– Ти знову не вдома? – Віра дивилась на екран. – Дев’ята вечора, Олеже. – Я ж написав: затримаюсь. – Ти вже третій тиждень “затримаюсь”. – Віра, не починай. Вона скинула виклик.

– Ти знову не вдома? – Віра дивилась на екран. – Дев'ята вечора, Олеже.

– Я ж написав: затримаюсь.

– Ти вже третій тиждень "затримаюсь".

– Віра, не починай.

Вона скинула виклик.

За хвилину задзвонила мати.

– Ну що, геній проєктів ще "працює"?

– Мамо, будь ласка.

– Будь ласка? Ти йому вечерю грієш, поки він бігає до колишньої.

– Не говори дурниць.

– Дурниці – це коли чужу дитину рятують, а своїй жінці брешуть в очі.

– У нас немає дітей.

– От саме.

Тиша вдарила сильніше за крик.

– Ти це зараз навмисно? – тихо спитала Віра.

– А ти навмисно нічого не бачиш?

Віра поклала слухавку.

Наступного дня в супермаркеті вона побачила Олега біля полиці з дитячим харчуванням.

Поруч стояла Наталя. Його колишня.

– Ні, цю суміш лікарка теж заборонила, – нервово сказала Наталя. – У неї знову висип і температура.

– Я зрозумів, не смикайся, – Олег узяв банку і поставив назад. – Візьмемо безлактозну.

– А платити теж ти будеш?

– Якщо треба, то я заплачу.

– "Якщо треба"? Це твоя дитина, Олеже.

Віра завмерла за стелажем.

Олег потер очі.

– Я і так після роботи до вас їжджу щодня.

– Бо я одна вже не вивожу.

– А я, думаєш, вивожу?

Наталя фиркнула.

– Дружині своїй скажи, що ти благодійник.

Олег різко озирнувся.

Віра відступила, але було пізно.

Він її побачив.

Дома він зайшов мовчки. Віра чекала в кухні.

– То скільки ще ти збирався робити з мене ідіотку? – спитала вона.

– Серйозно? Ти стояла між йогуртами й підслуховувала, а ідіотку роблю я?

– Я хоча б не брешу.

– Я не брешу. Я не договорюю.

– О, це тепер так називається?

Він кинув ключі на стіл.

– У Олі проблеми зі здоров'ям.

– І тому ти вирішив, що я зайва?

– І тому я вирішив, що мені не треба звітувати за кожну годину, проведену з власною дитиною.

– Власною дитиною? Тоді чому ти поводишся так, ніби допомагаєш чужій потайки?

– Бо варто мені сказати "я поїхав до Наталі", і ти вже стоїш із цим обличчям.

– З яким "цим"?

– З обличчям жінки, яка думає не про хвору дитину, а про те, чи не гріє хтось мій бік у ліжку.

Віра зблідла.

– А може, я так думаю, бо мій чоловік зникає вечорами і мовчить?

– А може, я мовчу, бо в цьому домі будь-яка колишня автоматично винна, а нинішня автоматично жертва?

– Не смій.

– Чого саме? Говорити правду?

Вона вдарила долонею по столу.

– Правда в тому, що ти поставив мене останньою. Після роботи. Після Наталі. Після дитини від першого шлюбу. Після всіх.

– Ні. Правда в тому, що ти хочеш бути першою навіть перед дитиною, якій реально погано.

Вона завмерла.

Це прозвучало огидно.

І майже чесно.

– Вийди, – сказала Віра.

– Та без проблем.

– Ні. Стривай. Одне питання. Ти хоч раз збирався сказати?

Олег мовчав.

– Ось. Значить, не збирався.

– А ти хоч раз спитала не з претензією, а нормально?

Вона засміялась коротко й зло.

– Нормально? Це коли дружина має випрошувати правду, як милостиню?

Він пішов у ванну й зачинив двері.

За три дні Віра сама домовилась про консультацію в дитячої алергологині. Через знайому. Без "будь ласка", без пафосу.

– Я записала Олю на п'ятницю, – сказала вона за сніданком.

Олег підняв очі.

– Тебе хтось просив?

– А ти б попросив?

– Це не твій обов'язок.

– Зате брехати мені, видно, твій.

Він стиснув щелепу.

– Добре. Дякую.

– Не треба мені твого "дякую". Просто привези дитину.

У клініці Наталя з'явилась із запізненням і з лицем людини, якій всі винні.

– О, то тепер ти у нас свята рятівниця? – кинула вона Вірі, коли та подала їй анкету.

– Ні. Просто хтось має вміти не тільки вимагати, а й щось робити.

– Дивись, як заговорила.

– А ти що хотіла? Щоб я ще вибачилась за те, що твій колишній чоловік приходить додому під ранок?

Олег різко втрутився:

– Досить.

Наталя всміхнулась криво.

– Та мені смішно. Коли дитина задихається, одна ображається, що їй не сказали, друга геройствує. А реально сиджу ночами я.

– Так, ти сидиш, – відрізала Віра. – І дуже любиш, щоб усі це бачили.

– Бо без мене він би взагалі забув, що в нього є донька.

– Це брехня.

– Та ну? Хто її годує? Хто возить? Хто слухає істерики лікарів? Він? Він приходить, коли йому зручно, і дуже красиво страждає.

Олег підійшов впритул.

– Я плачу за лікування.

– Гроші – це не батьківство.

– А вічне приниження – не материнство.

Двері кабінету відчинились.

– Наступні, – сказала лікарка.

Прийом минув у сухих питаннях і чужих поглядах.

– Потрібно виключити тригери, вести щоденник харчування, – сказала лікарка. – І ще одне: дитині потрібен спокій, а не війна дорослих навколо.

Ніхто нічого не відповів.

За тиждень Олі полегшало. Температура спала, висип майже зник.

Наталя сама запропонувала відсвяткувати це в дитячому кафе. "Для Олі", як вона підкреслила в повідомленні.

Віра не хотіла йти.

Олег сказав:

– Якщо не хочеш, не треба.

– А якщо піду, ти хоч раз не будеш робити вигляд, що мене тут немає?

– А ти хоч раз не будеш приходити, як на допит?

Вона все ж пішла.

У кафе були кульки, аніматор і ще дві мами з дітьми. Надто людно для чужих образ.

Оля сиділа в короні й сміялась. Віра принесла їй подарунок.

– Це мені? – спитала дівчинка.

– Тобі.

Наталя глянула на коробку.

– Ого. Дорого.

– І що?

– Нічого. Просто деякі люди купують любов швидше, ніж заслужають.

Олег підвів голову.

– Наталю.

– Що "Наталю"? Я ж мовчу. Це ж у нас тепер велика сім'я, правда?

Одна з мам за сусіднім столиком зробила вигляд, що не слухає.

Віра повільно поставила чашку.

– Ти хочеш сказати щось мені – кажи прямо.

– Добре. Прямо? Не лізь туди, де ти тимчасова.

За столом стало тихо.

Олег різко встав.

– Ти перейшла межу.

Наталя теж підвелась.

– Я? А хто її сюди привів? Хто зробив із моєї дитини місток між своїми шлюбами?

– Замовкни, – сказав він.

– Чого? Їй неприємно чути, що чужі діти – це не романтика, а блювота вночі, аналізи й зіпсоване життя?

Віра зблідла.

– "Чужі діти"? Серйозно?

– А що, не чужа? Ти ж не народжувала. Ти просто вчасно підключилась, коли стало можна грати добру.

Оля перестала посміхатися.

– Мамо…

Олег вдарив долонею по столу так, що підстрибнули ложки.

– Досить! Якщо ти ще раз скажеш при дитині хоч слово в такому тоні –

– То що? Підеш? – Наталя сміялась уже майже в істериці. – Та йди. Тільки не забудь: коли твоя нинішня народить, ця "велика любов" до Олі закінчиться за тиждень.

І тут Віра сказала тихо, але так, що почули всі:

– Знаєш, що найгірше? Не те, що ти зла. А те, що ти прикриваєшся материнством, як індульгенцією на хамство.

Мами за сусіднім столом завмерли.

Наталя повільно повернулась до Олега.

– Чуєш? Твоя дружина щойно пояснила мені, як бути матір'ю.

– Я сказала не це.

– Та ні, саме це. Бо в людей без дітей завжди найдовший язик про чужі жертви.

Віра різко підвелась.

– А в людей з дітьми, виходить, є право принижувати всіх навколо?

– Якщо ці "всі" лізуть туди, де їх не чекали, то так.

– Тоді скажи чесно: тобі потрібна була не допомога. Тобі потрібен був винний.

– А тобі? Тобі потрібна була не правда. Тобі потрібен був шанс виглядати кращою за мене.

Олег схопив куртку зі спинки стільця.

– Все. Ми їдемо.

– "Ми"? – Наталя засміялась. – От бачиш, Віро? Для нього "ми" – це не ти.

Оля заплакала.

Олег нахилився до дитини.

– Ходімо.

Наталя перехопила дівчинку за руку.

– Нікуди вона не піде.

– Не починай.

– Ні, тепер уже ти не починай. Хочеш бути батьком – будь. Але без цирку з дружиною, яка вчора ревнувала, а сьогодні роздає поради.

Віра схопила сумку.

– Знаєш що? Залишайтесь. Варіться в цьому самі.

Олег глянув на неї.

– Серйозно? Зараз?

– А коли? Коли мене ще раз назвуть тимчасовою при всіх?

– То ти йдеш через слова?

– Ні. Через те, що ти мовчав занадто довго, щоб вони взагалі стали можливими.

Вона розвернулась.

Оля крізь сльози потягнулася до неї:

– А подарунок?..

Віра на секунду зупинилась, подивилась на коробку з бантом, потім на Наталю.

І забрала її зі столу.

– Коли виростеш, сама вирішиш, хто тут для тебе злий, а хто зручний.

Вона пішла, грюкнувши скляними дверима.

Valera

Популярне