Тяжко самотній жінці синів виховувати… Без батьківської руки не обійтися. Та в мене не було іншого виходу.
Мій Михайло помер, коли молодшому заледве рочок виповнився. Якби не старший син – гадки не маю, що б робила.
Назаркові тоді якраз 13 виповнилося. От він і узяв на свої плечі всі чоловічі обов’язки.
Одного тільки нам бракувало – грошей. Треба було якось ставити Дмитруся на ноги, от я і запропонувала старшому сину поїхати з дядьком до міста, в технікум вступити. Там, гляди, і робота якась з’явиться.
Він довго крутив носом – не хотів покидати рідні краї, але я наполягла – що було робити?
Дала йому кілька тисяч на перший час, а сама сподівалася, що тепер наше життя зміниться на краще.
Спершу так і було. Назар облаштувався в місті, йому було дуже важко, самотньо, але минали дні, і з часом син став значно сильнішим, сміливішим і завзятішим. Закінчив технікум, влаштувався на роботу.
Гроші надсилав нам з малим кожного місяця, а відколи відкрив з товаришем власний бізнес – суми стали значно соліднішими.
Все ніби чудово, все прекрасно, от тільки моя дитина від мене дуже віддалилася. Як я не намагалася з ним налагодити стосунки – та все марно.
Якось раз брат обмовився, що син сердиться на мене за те, що я його вигнала з рідного дому і відправила до міста. Мовляв, молодший син улюблений, а на горбі старшого гарувати можна.
Мені було прикро, що він такої думки про мене, бо все було зовсім не так! Якби не безвихідне фінансове становище, я б ніколи не відпустила свого синочка так далеко від батьківської хати…
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Тепер ще й молодший заявив, що до міста збирається переїжджати. Він у мене вже парубок – цього року 16 виповнюється.
– Я буду заробляти, як брат, помагати тобі! Не хвилюйся, мамо, все буде добре.
Йому, мабуть, теж прикро, що рідний брат не бажає з ним спілкуватися – але ніколи про це не розповідає.
Подруга каже мені:
– Та на що тобі жалітися, Любко? Он, які в тебе сини самостійні, незалежні, дорослі. Будуть заробляти в місті і тебе забезпечувати. Ти, як сир в маслі, кататимешся!
– Та що мені з тих грошей, як любові між нами нема, розуміння того, що було в дитинстві.
Та Іванівна з мене тільки насміхається.
Зателефонувала Назарчику:
– Синочку, ти би приїхав, навідав маму. Одними конвертами душу не зігрієш.
– У тебе є молодший син – от хай тобі душу і гріє, а в мене роботи купу, як ти і хотіла.
Боляче було мені це чути, але я не знаходила слів, які могли б довести хлопцю, наскільки він помиляється.
Вже змирилася з тим, що назавжди втратила свою дитину, аж раптом дзвінок:
– Мамо, я приїду до Вас на вихідні. Добре?
– Звісно, синочку, звісно! Приїжджай! Я чекатиму!
Цілісінький день місця собі не знаходила, аж поки не побачила на подвір’ї знайому постать.
Ось він! Мій Назарчик. Кинулася йому на шию, обіймала його, пригортала до себе, а потім помітила, що в його машині сидить якась дуже вродлива дівчина.
– Знайомся, мамо, це моя наречена Мирослава.
– Добридень, Надіє Юстинівно! Дуже приємно нарешті з Вами познайомитися.
– Добрий день! Заходьте, діточки, до хати! Обідати будемо! Яка я рада, що в мого сина така чудова дівчина з’явилася… Ну, ходімо.
За столом Назар розповів мені, що кохана змусила його подивитися на нашу сімейну ситуацію з іншого боку. Вона переконала його в тому, що в мене не було іншого виходу, та й взагалі мій вчинок зробив з нього справжнього чоловіка!
– Пробач мені, мамо! Я був таким нерозумним, що весь цей час на тебе ображався. Тепер все буде по-іншому! В тебе знову є син, а в Дмитра старший брат!
Я ще довго дякувала Мирославі за те, що вона для мене зробила – повернула мені мою дитину.
Нарешті я щаслива…
Редактори “Цікаво про” зворушені історією, яка вчить нас пробачати іншим і приймати повороти долі такими, якими вони є, з усіма труднощами, проблемами і випробуваннями. Від образи потрібно позбуватися, бо вона, наче хвороба – повільно отруює наше серце і наше життя.
Чи правильно вчинила матір?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото ілюстративне
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
