Я не можу розсудити: хто правий, а хто ні.
У нашій родині сталась непроста ситуація.
У нас з чоловіком є доросла донька і син-підліток. Євген працює на заводі, та грошей усіх додому не приносить, частину грошей пропиває на гаражах з сусідами.
Мені 46 років, працюю посудомийницею в кафе. Донедавна працювала там кухарем, та ще влітку нас скорочувати почали, молодий персонал набирати, вони страви готують по-новому, краще. Зарплата значно менша стала, та часу більше і відповідальності тепер на мені немає.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
У нашій сім’ї завжди було мало грошей. Вистачало впритиск на найнеобхідніше. Зайвого дозволити не мали змоги. Моя очка Алінка завжди казала:
– Вийду заміж за багатого чоловіка і більше не буду в цих злиднях жити!
– Ти б краще вчилась, а не про дурниці думала! – відповідала їй.
Та даремно було щось говорити. Дочка школу закінчила, а ким стане – так і не визначилась. В результаті пройшла курси по манікюру. Та чесно кажучи, руки в неї не з того місця, мабуть, ростуть. Чи вона не хоче, чи дійсно таланту не має, не знаю. На мені пробувала, то обскубала мені всі пальці. Зробила гірше, ніж було.
От така у мене донька. 21 рік, не вчиться, не працює, сидить у нас з батьком на шиї. Та міняти нічого не хоче. Чекає на принца.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Нещодавно вона мене повідомила про те, що збирається заміж вийти. Звісно, принц до неї не доскакав, кінь заглох напівдорозі. Та знайшла собі студента, на рік старший від неї. Живе з мамою у двохкімнатній квартирі.
Дочка вважає, що це він зараз бідний студент, а от знайде роботу, піде кар’єра вгору і він стане багатим-багатим.
– Я у тебе далекоглядна, матусю – казала мені.
З зятем познайомились, з його матір’ю теж. Навесні справили весілля невеличке. Ледве на стіл назбирали – грошей то ні у нас, ні у них небагато. Та й стали думати, що дітям далі робити?
Влітку зять пішов працювати. Консультантом чи ким. Зарплату отримував невелику, та вже хоч щось. Дочка теж казала, що піде працювати, та так своєї обіцянки не дотримала. Лінива вона до бісиків!
Жили вони у моєї свахи. Вона бачила – у нас місця немає. Ще ж син є, куди його дінеш. Тому жили вони у чоловіка. Рахунки, продукти, новий одяг – все оплачували чоловік зі своєю мамою. Моя Алінка жила за їхні кошти. Так мені соромно за дочку свою було, що годі й говорити.
Вже й сваха почала до Аліни говорити, щоб вона роботу шукала, та все марно. Тоді вона зателефонувала до мене:
– Ви або говоріть своїй дочці, що так справи не буде, хай іде працювати. Нам дармоїдів не треба! Або давайте мені щомісяця по 1000 гривень. Я ж голдувати їх за щось маю.
Я спершу образилась на такі заявочки. А потім сиділа і думала, а що якби мій син таку невістку додому привів? Я б теж була не в захваті!
Але лишніх грошей я не маю, щоб їй віддавати.
Уже й не знаю, хто правий? Як мені тепер бути?
Що ви порадите жінці?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
