Після дзвінка чоловіка я бігла стрімголов додому, хвилюючись, як би не розсердити його іще більше.
Я ж не знала, що він повернеться швидше додому, тому й пішла до подруги на чай.
Добігла до будинку, стояла хвилину під дверима – натягнула на обличчя штучну посмішку і спокійно зайшла до квартири.
– Іванку, привіт! Ти чого сьогодні так рано? На роботі щось трапилося?
– У відрядження я їду! Але тобі схоже до мене зовсім байдуже. Я голодний, незібраний, а ти невідомо де і з ким вештаєшся.
Щоб спокутувати свою провину, я мало не танцювала навколо чоловіка, пропонуючи йому то десертик, то добавку борщику, то сметанку.
Всі мої спроби виявилися марними – Іван їв мовчки, навіть жодного разу не поглянув на мене.
Я стала тихенько біля стіни і дивилася, як він вечеряє.
Мимоволі пригадала собі свою маму, яка усе життя так простояла, сподіваючись хоч раз у житті отримати схвалення батька.
Я з дитинства спостерігала і переймала її поведінку: завжди ніжна, привітна і дуже терпляча. Страшно уявити, як іноді боляче було чути ті жорстокі слова, які батько не думаючи кидав, наче прутики, в серце мами.
Вона оберталася, тихенько витирала сльози і казала про себе, що все буде добре.
Коли я підросла, то спитала її:
– Мамо, чого ж ти усе це терпиш, невже це нормально? Я так не хочу!
– Дай Бог, доню, щоб у тебе було інше життя. Це єдине, чого я бажаю…
Я стала дорослою жінкою, влаштувалася на роботу екскурсоводом і чекала на свого ідеального принца, який ані краплі не буде схожим на мого батька.
І я таки його зустріла. Іван був в одній із туристичних груп, яким я проводила екскурсію визначними місцями Львова. Увечері, коли я попрощалася з усіма туристами, він підійшов до мене і покликав на каву. На власний подив, я одразу погодилася.
Чи то кохання з першого погляду, чи якась магія – не знаю… Але стосунки між нами одразу почали набирати обертів.
За місяць він запросив мене до себе в гості у Київ. За 2 місяці я познайомила його з батьками, а не минуло й півроку, як Іван опустився на коліно і запропонував мені вийти за нього заміж.
Я була на сьомому небі від щастя!
Після гучного весілля я переїхала до Івана в його заміський будинок. Він попросив мене вести господарство, бо роботи було чимало. Не знаю чому, але я погодилася, пожертвувавши роботою, яка була мені до вподоби.
Не минуло й року, як я перетворилася на домогосподарку, яка тільки й думає про те, що приготувати, як подати і де прибрати. Іван з ніжного і дбайливого чоловіка перетворився на буркотуна, який не терпів зауважень, критики і жіночих пустощів.
Йому потрібна була не кохана дружина, а солдат, який беззаперечно виконуватиме усі його вказівки.
Поки Іван одягався перед вечірнім виїздом у відрядження, я дивилася у вікно і розуміла, як безглуздо я проживаю найкращі роки свого життя.
– Все, Іринко, ти не сумуй. Повернуся за тиждень. Сподіваюся, при зустрічі ти не розчаруєш мене так, як сьогодні, – сказав чоловік, цілуючи мене в чоло.
Я лише злегка усміхнулася.
Наступного ж ранку подала до РАЦСу заяву про розлучення. Тепер певна – більше ніколи не розчаровуватиму Івана, як і він мене.
Повернуся до Львова і почну усе спочатку. Страшно, але жити, як мама, точно не буду – це ще страшніше!
Чи правильно вчинила Ірина?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
