернемо тільки через суд. Бо в нашій родині теж не всі дурні.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
