Прийшла найматися до мене в салон три місяці тому молода жінка, вона переселенка з Харкова. Розлучена, дитина її зараз у бабусі у селі біля Львова. Випробувальний термін Марія пройшла, виконавча, спокійна. Але колектив не приймає її. Поїдом їдять і чому?

У мене власний салон краси вже кілька років. Колектив працює злагоджено та ефективно. Клієнти ніколи не скаржаться на якість обслуговування. 

Але нещодавня ситуація змусила мене по-іншому подивитися на людей, які зі мною працюють. 

3 місяці тому на співбесіду прийшла вродлива молода жінка – переселенка з Харкова. Марія розповідала, що переїхала до Львова разом із маленьким синочком, але він залишився з її матір’ю в селі, неподалік від Золочева. 

Заробляє на дитину сама, оскільки чоловік пішов із сім’ї ще задовго до війни в Україні. 

Я, звісно, взяла Марію на роботу. Вона успішно пройшла випробувальний термін і зарекомендувала себе, як відповідальна і дисциплінована працівниця. 

Все було б чудово, якби не довгі язики жіночого колективу. Дівчата спокою бідолашній дівчині не давали, зовсім не приймали її. Навіть їсти за одним столом із нею не хотіли.

Я ніяк не могла зрозуміти, в чому справа, а потім випадково почула розмову 2 перукарок:

– Ти глянь на неї: не матір, а зозуля якась. Сплавила дитину на бабусю, та й живе собі у власне задоволення. 

Покликала усіх працівниць до себе. Усіх, крім Марії. Сказала, якщо вони далі влаштовуватимуть їй бойкоти, то звільню кожну, без винятку. 

Ніби трохи заспокоїлися, але ненадовго. Тиждень тому Марічку підвіз до роботи якийсь вродливий молодий чоловік. Ото вже почалося!

– То вона ще й легковажна.

– Дівчата, що ж то за матір така? Певно своєму кавалеру навіть словом не обмовилася про свого синочка. 

– Співчуваю я матері нашої Марії. Все на собі старенька тягне…

За кілька днів жінка прийшла до мене вся в сльозах і поклала на стіл заяву на звільнення. Сказала, що більше не може працювати в таких умовах. 

Я намагалася її заспокоїти, втішала і обіцяла, що якось вплину на ситуацію. 

Марія розповіла мені, що навідується до сина щотижня, а живе він з бабусею тільки тому, що тій складно пережити смерть свого чоловіка, тому маленьке внуча – єдиний рятунок від відчаю і горя. 

– Моя мама дуже молода і енергійна, їй тільки в радість дивитися за Іванком. Та й мені потрібно трохи встати на ноги в чужому місті. Я ж цілий день на роботі! На кого дитину залишатиму?! – захлинаючись сльозами казала Марія. 

Шкода мені її дуже, але вмовити дівчину залишитися і налагодити стосунки з колективом я так і не змогла. 

Порадила на новому місці взагалі нікому не розповідати деталі свого особистого життя, аби не наступити на ті ж граблі вдруге. 

Взагалі не розумію, як люди можуть так нахабно втручатися в життя інших. Своїх проблем хіба мало? Та ще й воєнний період? 

Розчарована своїм колективом. Ніколи не думала, що дорослі і свідомі люди можуть бути такими жорстокими. 

Як би Ви вчинили, якби опинилися на місці Марії?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Фото з відкритих джерел

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

SofiaP
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector