У мене власний салон краси вже кілька років. Колектив працює злагоджено та ефективно. Клієнти ніколи не скаржаться на якість обслуговування.
Але нещодавня ситуація змусила мене по-іншому подивитися на людей, які зі мною працюють.
3 місяці тому на співбесіду прийшла вродлива молода жінка – переселенка з Харкова. Марія розповідала, що переїхала до Львова разом із маленьким синочком, але він залишився з її матір’ю в селі, неподалік від Золочева.
Заробляє на дитину сама, оскільки чоловік пішов із сім’ї ще задовго до війни в Україні.
Я, звісно, взяла Марію на роботу. Вона успішно пройшла випробувальний термін і зарекомендувала себе, як відповідальна і дисциплінована працівниця.
Все було б чудово, якби не довгі язики жіночого колективу. Дівчата спокою бідолашній дівчині не давали, зовсім не приймали її. Навіть їсти за одним столом із нею не хотіли.
Я ніяк не могла зрозуміти, в чому справа, а потім випадково почула розмову 2 перукарок:
– Ти глянь на неї: не матір, а зозуля якась. Сплавила дитину на бабусю, та й живе собі у власне задоволення.
Покликала усіх працівниць до себе. Усіх, крім Марії. Сказала, якщо вони далі влаштовуватимуть їй бойкоти, то звільню кожну, без винятку.
Ніби трохи заспокоїлися, але ненадовго. Тиждень тому Марічку підвіз до роботи якийсь вродливий молодий чоловік. Ото вже почалося!
– То вона ще й легковажна.
– Дівчата, що ж то за матір така? Певно своєму кавалеру навіть словом не обмовилася про свого синочка.
– Співчуваю я матері нашої Марії. Все на собі старенька тягне…
За кілька днів жінка прийшла до мене вся в сльозах і поклала на стіл заяву на звільнення. Сказала, що більше не може працювати в таких умовах.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я намагалася її заспокоїти, втішала і обіцяла, що якось вплину на ситуацію.
Марія розповіла мені, що навідується до сина щотижня, а живе він з бабусею тільки тому, що тій складно пережити смерть свого чоловіка, тому маленьке внуча – єдиний рятунок від відчаю і горя.
– Моя мама дуже молода і енергійна, їй тільки в радість дивитися за Іванком. Та й мені потрібно трохи встати на ноги в чужому місті. Я ж цілий день на роботі! На кого дитину залишатиму?! – захлинаючись сльозами казала Марія.
Шкода мені її дуже, але вмовити дівчину залишитися і налагодити стосунки з колективом я так і не змогла.
Порадила на новому місці взагалі нікому не розповідати деталі свого особистого життя, аби не наступити на ті ж граблі вдруге.
Взагалі не розумію, як люди можуть так нахабно втручатися в життя інших. Своїх проблем хіба мало? Та ще й воєнний період?
Розчарована своїм колективом. Ніколи не думала, що дорослі і свідомі люди можуть бути такими жорстокими.
Як би Ви вчинили, якби опинилися на місці Марії?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
