– То скільки дають батьки Ігоря? – мати поставила чашку так, що ложка дзенькнула об блюдце.

– Мамо, не починай.

– Я просто питаю.

– Вони самі вирішили допомогти. Ми не просили.

– Ага, самі. І ти, звісно, навіть не знаєш скільки.

– Не знаю.

– Не бреши мені, Алло. На квартиру "не знають" тільки дурні.

Алла мовчки витерла стіл.

– Добре, – мати відкинулась на спинку. – Тоді й я відкладатиму.

– Не треба.

– Чого це?

– Бо потім ти кожну гривню будеш згадувати.

– Тобто я вже винна наперед?

– Я цього не казала.

– Зате подумала, – мати всміхнулась. – І що, мені сидіти й дивитися, як свати будуть святими, а я – ніби ніхто?

– Мамо, це не змагання.

– Для тебе – ні. Для людей – так.

Алла різко поставила тарілку в сушарку.

– От саме. Для людей.

Мати піджала губи.

– Знаєш, що мені в тобі подобається? Ти дуже горда на чужі гроші.

***

Через місяць вони сиділи в батьків Ігоря на кухні.

Свекруха крутила в руках серветку. Ігор не дивився на Аллу.

– У тата погані аналізи, – сказала свекруха. – Лікування треба починати зараз.

Алла видихнула.

– Ми зрозуміли.

– Гроші, які ми відкладали вам на перший внесок… підуть на це.

– І правильно, – Ігор одразу нахилився вперед. – Навіть не вибачайся.

– Мамо, ми ще й допоможемо, – сказала Алла.

Свекруха підняла очі.

– Ні. Ви молоді. Вам треба ставати на ноги.

– Які ноги? – Ігор криво усміхнувся. – Татові операція важливіша за наші квадратні метри.

Алла кивнула.

– Звісно.

Ігор стиснув її пальці під столом.

***

– І що, все? – мати поставила сумку на табурет. – Їхніх грошей не буде?

– У свекра лікування. Серйозне.

– Я почула. Я про гроші питаю.

– Їх пустять на лікування.

Мати помовчала кілька секунд. Потім кивнула, ніби щось остаточно порахувала.

– Тоді і я не буду давати.

Алла повільно підняла на неї очі.

– Що?

– Те. Якщо свати не вкладаються, то чому я маю тягнути сама?

– "Не вкладаються"? У людини хвороба.

– А я що, її придумала?

– Мамо…

– Не дивись на мене так. Я не банкомат.

– Ти ж сама казала, що збираєш для нас.

– Коли було навпіл – так. А не так, щоб я одна все тягнула, а вони потім ще й герої, бо "рятували людину".

Алла мовчала.

– І взагалі, – мати знизала плечима, – як це виглядатиме? Я дам, вони – ні. Потім усі скажуть: "О, одна мати нормальна, а ті…" Мені не потрібні чужі сімейні драми на мої гроші.

– Тобі не потрібні драми? – Алла нервово засміялась. – У людини може бути онкологія.

– А в тебе може не бути квартири.

– Ти зараз це серйозно порівняла?

– А ти серйозно хочеш, щоб я викинула свої заощадження, бо чужа сім'я не вивезла? Чому чужа біда автоматично стає моїм обов'язком?

– Бо це не "чужа сім'я". Це сім'я твого зятя.

– От саме. Зятя. Не сина.

Алла відсунула стілець.

– Тепер хоч не прикидайся.

– А ти не прикидайся святою, – мати теж підвелась. – Ти ж не відмовилась би від моїх грошей, якби я принесла їх сьогодні.

Алла не відповіла.

– О, бачиш? – мати гірко всміхнулась. – Коли дають – це "допомога". Коли не дають – "егоїзм".

– Ні. Егоїзм – це коли ти чуєш про хворобу і першим ділом рахуєш, хто виглядатиме щедрішим.

– А дурість – це коли молоді роздають останнє родичам, а потім усе життя живуть по орендованих кутках і називають це благородством.

Алла підійшла ближче.

– Скажи чесно: ти хотіла дати тільки щоб не бути гіршою за сватів?

Мати навіть не зніяковіла.

– Звісно. А ти думала, люди допомагають просто так? Запам'ятай фразу, доню: **"Найдорожчі подарунки дарують не від любові, а щоб купити собі право тебе принижувати."**

Алла зблідла.

– То ти зараз зізналась, що теж хотіла це право купити?

– А ти зараз зізналась, що готова була його продати.

***

На ювілеї тітки Ніни за столом було двадцять людей, коли мати сама підняла тему.

– Ми, між іншим, теж хотіли допомогти дітям на квартиру, – сказала вона голосно, наливаючи компот сусідці. – Але в одних родичів завжди є поважні причини нічого не дати.

Алла завмерла з виделкою в руці.

Тітка Ніна озирнулася.

– Це ти про що?

– Та про сучасну "підтримку", – мати всміхнулась. – Одні багато обіцяють, а потім гроші раптом "терміново" йдуть в інший бік. А інші мають це мовчки компенсувати.

Ігор повільно поклав серветку на стіл.

– У мого батька операція через три дні.

За столом стало тихо.

– І що? – мати подивилась прямо на нього. – Мені тепер за це аплодувати чи оплачувати?

– Мамо, замовкни, – сказала Алла.

– Ні, чого замовкни? Усі ж дорослі. Давайте чесно. Якщо вашій сім'ї не до нашої квартири – це ваше право. Але чому моя відмова одразу робить мене чудовиськом?

Свекруха, яка сиділа з краю столу, повільно відклала ложку.

– Бо ми відмовились не від квартири. Ми відмовились від квартири заради життя.

– А я відмовляюсь від ролі запасного гаманця, – відрізала мати. – Теж маю право.

– Маєш, – кивнув Ігор. – Тільки не розповідай потім усім, що хотіла допомогти. Ти хотіла не допомогти. Ти хотіла виграти.

– А ти хотів програти красиво, – різко кинула вона. – Дуже зручно бути шляхетним за рахунок дружини. Це ж не ти потім по зйомних квартирах будеш слухати, як "тато був важливіший".

Алла обернулась до Ігоря.

– Що це означає?

Ігор стиснув щелепи.

– Нічого.

– Ні, скажи.

Мати схопилася за келих.

– А то ти не знаєш? Він уже взяв кредит.

Тиша стала густою.

– Що? – Алла дивилась на чоловіка.

– Я не хотів зараз…

– На лікування, – добила мати. – Бо бути хорошим сином важливіше, ніж порадитися з дружиною.

Свекруха зблідла.

– Ігорю…

– Я сам закрию, – різко сказав він.

– Сам? – Алла засміялась, але вийшло майже беззвучно. – "Сам" – це як? Ми одружені.

– Я б однаково це зробив.

– Навіть якщо я проти?

– Це мій батько.

– А я хто?

– Дружина.

– Тобто та, яка має зрозуміти?

Мати відсунула тарілку.

– О, нарешті справжня розмова. А то все "родина", "підтримка", "ми разом".

– Замовкни! – Алла вдарила долонею по столу.

Тітка Ніна зніяковіло підвелась.

– Може, не треба при всіх…

– Треба, – сказав Ігор, не зводячи очей з Алли. – Якщо вже говорити, то говорити. Так, я взяв кредит. Бо коли батько лежить і чекає операцію, я не торгуюсь, як на базарі.

– А зі мною порадитися ти теж "не міг торгуватись"?

– А ти що б сказала? Що треба подумати про перший внесок?

Алла мовчала дві секунди.

– Я б сказала, що в сім'ї рішення приймають удвох.

– Навіть коли один із двох боїться втратити комфорт більше, ніж людину?

Алла встала так різко, що стілець упав.

– Ти зараз назвав мене людиною, якій шкода грошей на твого батька?

– А ти зараз поводишся так, ніби я мав питати дозвіл рятувати свого.

– Бо ти заліз у спільне майбутнє без мене!

– Бо в тебе це "майбутнє" весь час у квадратних метрах!

– А в тебе – в позі мученика!

Мати повільно підняла брови.

– Зате тепер усім видно, хто тут насправді рахує.

Свекруха тихо сказала:

– Досить.

Але ніхто вже не слухав.

Алла дивилась на Ігоря.

– Тобто якщо завтра твоя мама попросить ще, ти теж візьмеш кредит і просто поставиш мене перед фактом?

Ігор витримав паузу.

– Якщо мова буде про життя – так.

За столом хтось важко видихнув.

Алла кивнула. Повільно. Наче щось у ній стало на місце.

Вона зняла обручку, поклала її біля недоїденого шматка торта і сказала:

– Тоді ти вже все вирішив без мене. Довирішуй.

І саме в цей момент мати потягнулася до обручки.

– Раз квартира вже не світить, хоч золото не загуби.

Valera

Популярне