Тяжко самотній жінці синів виховувати… Без батьківської руки не обійтися. Та в мене не було іншого виходу.
Мій Михайло помер, коли молодшому заледве рочок виповнився. Якби не старший син – гадки не маю, що б робила.
Назаркові тоді якраз 13 виповнилося. От він і узяв на свої плечі всі чоловічі обов’язки.
Одного тільки нам бракувало – грошей. Треба було якось ставити Дмитруся на ноги, от я і запропонувала старшому сину поїхати з дядьком до міста, в технікум вступити. Там, гляди, і робота якась з’явиться.
Він довго крутив носом – не хотів покидати рідні краї, але я наполягла – що було робити?
Дала йому кілька тисяч на перший час, а сама сподівалася, що тепер наше життя зміниться на краще.
Спершу так і було. Назар облаштувався в місті, йому було дуже важко, самотньо, але минали дні, і з часом син став значно сильнішим, сміливішим і завзятішим. Закінчив технікум, влаштувався на роботу.
Гроші надсилав нам з малим кожного місяця, а відколи відкрив з товаришем власний бізнес – суми стали значно соліднішими.
Все ніби чудово, все прекрасно, от тільки моя дитина від мене дуже віддалилася. Як я не намагалася з ним налагодити стосунки – та все марно.
Якось раз брат обмовився, що син сердиться на мене за те, що я його вигнала з рідного дому і відправила до міста. Мовляв, молодший син улюблений, а на горбі старшого гарувати можна.
Мені було прикро, що він такої думки про мене, бо все було зовсім не так! Якби не безвихідне фінансове становище, я б ніколи не відпустила свого синочка так далеко від батьківської хати…
Тепер ще й молодший заявив, що до міста збирається переїжджати. Він у мене вже парубок – цього року 16 виповнюється.
– Я буду заробляти, як брат, помагати тобі! Не хвилюйся, мамо, все буде добре.
Йому, мабуть, теж прикро, що рідний брат не бажає з ним спілкуватися – але ніколи про це не розповідає.
Подруга каже мені:
– Та на що тобі жалітися, Любко? Он, які в тебе сини самостійні, незалежні, дорослі. Будуть заробляти в місті і тебе забезпечувати. Ти, як сир в маслі, кататимешся!
– Та що мені з тих грошей, як любові між нами нема, розуміння того, що було в дитинстві.
Та Іванівна з мене тільки насміхається.
Зателефонувала Назарчику:
– Синочку, ти би приїхав, навідав маму. Одними конвертами душу не зігрієш.
– У тебе є молодший син – от хай тобі душу і гріє, а в мене роботи купу, як ти і хотіла.
Боляче було мені це чути, але я не знаходила слів, які могли б довести хлопцю, наскільки він помиляється.
Вже змирилася з тим, що назавжди втратила свою дитину, аж раптом дзвінок:
– Мамо, я приїду до Вас на вихідні. Добре?
– Звісно, синочку, звісно! Приїжджай! Я чекатиму!
Цілісінький день місця собі не знаходила, аж поки не побачила на подвір’ї знайому постать.
Ось він! Мій Назарчик. Кинулася йому на шию, обіймала його, пригортала до себе, а потім помітила, що в його машині сидить якась дуже вродлива дівчина.
– Знайомся, мамо, це моя наречена Мирослава.
– Добридень, Надіє Юстинівно! Дуже приємно нарешті з Вами познайомитися.
– Добрий день! Заходьте, діточки, до хати! Обідати будемо! Яка я рада, що в мого сина така чудова дівчина з’явилася… Ну, ходімо.
За столом Назар розповів мені, що кохана змусила його подивитися на нашу сімейну ситуацію з іншого боку. Вона переконала його в тому, що в мене не було іншого виходу, та й взагалі мій вчинок зробив з нього справжнього чоловіка!
– Пробач мені, мамо! Я був таким нерозумним, що весь цей час на тебе ображався. Тепер все буде по-іншому! В тебе знову є син, а в Дмитра старший брат!
Я ще довго дякувала Мирославі за те, що вона для мене зробила – повернула мені мою дитину.
Нарешті я щаслива…
Редактори “Цікаво про” зворушені історією, яка вчить нас пробачати іншим і приймати повороти долі такими, якими вони є, з усіма труднощами, проблемами і випробуваннями. Від образи потрібно позбуватися, бо вона, наче хвороба – повільно отруює наше серце і наше життя.
Чи правильно вчинила матір?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото ілюстративне
