Я хочу поділитися своєю історію, щоб інші не повторювали моїх помилок. Життя в кожного своє, але деколи щось йде не так і людина замість того, щоб щось змінювати нарікає і терпить і живе з цим далі. Слід пам’ятати, що само по собі нічого не зміниться, треба докладати зусилля.
Сталося так, що я з чоловіком переїхали в іншу країну. Ми працювали там кілька років і вже хотіли побачитись з рідними, але перешкодою став ще й карантин. Я хотіла одразу після повернення заїхати до мами, а потім обдзвонити всіх рідних і друзів і скликати їх на пікнік. Щоб як колись ми дружно відпочили, смачно поїли й розказали всі новини.
Якраз через 15 хвилин від мого дому була мальовнича галявина з озером, куди навіть прилітали дикі качки. В дитинстві ми часто з батьками там відпочивали, гарне і тихе місце. Та коли ми приїхали, то побачили плачевну картину. Повсюди виросли бур’яни, озеро оточив очерет зі всіх сторін і його майже не було видно і купи пластику та іншого сміття. Я обурилась, бо як люди могли довести до такого.
Ми менш як годину ходили там і вибирали хоча б трохи чистіше місце. Зупинилися і почали розводити вогонь, палити в мангалі шашлик та овочі. Все проходило добре, їжа була чудова, єдине, що розчаровувало – це сама місцина.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
По закінченню я встала прибирати сміття і просила допомогти всіх інших. Ми з чоловіком спеціально взяли пакети, щоб нічого не залишати там. І от настав момент, коли ми хотіли йти додому, то я не змогла зрозуміти де вони поділися. Перепитала гостей, а вони теж не брали їх. Зрештою моя мама зізналася, що викинула їх в очерет. Бо так роблять усі, і чому ми маємо щось везти назад.
Спочатку я не повірила їй, але потім мене охопив сильний гнів. Я на власні очі бачила сміттєві баки перед входом на галявину. Ми з чоловіком вирішили, що повернемося за нашими пакетами, але забрати їх вже не змогли. Там була вода і багато сміття, невідомо чи ми б не набралися якоїсь зарази й не застрягли там. Я вже майже накричала на маму, але стрималася, бо не хотіла остаточно зіпсувати вечір.
Я зрозуміла, що люди самі винні. Самі нарікають, що хочуть кращого життя, але своїми руками псують його. Як тут можна скаржитися на владу, якщо вони самі не думають про майбутнє покоління і як воно має тут жити. Влада не малює паркани, не б’є ліхтарі й не забруднює озера. То чия це вина. І яке вони мають право звинувачувати когось окрім себе. Такі люди не заслуговують кращого життя.
Тож, люди, будьте свідомими! Ви в силах змінити те, що вас не влаштовує і не треба лише висловлювати нарікання. Треба в першу чергу почати з самих себе і тоді побачите, як життя покращиться.
Чи варто завжди повторювати дії інших?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Це не справжня любов, якщо це не важко
