Після дзвінка чоловіка я бігла стрімголов додому, хвилюючись, як би не розсердити його іще більше.
Я ж не знала, що він повернеться швидше додому, тому й пішла до подруги на чай.
Добігла до будинку, стояла хвилину під дверима – натягнула на обличчя штучну посмішку і спокійно зайшла до квартири.
– Іванку, привіт! Ти чого сьогодні так рано? На роботі щось трапилося?
– У відрядження я їду! Але тобі схоже до мене зовсім байдуже. Я голодний, незібраний, а ти невідомо де і з ким вештаєшся.
Щоб спокутувати свою провину, я мало не танцювала навколо чоловіка, пропонуючи йому то десертик, то добавку борщику, то сметанку.
Всі мої спроби виявилися марними – Іван їв мовчки, навіть жодного разу не поглянув на мене.
Я стала тихенько біля стіни і дивилася, як він вечеряє.
Мимоволі пригадала собі свою маму, яка усе життя так простояла, сподіваючись хоч раз у житті отримати схвалення батька.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я з дитинства спостерігала і переймала її поведінку: завжди ніжна, привітна і дуже терпляча. Страшно уявити, як іноді боляче було чути ті жорстокі слова, які батько не думаючи кидав, наче прутики, в серце мами.
Вона оберталася, тихенько витирала сльози і казала про себе, що все буде добре.
Коли я підросла, то спитала її:
– Мамо, чого ж ти усе це терпиш, невже це нормально? Я так не хочу!
– Дай Бог, доню, щоб у тебе було інше життя. Це єдине, чого я бажаю…
Я стала дорослою жінкою, влаштувалася на роботу екскурсоводом і чекала на свого ідеального принца, який ані краплі не буде схожим на мого батька.
І я таки його зустріла. Іван був в одній із туристичних груп, яким я проводила екскурсію визначними місцями Львова. Увечері, коли я попрощалася з усіма туристами, він підійшов до мене і покликав на каву. На власний подив, я одразу погодилася.
Чи то кохання з першого погляду, чи якась магія – не знаю… Але стосунки між нами одразу почали набирати обертів.
За місяць він запросив мене до себе в гості у Київ. За 2 місяці я познайомила його з батьками, а не минуло й півроку, як Іван опустився на коліно і запропонував мені вийти за нього заміж.
Я була на сьомому небі від щастя!
Після гучного весілля я переїхала до Івана в його заміський будинок. Він попросив мене вести господарство, бо роботи було чимало. Не знаю чому, але я погодилася, пожертвувавши роботою, яка була мені до вподоби.
Не минуло й року, як я перетворилася на домогосподарку, яка тільки й думає про те, що приготувати, як подати і де прибрати. Іван з ніжного і дбайливого чоловіка перетворився на буркотуна, який не терпів зауважень, критики і жіночих пустощів.
Йому потрібна була не кохана дружина, а солдат, який беззаперечно виконуватиме усі його вказівки.
Поки Іван одягався перед вечірнім виїздом у відрядження, я дивилася у вікно і розуміла, як безглуздо я проживаю найкращі роки свого життя.
– Все, Іринко, ти не сумуй. Повернуся за тиждень. Сподіваюся, при зустрічі ти не розчаруєш мене так, як сьогодні, – сказав чоловік, цілуючи мене в чоло.
Я лише злегка усміхнулася.
Наступного ж ранку подала до РАЦСу заяву про розлучення. Тепер певна – більше ніколи не розчаровуватиму Івана, як і він мене.
Повернуся до Львова і почну усе спочатку. Страшно, але жити, як мама, точно не буду – це ще страшніше!
Чи правильно вчинила Ірина?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
