– Ти знову не вдома? – Віра дивилась на екран. – Дев'ята вечора, Олеже.
– Я ж написав: затримаюсь.
– Ти вже третій тиждень "затримаюсь".
– Віра, не починай.
Вона скинула виклик.
За хвилину задзвонила мати.
– Ну що, геній проєктів ще "працює"?
– Мамо, будь ласка.
– Будь ласка? Ти йому вечерю грієш, поки він бігає до колишньої.
– Не говори дурниць.
– Дурниці – це коли чужу дитину рятують, а своїй жінці брешуть в очі.
– У нас немає дітей.
– От саме.
Тиша вдарила сильніше за крик.
– Ти це зараз навмисно? – тихо спитала Віра.
– А ти навмисно нічого не бачиш?
Віра поклала слухавку.
Наступного дня в супермаркеті вона побачила Олега біля полиці з дитячим харчуванням.
Поруч стояла Наталя. Його колишня.
– Ні, цю суміш лікарка теж заборонила, – нервово сказала Наталя. – У неї знову висип і температура.
– Я зрозумів, не смикайся, – Олег узяв банку і поставив назад. – Візьмемо безлактозну.
– А платити теж ти будеш?
– Якщо треба, то я заплачу.
– "Якщо треба"? Це твоя дитина, Олеже.
Віра завмерла за стелажем.
Олег потер очі.
– Я і так після роботи до вас їжджу щодня.
– Бо я одна вже не вивожу.
– А я, думаєш, вивожу?
Наталя фиркнула.
– Дружині своїй скажи, що ти благодійник.
Олег різко озирнувся.
Віра відступила, але було пізно.
Він її побачив.
Дома він зайшов мовчки. Віра чекала в кухні.
– То скільки ще ти збирався робити з мене ідіотку? – спитала вона.
– Серйозно? Ти стояла між йогуртами й підслуховувала, а ідіотку роблю я?
– Я хоча б не брешу.
– Я не брешу. Я не договорюю.
– О, це тепер так називається?
Він кинув ключі на стіл.
– У Олі проблеми зі здоров'ям.
– І тому ти вирішив, що я зайва?
– І тому я вирішив, що мені не треба звітувати за кожну годину, проведену з власною дитиною.
– Власною дитиною? Тоді чому ти поводишся так, ніби допомагаєш чужій потайки?
– Бо варто мені сказати "я поїхав до Наталі", і ти вже стоїш із цим обличчям.
– З яким "цим"?
– З обличчям жінки, яка думає не про хвору дитину, а про те, чи не гріє хтось мій бік у ліжку.
Віра зблідла.
– А може, я так думаю, бо мій чоловік зникає вечорами і мовчить?
– А може, я мовчу, бо в цьому домі будь-яка колишня автоматично винна, а нинішня автоматично жертва?
– Не смій.
– Чого саме? Говорити правду?
Вона вдарила долонею по столу.
– Правда в тому, що ти поставив мене останньою. Після роботи. Після Наталі. Після дитини від першого шлюбу. Після всіх.
– Ні. Правда в тому, що ти хочеш бути першою навіть перед дитиною, якій реально погано.
Вона завмерла.
Це прозвучало огидно.
І майже чесно.
– Вийди, – сказала Віра.
– Та без проблем.
– Ні. Стривай. Одне питання. Ти хоч раз збирався сказати?
Олег мовчав.
– Ось. Значить, не збирався.
– А ти хоч раз спитала не з претензією, а нормально?
Вона засміялась коротко й зло.
– Нормально? Це коли дружина має випрошувати правду, як милостиню?
Він пішов у ванну й зачинив двері.
За три дні Віра сама домовилась про консультацію в дитячої алергологині. Через знайому. Без "будь ласка", без пафосу.
– Я записала Олю на п'ятницю, – сказала вона за сніданком.
Олег підняв очі.
– Тебе хтось просив?
– А ти б попросив?
– Це не твій обов'язок.
– Зате брехати мені, видно, твій.
Він стиснув щелепу.
– Добре. Дякую.
– Не треба мені твого "дякую". Просто привези дитину.
У клініці Наталя з'явилась із запізненням і з лицем людини, якій всі винні.
– О, то тепер ти у нас свята рятівниця? – кинула вона Вірі, коли та подала їй анкету.
– Ні. Просто хтось має вміти не тільки вимагати, а й щось робити.
– Дивись, як заговорила.
– А ти що хотіла? Щоб я ще вибачилась за те, що твій колишній чоловік приходить додому під ранок?
Олег різко втрутився:
– Досить.
Наталя всміхнулась криво.
– Та мені смішно. Коли дитина задихається, одна ображається, що їй не сказали, друга геройствує. А реально сиджу ночами я.
– Так, ти сидиш, – відрізала Віра. – І дуже любиш, щоб усі це бачили.
– Бо без мене він би взагалі забув, що в нього є донька.
– Це брехня.
– Та ну? Хто її годує? Хто возить? Хто слухає істерики лікарів? Він? Він приходить, коли йому зручно, і дуже красиво страждає.
Олег підійшов впритул.
– Я плачу за лікування.
– Гроші – це не батьківство.
– А вічне приниження – не материнство.
Двері кабінету відчинились.
– Наступні, – сказала лікарка.
Прийом минув у сухих питаннях і чужих поглядах.
– Потрібно виключити тригери, вести щоденник харчування, – сказала лікарка. – І ще одне: дитині потрібен спокій, а не війна дорослих навколо.
Ніхто нічого не відповів.
За тиждень Олі полегшало. Температура спала, висип майже зник.
Наталя сама запропонувала відсвяткувати це в дитячому кафе. "Для Олі", як вона підкреслила в повідомленні.
Віра не хотіла йти.
Олег сказав:
– Якщо не хочеш, не треба.
– А якщо піду, ти хоч раз не будеш робити вигляд, що мене тут немає?
– А ти хоч раз не будеш приходити, як на допит?
Вона все ж пішла.
У кафе були кульки, аніматор і ще дві мами з дітьми. Надто людно для чужих образ.
Оля сиділа в короні й сміялась. Віра принесла їй подарунок.
– Це мені? – спитала дівчинка.
– Тобі.
Наталя глянула на коробку.
– Ого. Дорого.
– І що?
– Нічого. Просто деякі люди купують любов швидше, ніж заслужають.
Олег підвів голову.
– Наталю.
– Що "Наталю"? Я ж мовчу. Це ж у нас тепер велика сім'я, правда?
Одна з мам за сусіднім столиком зробила вигляд, що не слухає.
Віра повільно поставила чашку.
– Ти хочеш сказати щось мені – кажи прямо.
– Добре. Прямо? Не лізь туди, де ти тимчасова.
За столом стало тихо.
Олег різко встав.
– Ти перейшла межу.
Наталя теж підвелась.
– Я? А хто її сюди привів? Хто зробив із моєї дитини місток між своїми шлюбами?
– Замовкни, – сказав він.
– Чого? Їй неприємно чути, що чужі діти – це не романтика, а блювота вночі, аналізи й зіпсоване життя?
Віра зблідла.
– "Чужі діти"? Серйозно?
– А що, не чужа? Ти ж не народжувала. Ти просто вчасно підключилась, коли стало можна грати добру.
Оля перестала посміхатися.
– Мамо…
Олег вдарив долонею по столу так, що підстрибнули ложки.
– Досить! Якщо ти ще раз скажеш при дитині хоч слово в такому тоні –
– То що? Підеш? – Наталя сміялась уже майже в істериці. – Та йди. Тільки не забудь: коли твоя нинішня народить, ця "велика любов" до Олі закінчиться за тиждень.
І тут Віра сказала тихо, але так, що почули всі:
– Знаєш, що найгірше? Не те, що ти зла. А те, що ти прикриваєшся материнством, як індульгенцією на хамство.
Мами за сусіднім столом завмерли.
Наталя повільно повернулась до Олега.
– Чуєш? Твоя дружина щойно пояснила мені, як бути матір'ю.
– Я сказала не це.
– Та ні, саме це. Бо в людей без дітей завжди найдовший язик про чужі жертви.
Віра різко підвелась.
– А в людей з дітьми, виходить, є право принижувати всіх навколо?
– Якщо ці "всі" лізуть туди, де їх не чекали, то так.
– Тоді скажи чесно: тобі потрібна була не допомога. Тобі потрібен був винний.
– А тобі? Тобі потрібна була не правда. Тобі потрібен був шанс виглядати кращою за мене.
Олег схопив куртку зі спинки стільця.
– Все. Ми їдемо.
– "Ми"? – Наталя засміялась. – От бачиш, Віро? Для нього "ми" – це не ти.
Оля заплакала.
Олег нахилився до дитини.
– Ходімо.
Наталя перехопила дівчинку за руку.
– Нікуди вона не піде.
– Не починай.
– Ні, тепер уже ти не починай. Хочеш бути батьком – будь. Але без цирку з дружиною, яка вчора ревнувала, а сьогодні роздає поради.
Віра схопила сумку.
– Знаєш що? Залишайтесь. Варіться в цьому самі.
Олег глянув на неї.
– Серйозно? Зараз?
– А коли? Коли мене ще раз назвуть тимчасовою при всіх?
– То ти йдеш через слова?
– Ні. Через те, що ти мовчав занадто довго, щоб вони взагалі стали можливими.
Вона розвернулась.
Оля крізь сльози потягнулася до неї:
– А подарунок?..
Віра на секунду зупинилась, подивилась на коробку з бантом, потім на Наталю.
І забрала її зі столу.
– Коли виростеш, сама вирішиш, хто тут для тебе злий, а хто зручний.
Вона пішла, грюкнувши скляними дверима.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
