– Тату, ти серйозно прийшов із тортом?
Андрій поставив коробку на стіл і поправив краватку.
– У мого сина двадцять років раз буває.
– У твого сина? – Галина навіть не підвелася. – Зручно згадати.
Олег стояв посеред кімнати, з телефоном у руці, ніби вже шкодував, що взагалі покликав батька.
– Мам, я просив. Без цього.
– Без чого? Без правди? – Галина взяла ніж і почала різати салат короткими, злими рухами. – Рік тебе не було. А тепер ти в нас сім'я?
– Я дзвонив, – сухо сказав Андрій. – Не треба робити з мене покійника.
– Дзвонив? Ти жив із коханкою, а сюди дзвонив, як у довідку.
Олег важко видихнув.
– Мамо, досить.
– Ні, не досить. Він зараз посидить, поїсть, усміхнеться родичам – і знову стане хорошим батьком. Так?
Андрій стиснув щелепу.
– Я прийшов не до тебе.
– Та невже. У мій дім – не до мене.
У двері вже дзвонили гості. За кілька хвилин на кухні й у вітальні стало тісно: хрещена, сусідка тітка Люба, двоюрідна сестра з чоловіком. Усі відчули напругу ще до першого тосту.
– Давайте хоч сьогодні без сварок, – прошепотіла хрещена.
– То нехай він не вдає, що нічого не сталося, – кинула Галина.
Андрій мовчки простягнув Олегові конверт.
– Це на навчання.
Олег не взяв.
– Що це?
– Гроші. Тобі ж вступати.
Галина гірко всміхнулась.
– О. Почалося. Купуєш? Дешевше, ніж бути поряд, правда?
– А ти не лізь, – різко відповів Андрій. – Це між мною і сином.
У кімнаті стало тихо.
– Між вами? – Галина поклала виделку. – Між вами все скінчилося в той день, коли ти шепотів у коридорі: "Після Нового року, одразу до мене", пам'ятаєш?
Тітка Люба опустила очі в тарілку.
Олег зблід.
– Я не хочу це слухати при всіх.
– А я це жила. Без кнопки "вимкнути".
Андрій різко підвівся.
– Добре. Хочеш при всіх – буде при всіх. Так, я пішов. Бо вдома я був не чоловік, а функція. Гроші приніс? Молодець. Кран полагодив? Молодець. Мовчи, терпи, старій красиво.
– Ах ти…
– Ні, послухай! – він уже говорив голосно, і гості завмерли. – Ти двадцять років робила з себе святу. "Я все для сім'ї". Все – це що? Контроль, образа і вічне "я жертвувала". Ти мене не любила, Галю. Ти мною володіла.
– То бідолаха пішов грітись до чужої постелі? – Галина встала так різко, що стілець гримнув. – Скажи вже нормально. Без філософії.
– Нормально? Добре. Я втомився жити там, де мені кожен день показували, скільки я винен за те, що колись мене обрали.
– Я тобі життя віддала!
– Та ніхто не просив віддавати життя так, щоб потім ним душити.
У кімнаті хтось нервово кашлянув.
Олег різко сказав:
– Все. Досить. Обоє.
Але вже було пізно.
Галина зробила крок до Андрія.
– А їй ти теж так брехав? Що я погана? Що я холодна? Зручно. Спочатку зрадити, потім ще й дружину винною зробити.
– Я не роблю тебе винною за зраду. Я кажу, чому мені було легко піти.
– Легко? – Галина засміялась так, що стало моторошно. – Оце, люди добрі, чоловіча чесність. Спочатку сережки дарує, потім дім кидає, а тепер пояснює, чому я сама заслужила.
– Ти зараз теж не про біль. Ти про публічну кару, – кинув Андрій. – Бо якщо не принизиш мене при всіх, то раптом доведеться визнати, що я пішов не від "ідеальної дружини".
Галина вдарила долонею по столу.
– Бо ти слабкий.
– А ти зручна в ролі покинутої святої.
– Тату! – Олег уже кричав. – Замовкни!
Андрій глянув на сина.
– А ти мовчав цілий рік. Знав, що вона бере мої гроші назад із пошти. Знав, що вона не давала мені бачитися з тобою нормально.
– Бо ти не мав права приходити, ніби нічого не сталося! – Галина обернулась до гостей. – Він навіть не сказав, до кого пішов. Знаєте до кого? До тієї, що молодша за нього на сімнадцять років. Майже як наш практикант на фабриці.
У когось вирвалося: "Господи…"
Андрій уперся руками в спинку стільця.
– Так, молодша. І що? Хоч хтось удома слухав, що я кажу, а не тільки що я винен.
– Ти зараз серйозно це виправдовуєш? – Олег дивився на нього так, ніби бачив уперше.
– Я не виправдовую. Я пояснюю.
– Ні, – тихо сказала Галина. – Ти просто хочеш зрадити і лишитися хорошим.
На секунду стало зовсім тихо.
Потім Андрій сказав фразу, після якої навіть тітка Люба перестала жувати:
– Знаєш, що найгірше? Не зрада. Найгірше – прожити з людиною двадцять років і раптом відчути полегшення, коли йдеш від неї.
Олег повільно сів.
– Вийди.
– Сину…
– Я сказав: вийди.
– Це і мій син теж.
– Ага, – Галина гірко кивнула. – Коли зручно – твій.
Андрій подивився на Олега, потім на конверт на столі.
– Гроші лишаю.
Галина миттю схопила конверт і жбурнула йому в груди.
– Подавись.
Конверт упав, купюри розсипались по підлозі. Ніхто не нахилився.
Олег раптом підвівся, зібрав гроші, сунув їх назад у конверт і простягнув батькові.
– Забери.
Андрій не взяв.
– Це тобі.
– Ні. Якщо це ціна твоєї совісті – дорого.
Галина завмерла. На мить у її очах майнуло щось схоже на полегшення.
І саме тоді Олег повернувся до неї:
– І ти теж припини. Я не твоя медаль за страждання.
Хрещена прикрила рота рукою.
– Олежику…
– Ні, хресна, досить. Один купує, друга рахує, скільки заради мене терпіла. А мене хтось питав, як мені жити з тим, що ви обидва тягнете мене на свій бік?
Галина зблідла.
– Я все робила для тебе.
– Для мене? Чи щоб не лишитися самій правою без свідків?
Андрій тихо сказав:
– Сину…
– Не "сину". Ти пішов. А ти, мамо, зробила так, щоб я мав ненавидіти тільки його. Бо так тобі легше.
Галина дивилась на нього так, ніби він ударив.
Олег узяв куртку зі стільця.
– Куди ти? – прошепотіла вона.
– До тата.
У кімнаті хтось ахнув.
Андрій сам остовпів.
– На пару днів, – кинув Олег, уже в коридорі. – Просто подалі звідси. Бо тут любов'ю називають усе, чим зручно душити.
Двері грюкнули. За ними – тиша.
А тоді Андрій, не дивлячись на Галину, взяв зі столу ключі від квартири, які колись лишив після розлучення, і спокійно сказав:
– Схоже, тепер нам точно є про що поговорити. Не при гостях.
І сів назад за стіл.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
