Історія, з якої можна не лише посміятися, але й багато висновків зробити! Редактори “Цікаво про” вирішили поділитися нею з читачами і закликати їх ніколи не робити передчасних висновків і не судити інших з перших хвилин знайомства. Перше враження буває дуже оманливим.
Сіла в потяг. До синочка їду. Давно свого Андрійка не бачила, а за онуками як скучила – словами не передати.
Вони у мене чемні, виховані – моя невістка дуже хороша матір. В такої по-іншому й бути не могло.
Улянка одразу мені сподобалася, тому коли син сказав, що збирається побратися з нею – була на сьомому небі від щастя.
Андрійко для мене завжди купує квиток в вагон СВ, тож я сиділа і чекала свого супутника чи супутницю на цей вечір.
За кілька хвилин до відправлення в купе забігла дівчина, привіталася, забилася в куточок і притихла.
Нарешті потяг рушив. Їдемо-їдемо, а красуня втупилася в одну точку і мовчить. Заглянула їй в очі, а вона за крок до того, щоб розревітися.
Питаю обережно:
– У Вас щось трапилося? Ви така сумна…
Тут її бідолашну і прорвало…
– Життя моє зовсім не складається! Чого ж мені так не щастить? Чим я гірша за інших жінок?
– Коханий образив, мабуть? Чи на роботі що?
– Ні те, ні інше… На роботі все гаразд, та й Андрійко мене понад життя кохає, але що з того?
– Якщо кохає, то що ж не так?
– Він одружений, у нього 2 дітей.
Тут мені стало зовсім не по собі. Андрій, одружений, 2 дітей. Говорить, наче про мого сина… “Дурниці! Не може такого бути”, – заспокоюю себе подумки і проводжую бесіду:
– Не плачте, заспокойтеся… Все налагодиться якось. Може, Ви ще зустрінете того самого, чиє серце буде належати тільки Вам.
– Мені, крім Андрія, ніхто більше не потрібен! Я його кохаю. Благаю, щоб він покинув свою сім’ю, пішов від тієї Уляни.
Тут моє серце на мить зупинилося. Я почервоніла, спітніла, руки почали тремтіти. Невже, вона й справді говорить про мого сина, але він на таке нездатний! Я не можу в це повірити. Вони з дружиною так кохають одне одного.
– А він що? Кавалер Ваш що на це каже?
– Не хоче йти. Але я в коханках ходити довго не збираюся. Завтра ж зателефоную його дружині і все розповім!
– Не смійте! – не стрималась я. – На чужому нещасті свого щастя не збудуєш! Ти глянь на неї – вона сім’ю збирається руйнувати. Хто Тобі дав таке право?!
– Не кричіть на мене! Не Вам мене судити! Гадаєте, коханкам живеться легко? Я ж його кохаю, а він мене… Хіба можна почуттів соромитися.
– Коханки завжди винні! Вони розлучниці. Ти про дітей подумала? Про ту Уляну? Як вони житимуть далі?
– Що мені до того! Взагалі, не збираюся продовжувати цю дискусію.
Дівчина вибігла з купе.
Я не могла прийти до тями. Добре, що їхати залишалося ще недовго.
Не могла дочекатися моменту, коли побачу свого Андрія і про все дізнаюся. Дивлюся через вікно – стоїть, чекає мене з квітами… Але чи насправді він саме мене зустрічає?!
Бачу переді мною виходить моя супутниця, серце калатає – невже до мого сина підійде…
Аж раптом до неї підбігає якийсь молодий чоловік, підхоплює її на руки і цілує….
– Дякувати Богу! – вигукнула я на весь вагон.
Підійшла до Андрійчика свого, кинулася йому на шию. Ще довго картала себе за те, що так погано подумала про свою дитину.
Як би почувалися Ви на місці героїні історії?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
