– То скільки дають батьки Ігоря? – мати поставила чашку так, що ложка дзенькнула об блюдце.
– Мамо, не починай.
– Я просто питаю.
– Вони самі вирішили допомогти. Ми не просили.
– Ага, самі. І ти, звісно, навіть не знаєш скільки.
– Не знаю.
– Не бреши мені, Алло. На квартиру "не знають" тільки дурні.
Алла мовчки витерла стіл.
– Добре, – мати відкинулась на спинку. – Тоді й я відкладатиму.
– Не треба.
– Чого це?
– Бо потім ти кожну гривню будеш згадувати.
– Тобто я вже винна наперед?
– Я цього не казала.
– Зате подумала, – мати всміхнулась. – І що, мені сидіти й дивитися, як свати будуть святими, а я – ніби ніхто?
– Мамо, це не змагання.
– Для тебе – ні. Для людей – так.
Алла різко поставила тарілку в сушарку.
– От саме. Для людей.
Мати піджала губи.
– Знаєш, що мені в тобі подобається? Ти дуже горда на чужі гроші.
***
Через місяць вони сиділи в батьків Ігоря на кухні.
Свекруха крутила в руках серветку. Ігор не дивився на Аллу.
– У тата погані аналізи, – сказала свекруха. – Лікування треба починати зараз.
Алла видихнула.
– Ми зрозуміли.
– Гроші, які ми відкладали вам на перший внесок… підуть на це.
– І правильно, – Ігор одразу нахилився вперед. – Навіть не вибачайся.
– Мамо, ми ще й допоможемо, – сказала Алла.
Свекруха підняла очі.
– Ні. Ви молоді. Вам треба ставати на ноги.
– Які ноги? – Ігор криво усміхнувся. – Татові операція важливіша за наші квадратні метри.
Алла кивнула.
– Звісно.
Ігор стиснув її пальці під столом.
***
– І що, все? – мати поставила сумку на табурет. – Їхніх грошей не буде?
– У свекра лікування. Серйозне.
– Я почула. Я про гроші питаю.
– Їх пустять на лікування.
Мати помовчала кілька секунд. Потім кивнула, ніби щось остаточно порахувала.
– Тоді і я не буду давати.
Алла повільно підняла на неї очі.
– Що?
– Те. Якщо свати не вкладаються, то чому я маю тягнути сама?
– "Не вкладаються"? У людини хвороба.
– А я що, її придумала?
– Мамо…
– Не дивись на мене так. Я не банкомат.
– Ти ж сама казала, що збираєш для нас.
– Коли було навпіл – так. А не так, щоб я одна все тягнула, а вони потім ще й герої, бо "рятували людину".
Алла мовчала.
– І взагалі, – мати знизала плечима, – як це виглядатиме? Я дам, вони – ні. Потім усі скажуть: "О, одна мати нормальна, а ті…" Мені не потрібні чужі сімейні драми на мої гроші.
– Тобі не потрібні драми? – Алла нервово засміялась. – У людини може бути онкологія.
– А в тебе може не бути квартири.
– Ти зараз це серйозно порівняла?
– А ти серйозно хочеш, щоб я викинула свої заощадження, бо чужа сім'я не вивезла? Чому чужа біда автоматично стає моїм обов'язком?
– Бо це не "чужа сім'я". Це сім'я твого зятя.
– От саме. Зятя. Не сина.
Алла відсунула стілець.
– Тепер хоч не прикидайся.
– А ти не прикидайся святою, – мати теж підвелась. – Ти ж не відмовилась би від моїх грошей, якби я принесла їх сьогодні.
Алла не відповіла.
– О, бачиш? – мати гірко всміхнулась. – Коли дають – це "допомога". Коли не дають – "егоїзм".
– Ні. Егоїзм – це коли ти чуєш про хворобу і першим ділом рахуєш, хто виглядатиме щедрішим.
– А дурість – це коли молоді роздають останнє родичам, а потім усе життя живуть по орендованих кутках і називають це благородством.
Алла підійшла ближче.
– Скажи чесно: ти хотіла дати тільки щоб не бути гіршою за сватів?
Мати навіть не зніяковіла.
– Звісно. А ти думала, люди допомагають просто так? Запам'ятай фразу, доню: **"Найдорожчі подарунки дарують не від любові, а щоб купити собі право тебе принижувати."**
Алла зблідла.
– То ти зараз зізналась, що теж хотіла це право купити?
– А ти зараз зізналась, що готова була його продати.
***
На ювілеї тітки Ніни за столом було двадцять людей, коли мати сама підняла тему.
– Ми, між іншим, теж хотіли допомогти дітям на квартиру, – сказала вона голосно, наливаючи компот сусідці. – Але в одних родичів завжди є поважні причини нічого не дати.
Алла завмерла з виделкою в руці.
Тітка Ніна озирнулася.
– Це ти про що?
– Та про сучасну "підтримку", – мати всміхнулась. – Одні багато обіцяють, а потім гроші раптом "терміново" йдуть в інший бік. А інші мають це мовчки компенсувати.
Ігор повільно поклав серветку на стіл.
– У мого батька операція через три дні.
За столом стало тихо.
– І що? – мати подивилась прямо на нього. – Мені тепер за це аплодувати чи оплачувати?
– Мамо, замовкни, – сказала Алла.
– Ні, чого замовкни? Усі ж дорослі. Давайте чесно. Якщо вашій сім'ї не до нашої квартири – це ваше право. Але чому моя відмова одразу робить мене чудовиськом?
Свекруха, яка сиділа з краю столу, повільно відклала ложку.
– Бо ми відмовились не від квартири. Ми відмовились від квартири заради життя.
– А я відмовляюсь від ролі запасного гаманця, – відрізала мати. – Теж маю право.
– Маєш, – кивнув Ігор. – Тільки не розповідай потім усім, що хотіла допомогти. Ти хотіла не допомогти. Ти хотіла виграти.
– А ти хотів програти красиво, – різко кинула вона. – Дуже зручно бути шляхетним за рахунок дружини. Це ж не ти потім по зйомних квартирах будеш слухати, як "тато був важливіший".
Алла обернулась до Ігоря.
– Що це означає?
Ігор стиснув щелепи.
– Нічого.
– Ні, скажи.
Мати схопилася за келих.
– А то ти не знаєш? Він уже взяв кредит.
Тиша стала густою.
– Що? – Алла дивилась на чоловіка.
– Я не хотів зараз…
– На лікування, – добила мати. – Бо бути хорошим сином важливіше, ніж порадитися з дружиною.
Свекруха зблідла.
– Ігорю…
– Я сам закрию, – різко сказав він.
– Сам? – Алла засміялась, але вийшло майже беззвучно. – "Сам" – це як? Ми одружені.
– Я б однаково це зробив.
– Навіть якщо я проти?
– Це мій батько.
– А я хто?
– Дружина.
– Тобто та, яка має зрозуміти?
Мати відсунула тарілку.
– О, нарешті справжня розмова. А то все "родина", "підтримка", "ми разом".
– Замовкни! – Алла вдарила долонею по столу.
Тітка Ніна зніяковіло підвелась.
– Може, не треба при всіх…
– Треба, – сказав Ігор, не зводячи очей з Алли. – Якщо вже говорити, то говорити. Так, я взяв кредит. Бо коли батько лежить і чекає операцію, я не торгуюсь, як на базарі.
– А зі мною порадитися ти теж "не міг торгуватись"?
– А ти що б сказала? Що треба подумати про перший внесок?
Алла мовчала дві секунди.
– Я б сказала, що в сім'ї рішення приймають удвох.
– Навіть коли один із двох боїться втратити комфорт більше, ніж людину?
Алла встала так різко, що стілець упав.
– Ти зараз назвав мене людиною, якій шкода грошей на твого батька?
– А ти зараз поводишся так, ніби я мав питати дозвіл рятувати свого.
– Бо ти заліз у спільне майбутнє без мене!
– Бо в тебе це "майбутнє" весь час у квадратних метрах!
– А в тебе – в позі мученика!
Мати повільно підняла брови.
– Зате тепер усім видно, хто тут насправді рахує.
Свекруха тихо сказала:
– Досить.
Але ніхто вже не слухав.
Алла дивилась на Ігоря.
– Тобто якщо завтра твоя мама попросить ще, ти теж візьмеш кредит і просто поставиш мене перед фактом?
Ігор витримав паузу.
– Якщо мова буде про життя – так.
За столом хтось важко видихнув.
Алла кивнула. Повільно. Наче щось у ній стало на місце.
Вона зняла обручку, поклала її біля недоїденого шматка торта і сказала:
– Тоді ти вже все вирішив без мене. Довирішуй.
І саме в цей момент мати потягнулася до обручки.
– Раз квартира вже не світить, хоч золото не загуби.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
