Про те, як до мого чоловіка «сестра» з іншого міста приїхала …
Мій поки ще чоловік родом з іншого міста. Давним-давно його відправили до нас на строкову службу. Відслуживши, він не повернувся додому, а залишився тут. Почав жити з дівчиною, з якою познайомився під час служби в армії.
У них не склалося – розбіглися. Антон орендував квартиру і продовжив працювати. Додому його кликали – у нього там мама, два брати і сестра, всі старші, але він не поїхав.
Ми з Антоном познайомилися 7 років тому. У мене – старенька мама, я – пізня дитина. І кинути маму я не могла ні в якому разі. Антон з цим погодився і переїхав жити до нас. У проханні про реєстрацію, мама Антону відмовила відразу. Так він і жив, з іногородньою пропискою.
Крім мами, у мене є дитина від першого шлюбу, дочка Лариса, або Лара, як ми її називаємо. Зараз їй 9 років.
Через рік спільного життя ми одружилися, просто розписалися. У Антона тоді проблеми зі здоров’ям були, тому він не працював. Грошей на весілля не було, але ми і не хотіли дороге свято.
Поки Антон сидів удома, він зробив ремонт у маминій квартирі. Ми з мамою – вона з пенсії, я з зарплати, давали Антону гроші на будматеріали, а він все переклеював і перекладав своїми руками. Шпалери, були замінені міжкімнатні двері, перекладена плитка на кухні і в санвузлі – він у нас об’єднаний.
Додатково була зроблена натяжна стеля, але цим займалися фахівці.
Мама з Антоном ладила, приводів для сварок у них не було. Антон – в одній кімнаті, мама – з онукою вечорами і вихідними. Я працювала, по ідеї, за графіком два через два, але вихідні у мене бували рідко – я намагалася брати якомога більше змін, щоб годувати сім’ю.
Крім зарплати, у мене є ще один дохід – аліменти. Але ці гроші витрачаються тільки на дочку. Частина – на поточне утримання: одяг, плата в садок, потім – в школу, форма, підручники і додаткові заняття.
Другу частину я відкладаю дочці на майбутнє – на навчання або на невелику житлоплощу. Колишній чоловік не скупився, тому коштів на квартиру до повноліття доньки повинно вистачити.
Треба сказати, що Антон практично не спілкувався з Ларою. Я ніколи не нав’язувала свою дитину на нинішнього чоловіка. Та й є у Лари свій тато, який проводить з нею час. Тому на любові і зближенні я не наполягала.
Ось, загалом-то, і вся передісторія. Спільних дітей у нас немає – я не хотіла.
Місяць тому сталася ситуація. Антон (пів року тому він влаштувався на роботу) ввечері кудись зібрався. На моє запитання – куди, він відповів:
– Сестра з племінником приїжджають, треба зустріти.
Я подумала, вони приїхали до знайомих або зняли готель. Уявити собі, що Антон привезе їх до нас, я не могла. Але він привіз.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Слідом за чоловіком у квартиру зайшла світловолоса жінка років 40, з юнаком років 18-19 і сказала:
– Я – Марія, це – В’ячеслав, мій син.
Антон, як ні в чому не бувало, запросив їх пройти, і пішов в машину по валізи.
Я посадила гостей пити чай і покликала чоловіка на розмову.
– Машу кинув чоловік. Їй немає де жити, я покликав її до нас. – поставив мене Антон перед фактом.
– Чому ти не спитав моєї думки? Це – мамина квартира, треба було і з нею порадитися. Крім того, де вони будуть жити?
У Антона все виявилося просто. У мами – трикімнатна квартира. В одній кімнаті – мама, у другій – ми з Антоном, в третій – Лара. Так ось, я повинна переїхати до мами разом з Ларою. В кімнату дочки оселиться В’ячеслав, а Марія буде жити з Антоном.
Ми посварились. Чому В’ячеслав з матір’ю не можуть пожити разом, в кімнаті дочки? Але Антон стояв на своєму.
Мама не зраділа гостям. Вона ясно дала зрозуміти, що вони у нас – максимум на пару днів, не більше. Також мама висловила Антону своє невдоволення:
– «Треба було спитати, чи я тут вже не господиня?». Антон почав обурюватися:
– Так я з Вашого звалища цукерку зробив! Будете випендрюватися – в суд піду, щоб мені частку у квартирі виділили!
Мама була шокована, у неї навіть тиск піднявся. Я почала сперечатися з чоловіком, але він наполіг на своєму, під загрозою влаштувати погром – відбити плитку і відірвати шпалери.
Ми з мамою і Ларою ночували разом. В’ячеслав спав в кімнаті дочки, а Антон – з сестрою, як він і хотів. Ситуація мене вразила. Стільки років сидіти вдома і не працювати, а тепер вважає себе великим господарем – жах просто.
Вранці, поки Антон спав, я знайшла в соцмережі (спеціально зареєструвалася, раніше не користувалася. Прізвище знала – якось в розмові чоловік обмовився, що його сестра в шлюбі носить таке ж прізвище, як у моїх далеких родичів) його сестру, Марію.
Ім’я, прізвище, ім’я дитини – все однаково. Але люди – різні. Марія, яка реально сестра Антона, 35-річна брюнетка, мама 14-річного В’ячеслава. І вся її сторінка в статусах «Люблю чоловіка», «Улюблена сім’я» і так далі. Питання – що за жінку приволік мій чоловік? Висновок напрошувався сам собою – коханку.
Тут я остаточно була вражена. Першим поривом було влаштувати чоловікові сцену. Але я холоднокровно відправила доньку до школи, сказавши їй після школи піти до однокласниці і чекати мого дзвінка.
Потім ми з мамою зібралися і поїхали до юриста. Консультація про можливе виділення частки Антону нас заспокоїла. Поточний ремонт – не є підставою для виділення частки. Оце був би капітальний – ми з мамою б впоралися.
Після юриста ми поїхали в поліцію. Я була впевнена – сам Антон квартиру не покине добровільно. А якщо почати його виганяти, то може втілити свою загрозу в життя – влаштувати погром. У поліції нам допомогти відмовилися, сказали – «Ось буде погром, тоді і звертайтеся».
Я відправила маму додому, заїхала в суд – написала заяву на розлучення, і почала обдзвонювати друзів чоловічої статі. Кілька погодилися допомогти з виселенням чоловіка. Але – ввечері, після роботи.
Прийшовши додому, я заспокоїла маму. Спокійно дивитися на чоловіка і цю Марію я не могла. На перевірку виявилося, що «В’ячеславу» – 17 років. Він не вчиться і не працює.
Весь залишок дня я задавала «сестрі чоловіка» каверзні питання. Просила розповісти про дитинство. З якимось задоволенням спостерігала, як вони переглядаються і плутаються. Я чекала вечора.
Вечірній концерт я не забуду ніколи. Як друзі виставили Антона, як я дала копняка його «сестрі». З підлітком вчинили акуратно – попросили вийти. Слідом в під’їзд полетіли речі чоловіка.
На прощання Антон зізнався, що я права. «Марія», тобто, Люба – його коханка. Про їх зв’язок дізнався її чоловік і виставив свою дружину з дому. А мій чоловік не придумав нічого кращого, чим привести її до нас, видавши за сестру.
Він ще й вибачення просив, мовляв – помилився, але всі чоловіки такі. Про «Неможливо все життя їсти тільки смажену картоплю», теж згадав.
Я – нормально, переживу. Я б і розповідати Вам нічого не стала, за великим рахунком. Просто хочу, щоб Ваші читачки знали: десь у світі є жінка, чоловік якої привів свою коханку у квартиру до своєї тещі і провів з нею там ніч, коли дружина спала за стінкою.
І ця жінка не зів’яла і не опустила руки. І у Вас все налагодиться, обов’язково. Немає нерозв’язних проблем. Удачі вам!
А яка ваша думка з приводу цієї історії?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
