– Я по речі сина.
Надія навіть двері не встигла відкрити повністю, як Олена Костянтинівна вже пройшла в коридор і скинула хустку на тумбу.
– Я не запрошувала вас.
– А мене й не треба запрошувати. Тут половина мого сина. А ти й так уже на ньому заробила.
Надія зблідла.
– Не починайте.
– Я? Не починай. Ти встигла і квартиру лишити собі, і машину. Мати поховала сина – і ще має дякувати, що їй кинули копійки по закону?
Олена Костянтинівна вже тягнула з шафи піджаки Валерія.
– Не чіпайте, – тихо сказала Надія.
– А що ти зробиш? Заплачеш? Ти це вмієш.
У цей момент грюкнули вхідні двері.
– Мамо? – Сашко завмер у коридорі. – Що тут відбувається?
Ганна визирнула з-за його спини.
– Бабуся?
– Бабуся забирає речі тата, – сказала Надія, не дивлячись на дітей.
– Навіщо?
– Бо мені треба на щось жити, – відрізала Олена Костянтинівна. – Мене обібрали рідні люди.
Сашко глянув на пакети.
– Це татові речі.
– Я бачу, не сліпа.
– Тоді чому ви збираєтеся їх продавати?
Олена Костянтинівна різко обернулася.
– Тому що твоя мати виявилася дуже правильною. Для себе. Усе по закону, так? Дуже зручно бути чесною за чужий рахунок.
Надія стиснула губи.
– Я виплатила вам вашу частку.
– Частку? – засміялася свекруха. – Мати отримала частку, а вдова – життя. Хороший обмін.
Сашко зробив крок уперед.
– Ви ж самі від тата гроші брали щомісяця.
– І що? Я його мати.
– А ми його діти.
– Діти виростуть. А мати одна. Коли чоловік помирає, дружина шукає, як жити далі. А мати – кого ховати. Це не одне й те саме.
У коридорі повисла тиша.
Ганна притислася до маминої руки.
– Бабусю, не забирайте татові светр…
Олена Костянтинівна подивилась на дівчинку і сухо сказала:
– Коли твій брат піде працювати, купить тобі новий.
– Що? – Надія підняла голову.
– А що такого? П'ятнадцять років – не п'ять. Його батько у його віці вже знав, що таке відповідальність. Тепер чоловіка в домі немає. Хтось має ним стати.
Сашко почервонів.
– Я вчуся.
– Вчишся? На чиї гроші? На батькові. Які вже скінчилися.
– Не смійте.
– А ти не стій, як меблі. Якщо ти чоловік – допомагай. Чи у вас тут тепер модно сидіти на шиї у матері, поки бабуся виживає на пенсію?
Надія різко стала між ними.
– Мій син не буде вам нічого винен.
– Твій? – Олена Костянтинівна всміхнулася. – От бачиш, як швидко. Поки Валерій був живий – "наш син". Як не стало – "мій". Ти вже все поділила.
Сашко стиснув кулаки.
– Ви хоч раз нас любили? Хоч раз? Чи тільки тата – бо він вам платив?
– А ти мені зараз будеш про любов? – свекруха підвищила голос. – Любов – це не листівки на свята. Любов – це коли син не залишає матір ні з чим. Але твоя мати добре пояснила йому, кому він "перш за все" винен.
– Не треба брехати! – випалив Сашко. – Я чув, як ви на маму говорили. Постійно. А тато мовчав не тому, що ви праві, а тому, що вас шкодував.
Олена Костянтинівна завмерла.
– Повтори.
– Ви чули.
– Оце і є твоє виховання? Мати сидить за спиною, а син хамить старшій жінці?
– Старшій – не значить правій, – сказав Сашко.
– Зручно, – кивнула вона. – Дуже зручно. Поки батько був живий, усім була потрібна бабуся. Подарунки, свята, "приїдьте". А як дійшло до грошей – я стала зайвою. Правда очі ріже, так? Ви не онуки, ви спадкоємці.
Ганна заплакала.
– Я хочу, щоб ви перестали…
У цей момент у двері подзвонили.
На порозі стояла сусідка знизу.
– У вас все добре? Чути на весь під'їзд…
– Заходьте, Галино Петрівно, – різко сказала Олена Костянтинівна. – Будете свідком, як вдова виганяє матір померлого сина.
– Не треба сторонніх, – прошепотіла Надія.
– А чого? Тобі ж нема чого соромитися. Ти все по закону зробила.
Сусідка ніяково переступила поріг.
– Може, потім…
– Ні, зараз, – відрізала свекруха. – Нехай люди знають, як у нас тепер. Мати народила, виростила, а потім її викидають, бо "в дітей майбутнє". У всіх майбутнє, крім тих, хто вже відпрацював своє, так?
Надія видихнула:
– Ви отримали більше, ніж мали. Я віддала всі заощадження.
– Та ну? А квартиру ти продаси теж "по закону"? А дітям по дві квартири купиш? А мені скажеш: "Ви ж бабуся, любов за гроші не купиш"?
Сашко різко повернувся до матері.
– Мамо… вона знає про продаж?
Надія мовчала.
– О, так ви вже все вирішили, – усміхнулася Олена Костянтинівна. – Вивезти дітей до свого батька, подалі від мене. Щоб їм ніхто не нагадував, чия це квартира була спочатку.
– Це була квартира тата, – сказав Сашко. – Не ваша.
– А твій тато без мене взагалі б не народився, – відрізала вона. – Дивно, як швидко всі забувають, хто стояв на старті, щойно приходить час ділити фініш.
Галина Петрівна зніяковіло опустила очі.
Надія раптом підійшла до пакетів, забрала з них темно-синій светр і притисла до себе.
– Досить. Речей ви не отримаєте.
– Ти мені забороняєш брати речі мого мертвого сина?
– Я забороняю вам торгувати ним вдруге.
Олена Костянтинівна зблідла.
– Що ти сказала?
Надія вже не стримувалась:
– Поки він був живий – ви брали з нього щомісяця. Коли він помер – ви пішли за його квартирою. Не вийшло – прийшли по піджаки. Вам не син потрібен. Вам потрібен дохід.
– Замовкни, – прохрипіла свекруха.
– Ні. Ви прийшли до дітей і сказали п'ятнадцятирічному хлопцю йти працювати, бо вам не вистачає. Це дно.
– А що, неправда? – Олена Костянтинівна майже кричала. – Світ жорсткий. Чоловіки вмирають. Гроші закінчуються. І якщо в домі нема чоловіка – хтось має перестати бути дитиною. Це звучить жахливо, але за комуналку сльозами не платять.
У квартирі стало тихо так, що чути було, як Ганна схлипує.
Сашко дивився на бабусю довго, без миготіння.
– Тоді слухайте правду ви, – сказав він. – Якби тато був вам потрібен як син, ви б зараз тримали його фото, а не його куртку на продаж.
Олена Костянтинівна підійшла до нього впритул.
– Після цих слів ти мені не внук.
– А після ваших – ви нам не бабуся, – відповів він.
Галина Петрівна тихо ахнула.
Надія відкрила двері.
– Ідіть.
– Підеш на роботу, сам мені подзвониш, – кинула свекруха Сашкові. – Коли зрозумієш, що мати тебе годуватиме не вічно.
– Краще вантажником піду, ніж до вас, – сказав він.
Олена Костянтинівна повільно взяла свою хустку з тумби.
– Добре. Живіть як хочете. Але запам'ятайте всі: моя квартира дістанеться не вам. Я вже оформила заповіт на сестру. Хоч вона не прикидається святою.
– Ми й не просили, – сказала Надія.
– Попросите.
Вона вийшла, але вже з майданчика додала, голосно, щоб чули сусіди:
– І коли продаватимеш квартиру – не забудь поставити свічку за того, на кому ти її доробила.
Двері зачинились.
Ганна ридала вголос. Сашко стояв, блідий, і дивився на пакети біля шафи.
Надія потягнулась до телефону.
– Кому ти? – хрипло спитав син.
– Рієлтору.
Сашко підняв очі.
– Ні. Спочатку – дідові. Хай приїде. Якщо бабуся думає, що ми втечемо мовчки, то я сам їй подзвоню, коли вантажитимемо меблі.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
