Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Прийміть реальність
Будда говорив: “Ви страждаєте через те, що опираєтесь реальності”. Подумайте про це. Якщо ви можете щось змінити, то змінюйте, а якщо ні, то відпустіть. Головне, не страждайте! Це нічим вам не допоможе.
Якщо назвати ситуацію проблемою, вона стане проблемою
Щастя — це вибір, воно залежить від ваших старань і ракурсу, з якого ви звикли дивитися на ситуації. Якщо щось виглядає непривабливо, змініть кут огляду, змініть свій настрій щодо цього і потік думок. Позитив притягує позитив, і навпаки.
Спочатку змініть себе, потім — решту світу
Багато речей з зовнішнього світу стануть на свої місця, коли ви наведе порядок в собі. Завжди починайте з себе, це принесе результат і зекономить ваш час. Обставини під вас підлаштуються, змінюйтесь.
Не “не можу”, а “поки що не вмію”
Невдачі спіткають кожну людину. Різниця в тому лише, яке значення ви їм надасте. Томас Едісон колись сказав: “Я не зазнав невдачі у винаході лампочки. Я просто знайшов 99 способів, як вона не працює”. Шукайте плюси у всьому.
Якщо ви не отримуєте бажаного, значить, щось краще чекає на вас
Іноді важко відпустити свої бажання, які ніяк не збуваються. Але, можливо, саме так виглядає ваша дорога до здійснення великої мрії? Інколи доля відмовляє нам у дрібному, щоб подарувати щось грандіозне. Відпускайте зайве!
Цінуйте те, що є зараз
Це повинно було б нас засмучувати й тривожити, але чомусь ми ставимося до цього надто байдуже і несерйозно – кожна наша хвилина неповторна, ми не вічні. То чому ж ми тратимо час на дурниці та негатив?
Відпустіть бажання
Є поняття “пов’язаного розуму” — це коли якість нашого життя різко падає, якщо ми не отримаємо бажаного. А також є поняття “відокремленого розуму” — це, коли ми не дозволяємо нездійсненим бажанням впливати на наше задоволення життям. Навчіться слідувати другому принципу.
Порозумійтеся зі своїми страхами
Страх — це ілюзія, але він допомагає нам докладати сили до власного розвитку. Якщо ви боїтеся публічно виступати, то, постаравшись, з часом зможете робити це професійніше, ніж люди, які ніколи не боялися публічних промов, а тому ніколи серйозно не вивчали це мистецтво.
Дозвольте собі радіти просто так
Проблеми — це болото, які затягують людину у смуток і депресію. Звідти дуже важко вибратися, таке життя сповнене страждань і терпіння. Хапайтесь за що-небудь і вчіться радіти всьому, що є навколо, тільки не тоніть у болоті проблем.
Не порівнюйте себе з іншими
Не кажіть собі, що ви гірші за інших. І не кажіть, що кращі. Зійдіть з цього марафону. Він не веде вас правильною дорогою. Ви — це ви. Ви унікальні. Ніхто ніколи не пройде ваш шлях. Тому не тратьте сили на це безглузде порівняння.
Ви не жертва
Це дивно усвідомлювати, але у багатьох людей є залежність від відчуття себе жертвою. Такі люди звикають до того, що відповідальність за їхнє життя лежить на комусь іншому, їм подобається, коли їх жаліють. Вони готові терпіти будь-які незручності лише для того, щоб люди навколо бачили та поважали їх за це терпіння. Але це самообман. Таким чином поваги добитися неможливо.
Все може і буде змінюватися
У світі все плинне, нічого не вічне. Історії закінчуються, ситуації розв’язуються. Не потрібно накручувати кожен раз, коли щось виглядає надто важким. Просто заспокойтесь і дайте часу розібратися з цим.
Немає нічого неможливого
Ви й самі знаєте купу неймовірних історій і щасливих випадків, на які ніхто не очікував. В суворій реальності є місце диву. Просто перестаньте дивитися лише собі під ноги, підніміть голову, подивіться — світ дарує безліч можливостей!
А що ви думаєте з цього приводу?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
