Коли Орест повідомив мені, що збирається одружуватися з тією Аліною, я мало не знепритомніла. Чому саме вона?! Жінка, у якої двоє дітей…
Мої донечки-близнюки – Галинка та Надійка вийшли заміж за чудових хлопців, тож про їхню долю я могла не хвилюватися.
З Орестом все було не так гладко, як хотілося б.
Коли він вперше познайомив нас зі своєю обраницею, то я вже знала, що в неї 2 дітей. Син суворо заборонив розпитувати її, звідки, хто і як… Тож я намагалася тримати рот на замку.
Спочатку сподівалася, що ці стосунки – це ненадовго. Син зрозуміє, як це важко виховувати чужих дітей, одумається і покине Аліну, але не все так сталося, як гадалося.
Тиждень тому, Орест запросив нас у гості, казав, що хоче обговорити зі мною та батьком усі деталі запланованого весілля.
Як же мені цього не хотілося! Здавалося, що все це страшний сон!
– Чого ти так скиглиш, Іванко? Аліна хороша дівчинка – невже ти не бачиш?
– Яка різниця? У неї 2 дітей. Невже ти хочеш, щоб твій син виховував байстрюків.
Чоловік злісно на мене поглянув, а потім ображено нагадав:
– Смію тобі нагадати, що до 10 років я теж, як ти висловилася, був байстрюком. Якби не мій вітчим – невідомо, чи я взагалі б середню освіту колись здобув.
– Пробач, любий. Я не це мала на увазі, просто тут зовсім інше… – виправдовувала я себе, хоч в душі мені соромно не було. Яка ж мати не хоче для своєї дитини найкращого?
Наступного дня ми вирушили в гості до Ореста та новоспеченої невістки.
Я зайшла до квартири і побачила, що кутик шафки, яку я нещодавно подарувала сину, подряпано.
– Що це, Орест?
– Ааа, та це хлопчаки кошеня до хати принесли. От воно й гралося… Не хвилюйся, мамо, я відремонтую.
Крім зіпсованих меблів, я помітила, що Аліна вже встигла втрутитися в особистий простір моєї дитини: усюди тепер стояли світлини її дітей, їхні спільні фотографії. Навіть штори нові встигла повісити. От спритна!
Стіл був накритий аж надто по-простому: котлети, картопляне пюре, салати з майонезом. Таке враження, ніби я в 2000-ні повернулася. А де запечена качка, свіжі овочеві салати, вишукані соуси?
Ні до чого не хотілося навіть торкатися. В той час мій чоловік радісно уплітав святковий обід за обидві щоки, приговорюючи, як давно він не їв домашню і просту їжу.
– Аліно, а твої батьки коли приїдуть? – спитала я.
Вона на секунду зніяковіла, а потім сухо відповіла:
– Я не підтримую з ними зв’язок, тож на весіллі їх не буде.
Потім від сусідки Ореста я дізналася чутки, що батьки Аліни полюбляють собі випити. Це засмутило мене іще більше. Хоча куди вже більше!
Своїх “онуків” я навіть не розгледіла. Вони гасали по квартирі разом із безпритульним котиком, якого невідомо де підібрали.
Я сиділа і тільки й думала про те, коли ж цей вечір нарешті закінчиться.
Після десерту ми замовили таксі і поїхали додому.
Дорогою Василь постійно мовчав.
– Що з тобою? – спитала я. – Мабуть, від тих котлет зле стало…
– Ні, мені від твоєї поведінки ніяково.
– А що не так?
– Все! Чому ти так погано ставишся до Аліни? Вона так старалася, стіл накрила, тобі хотіла догодити. А ти навіть “дякую” не сказала.
– Ну, Василю, а як інакше?
– По-людськи, Іванко. Просто по-людськи. Мені не хочеться з тобою зараз розмовляти, але Орест просив…
– Що сталося?
– Вони одразу після весілля хочуть поїхати в подорож. Медовий місяць і все таке… Сама розумієш, хлопчикам краще залишитися вдома.
– Ти хочеш сказати….
– Так, вони житимуть з нами.
Я мало не розплакалася. Чому я повинна доглядати за чужими дітьми?!
Весілля пройшло скромно. Одразу після кафе молодята поїхали в аеропорт. Аліна дуже хвилювалася за синів. Довго обіймала їх і не хотіла залишати самих, але мій чоловік постійно повторював:
– Все буде добре, Алінко. Ми з ними потоваришуємо.
Після святкування хлопці поїхали додому з нами. Ще й кота з собою притягли.
Я думала, що мені дуже складно буде знайти з ними спільну мову, але помилялася. Малі були дуже слухняними і чемними. Робили все, що я кажу, не капризували, не гралися з їжею. Навіть за чотирилапим своїм доглядали самі.
Після тижня під одним дахом ми стали справжньою сім’єю. Вони навіть почали нас з чоловіком кликати бабусею та дідусем.
Якось за вечерею я уважно їх розглядала. На тілі Ромчика побачила точно таку ж родимку, яка є в Ореста. Ще й на тому ж місці.
Та й близнята з’являються в людей, які мають такі гени завдяки своїй родині.
Юрко підняв голову від тарілки і уважно поглянув мені в очі. Глибокі і карі – такі ж, як у мого синочка.
Отоді я про все й здогадалася.
Коли молодята повернулися з подорожі, я поспішила з’ясувати питання, яке так мене хвилювало.
– Так, мамо. Аліну я знав ще 5 років тому. У нас все сталося, а потім я, дурень, усе зіпсував. Через деякий час випадково зустрів її в парку з дітьми. Поглянув на них і побачив своє відображення. Навіть тесту ДНК не потрібно. Та й для чого? Я кохаю цю жінку.
– То хлопці – мої рідні внучата?
– Думаю, що так. І не єдині. Ми в очікуванні 3 дитини, – радісно сказав Орест.
Відтоді моє материнське серце заспокоїлося, і своє ставлення до Аліни я змінила, навіть вибачилася перед нею за свою поведінку.
Тепер впевнена на всі 100 – на моїх дітей чекає довге і щасливе життя!
Чого мене навчила ця історія:
Ніколи не можна судити людей за першим враженням. Не дарма кажуть, перед тим, як мізкувати над життям іншої особи, треба взути її черевики і пройти увесь той шлях, який залишився за її спиною. Батькам варто навчитися поважати вибір своїх дорослих дітей, навіть якщо він їм зовсім не до душі.
Чи часто Ви судите людей передчасно?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
