– Тату, ти серйозно прийшов із тортом? Андрій поставив коробку на стіл і поправив краватку. – У мого сина двадцять років раз буває. – У твого сина? – Галина навіть не підвелася.

– Тату, ти серйозно прийшов із тортом?

Андрій поставив коробку на стіл і поправив краватку.

– У мого сина двадцять років раз буває.

– У твого сина? – Галина навіть не підвелася. – Зручно згадати.

Олег стояв посеред кімнати, з телефоном у руці, ніби вже шкодував, що взагалі покликав батька.

– Мам, я просив. Без цього.

– Без чого? Без правди? – Галина взяла ніж і почала різати салат короткими, злими рухами. – Рік тебе не було. А тепер ти в нас сім'я?

– Я дзвонив, – сухо сказав Андрій. – Не треба робити з мене покійника.

– Дзвонив? Ти жив із коханкою, а сюди дзвонив, як у довідку.

Олег важко видихнув.

– Мамо, досить.

– Ні, не досить. Він зараз посидить, поїсть, усміхнеться родичам – і знову стане хорошим батьком. Так?

Андрій стиснув щелепу.

– Я прийшов не до тебе.

– Та невже. У мій дім – не до мене.

У двері вже дзвонили гості. За кілька хвилин на кухні й у вітальні стало тісно: хрещена, сусідка тітка Люба, двоюрідна сестра з чоловіком. Усі відчули напругу ще до першого тосту.

– Давайте хоч сьогодні без сварок, – прошепотіла хрещена.

– То нехай він не вдає, що нічого не сталося, – кинула Галина.

Андрій мовчки простягнув Олегові конверт.

– Це на навчання.

Олег не взяв.

– Що це?

– Гроші. Тобі ж вступати.

Галина гірко всміхнулась.

– О. Почалося. Купуєш? Дешевше, ніж бути поряд, правда?

– А ти не лізь, – різко відповів Андрій. – Це між мною і сином.

У кімнаті стало тихо.

– Між вами? – Галина поклала виделку. – Між вами все скінчилося в той день, коли ти шепотів у коридорі: "Після Нового року, одразу до мене", пам'ятаєш?

Тітка Люба опустила очі в тарілку.

Олег зблід.

– Я не хочу це слухати при всіх.

– А я це жила. Без кнопки "вимкнути".

Андрій різко підвівся.

– Добре. Хочеш при всіх – буде при всіх. Так, я пішов. Бо вдома я був не чоловік, а функція. Гроші приніс? Молодець. Кран полагодив? Молодець. Мовчи, терпи, старій красиво.

– Ах ти…

– Ні, послухай! – він уже говорив голосно, і гості завмерли. – Ти двадцять років робила з себе святу. "Я все для сім'ї". Все – це що? Контроль, образа і вічне "я жертвувала". Ти мене не любила, Галю. Ти мною володіла.

– То бідолаха пішов грітись до чужої постелі? – Галина встала так різко, що стілець гримнув. – Скажи вже нормально. Без філософії.

– Нормально? Добре. Я втомився жити там, де мені кожен день показували, скільки я винен за те, що колись мене обрали.

– Я тобі життя віддала!

– Та ніхто не просив віддавати життя так, щоб потім ним душити.

У кімнаті хтось нервово кашлянув.

Олег різко сказав:

– Все. Досить. Обоє.

Але вже було пізно.

Галина зробила крок до Андрія.

– А їй ти теж так брехав? Що я погана? Що я холодна? Зручно. Спочатку зрадити, потім ще й дружину винною зробити.

– Я не роблю тебе винною за зраду. Я кажу, чому мені було легко піти.

– Легко? – Галина засміялась так, що стало моторошно. – Оце, люди добрі, чоловіча чесність. Спочатку сережки дарує, потім дім кидає, а тепер пояснює, чому я сама заслужила.

– Ти зараз теж не про біль. Ти про публічну кару, – кинув Андрій. – Бо якщо не принизиш мене при всіх, то раптом доведеться визнати, що я пішов не від "ідеальної дружини".

Галина вдарила долонею по столу.

– Бо ти слабкий.

– А ти зручна в ролі покинутої святої.

– Тату! – Олег уже кричав. – Замовкни!

Андрій глянув на сина.

– А ти мовчав цілий рік. Знав, що вона бере мої гроші назад із пошти. Знав, що вона не давала мені бачитися з тобою нормально.

– Бо ти не мав права приходити, ніби нічого не сталося! – Галина обернулась до гостей. – Він навіть не сказав, до кого пішов. Знаєте до кого? До тієї, що молодша за нього на сімнадцять років. Майже як наш практикант на фабриці.

У когось вирвалося: "Господи…"

Андрій уперся руками в спинку стільця.

– Так, молодша. І що? Хоч хтось удома слухав, що я кажу, а не тільки що я винен.

– Ти зараз серйозно це виправдовуєш? – Олег дивився на нього так, ніби бачив уперше.

– Я не виправдовую. Я пояснюю.

– Ні, – тихо сказала Галина. – Ти просто хочеш зрадити і лишитися хорошим.

На секунду стало зовсім тихо.

Потім Андрій сказав фразу, після якої навіть тітка Люба перестала жувати:

– Знаєш, що найгірше? Не зрада. Найгірше – прожити з людиною двадцять років і раптом відчути полегшення, коли йдеш від неї.

Олег повільно сів.

– Вийди.

– Сину…

– Я сказав: вийди.

– Це і мій син теж.

– Ага, – Галина гірко кивнула. – Коли зручно – твій.

Андрій подивився на Олега, потім на конверт на столі.

– Гроші лишаю.

Галина миттю схопила конверт і жбурнула йому в груди.

– Подавись.

Конверт упав, купюри розсипались по підлозі. Ніхто не нахилився.

Олег раптом підвівся, зібрав гроші, сунув їх назад у конверт і простягнув батькові.

– Забери.

Андрій не взяв.

– Це тобі.

– Ні. Якщо це ціна твоєї совісті – дорого.

Галина завмерла. На мить у її очах майнуло щось схоже на полегшення.

І саме тоді Олег повернувся до неї:

– І ти теж припини. Я не твоя медаль за страждання.

Хрещена прикрила рота рукою.

– Олежику…

– Ні, хресна, досить. Один купує, друга рахує, скільки заради мене терпіла. А мене хтось питав, як мені жити з тим, що ви обидва тягнете мене на свій бік?

Галина зблідла.

– Я все робила для тебе.

– Для мене? Чи щоб не лишитися самій правою без свідків?

Андрій тихо сказав:

– Сину…

– Не "сину". Ти пішов. А ти, мамо, зробила так, щоб я мав ненавидіти тільки його. Бо так тобі легше.

Галина дивилась на нього так, ніби він ударив.

Олег узяв куртку зі стільця.

– Куди ти? – прошепотіла вона.

– До тата.

У кімнаті хтось ахнув.

Андрій сам остовпів.

– На пару днів, – кинув Олег, уже в коридорі. – Просто подалі звідси. Бо тут любов'ю називають усе, чим зручно душити.

Двері грюкнули. За ними – тиша.

А тоді Андрій, не дивлячись на Галину, взяв зі столу ключі від квартири, які колись лишив після розлучення, і спокійно сказав:

– Схоже, тепер нам точно є про що поговорити. Не при гостях.

І сів назад за стіл.

Valera

Популярне