– Ти де? – почула Іра в слухавці голос чоловіка. – Скільки можна чекати?! – Вже біжу, коханий! Ірина швидко попрощалася з подругою і прямо побігла додому. Зайшовши в дім, вона з усмішкою забігла на кухню. Налила чоловіку гарячого борщику у велику тарілку, дістала сметанки з холодильника. – Їж, коханий, ти рано сьогодні? На роботі щось? – Прийшов, а тебе нема! Чоловік ненагодований, а вона по подружках бігає! – бурчав Іван. Іра тільки кивала головою і винувато посміхалася

Після дзвінка чоловіка я бігла стрімголов додому, хвилюючись, як би не розсердити його іще більше. 

Я ж не знала, що він повернеться швидше додому, тому й пішла до подруги на чай. 

Добігла до будинку, стояла хвилину під дверима – натягнула на обличчя штучну посмішку і спокійно зайшла до квартири. 

– Іванку, привіт! Ти чого сьогодні так рано? На роботі щось трапилося? 

– У відрядження я їду! Але тобі схоже до мене зовсім байдуже. Я голодний, незібраний, а ти невідомо де і з ким вештаєшся. 

Щоб спокутувати свою провину, я мало не танцювала навколо чоловіка, пропонуючи йому то десертик, то добавку борщику, то сметанку. 

Всі мої спроби виявилися марними – Іван їв мовчки, навіть жодного разу не поглянув на мене. 

Я стала тихенько біля стіни і дивилася, як він вечеряє. 

Мимоволі пригадала собі свою маму, яка усе життя так простояла, сподіваючись хоч раз у житті отримати схвалення батька. 

Я з дитинства спостерігала і переймала її поведінку: завжди ніжна, привітна і дуже терпляча. Страшно уявити, як іноді боляче було чути ті жорстокі слова, які батько не думаючи кидав, наче прутики, в серце мами. 

Вона оберталася, тихенько витирала сльози і казала про себе, що все буде добре. 

Коли я підросла, то спитала її:

– Мамо, чого ж ти усе це терпиш, невже це нормально? Я так не хочу!

– Дай Бог, доню, щоб у тебе було інше життя. Це єдине, чого я бажаю…

Я стала дорослою жінкою, влаштувалася на роботу екскурсоводом і чекала на свого ідеального принца, який ані краплі не буде схожим на мого батька. 

І я таки його зустріла. Іван був в одній із туристичних груп, яким я проводила екскурсію визначними місцями Львова. Увечері, коли я попрощалася з усіма туристами, він підійшов до мене і покликав на каву. На власний подив, я одразу погодилася. 

Чи то кохання з першого погляду, чи якась магія – не знаю… Але стосунки між нами одразу почали набирати обертів. 

За місяць він запросив мене до себе в гості у Київ. За 2 місяці я познайомила його з батьками, а не минуло й півроку, як Іван опустився на коліно і запропонував мені вийти за нього заміж. 

Я була на сьомому небі від щастя! 

Після гучного весілля я переїхала до Івана в його заміський будинок. Він попросив мене вести господарство,  бо роботи було чимало. Не знаю чому, але я погодилася, пожертвувавши роботою, яка була мені до вподоби.

Не минуло й року, як я перетворилася на домогосподарку, яка тільки й думає про те, що приготувати, як подати і де прибрати. Іван з ніжного і дбайливого чоловіка перетворився на буркотуна, який не терпів зауважень, критики і жіночих пустощів. 

Йому потрібна була не кохана дружина, а солдат, який беззаперечно виконуватиме усі його вказівки. 

Поки Іван одягався перед вечірнім виїздом у відрядження, я дивилася у вікно і розуміла, як безглуздо я проживаю найкращі роки свого життя. 

– Все, Іринко, ти не сумуй. Повернуся за тиждень. Сподіваюся, при зустрічі ти не розчаруєш мене так, як сьогодні, – сказав чоловік, цілуючи мене в чоло. 

Я лише злегка усміхнулася. 

Наступного ж ранку подала до РАЦСу заяву про розлучення. Тепер певна – більше ніколи не розчаровуватиму Івана, як і він мене. 

Повернуся до Львова і почну усе спочатку. Страшно, але жити, як мама, точно не буду – це ще страшніше!

Чи правильно вчинила Ірина?

Напишіть нам у коментарях на Facebook

Фото з відкритих джерел

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

SofiaP
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector