– Я по речі сина. Надія навіть двері не встигла відкрити повністю, як Олена Костянтинівна вже пройшла в коридор і скинула хустку на тумбу. – Я не запрошувала вас.

– Я по речі сина.

Надія навіть двері не встигла відкрити повністю, як Олена Костянтинівна вже пройшла в коридор і скинула хустку на тумбу.

– Я не запрошувала вас.

– А мене й не треба запрошувати. Тут половина мого сина. А ти й так уже на ньому заробила.

Надія зблідла.

– Не починайте.

– Я? Не починай. Ти встигла і квартиру лишити собі, і машину. Мати поховала сина – і ще має дякувати, що їй кинули копійки по закону?

Олена Костянтинівна вже тягнула з шафи піджаки Валерія.

– Не чіпайте, – тихо сказала Надія.

– А що ти зробиш? Заплачеш? Ти це вмієш.

У цей момент грюкнули вхідні двері.

– Мамо? – Сашко завмер у коридорі. – Що тут відбувається?

Ганна визирнула з-за його спини.

– Бабуся?

– Бабуся забирає речі тата, – сказала Надія, не дивлячись на дітей.

– Навіщо?

– Бо мені треба на щось жити, – відрізала Олена Костянтинівна. – Мене обібрали рідні люди.

Сашко глянув на пакети.

– Це татові речі.

– Я бачу, не сліпа.

– Тоді чому ви збираєтеся їх продавати?

Олена Костянтинівна різко обернулася.

– Тому що твоя мати виявилася дуже правильною. Для себе. Усе по закону, так? Дуже зручно бути чесною за чужий рахунок.

Надія стиснула губи.

– Я виплатила вам вашу частку.

– Частку? – засміялася свекруха. – Мати отримала частку, а вдова – життя. Хороший обмін.

Сашко зробив крок уперед.

– Ви ж самі від тата гроші брали щомісяця.

– І що? Я його мати.

– А ми його діти.

– Діти виростуть. А мати одна. Коли чоловік помирає, дружина шукає, як жити далі. А мати – кого ховати. Це не одне й те саме.

У коридорі повисла тиша.

Ганна притислася до маминої руки.

– Бабусю, не забирайте татові светр…

Олена Костянтинівна подивилась на дівчинку і сухо сказала:

– Коли твій брат піде працювати, купить тобі новий.

– Що? – Надія підняла голову.

– А що такого? П'ятнадцять років – не п'ять. Його батько у його віці вже знав, що таке відповідальність. Тепер чоловіка в домі немає. Хтось має ним стати.

Сашко почервонів.

– Я вчуся.

– Вчишся? На чиї гроші? На батькові. Які вже скінчилися.

– Не смійте.

– А ти не стій, як меблі. Якщо ти чоловік – допомагай. Чи у вас тут тепер модно сидіти на шиї у матері, поки бабуся виживає на пенсію?

Надія різко стала між ними.

– Мій син не буде вам нічого винен.

– Твій? – Олена Костянтинівна всміхнулася. – От бачиш, як швидко. Поки Валерій був живий – "наш син". Як не стало – "мій". Ти вже все поділила.

Сашко стиснув кулаки.

– Ви хоч раз нас любили? Хоч раз? Чи тільки тата – бо він вам платив?

– А ти мені зараз будеш про любов? – свекруха підвищила голос. – Любов – це не листівки на свята. Любов – це коли син не залишає матір ні з чим. Але твоя мати добре пояснила йому, кому він "перш за все" винен.

– Не треба брехати! – випалив Сашко. – Я чув, як ви на маму говорили. Постійно. А тато мовчав не тому, що ви праві, а тому, що вас шкодував.

Олена Костянтинівна завмерла.

– Повтори.

– Ви чули.

– Оце і є твоє виховання? Мати сидить за спиною, а син хамить старшій жінці?

– Старшій – не значить правій, – сказав Сашко.

– Зручно, – кивнула вона. – Дуже зручно. Поки батько був живий, усім була потрібна бабуся. Подарунки, свята, "приїдьте". А як дійшло до грошей – я стала зайвою. Правда очі ріже, так? Ви не онуки, ви спадкоємці.

Ганна заплакала.

– Я хочу, щоб ви перестали…

У цей момент у двері подзвонили.

На порозі стояла сусідка знизу.

– У вас все добре? Чути на весь під'їзд…

– Заходьте, Галино Петрівно, – різко сказала Олена Костянтинівна. – Будете свідком, як вдова виганяє матір померлого сина.

– Не треба сторонніх, – прошепотіла Надія.

– А чого? Тобі ж нема чого соромитися. Ти все по закону зробила.

Сусідка ніяково переступила поріг.

– Може, потім…

– Ні, зараз, – відрізала свекруха. – Нехай люди знають, як у нас тепер. Мати народила, виростила, а потім її викидають, бо "в дітей майбутнє". У всіх майбутнє, крім тих, хто вже відпрацював своє, так?

Надія видихнула:

– Ви отримали більше, ніж мали. Я віддала всі заощадження.

– Та ну? А квартиру ти продаси теж "по закону"? А дітям по дві квартири купиш? А мені скажеш: "Ви ж бабуся, любов за гроші не купиш"?

Сашко різко повернувся до матері.

– Мамо… вона знає про продаж?

Надія мовчала.

– О, так ви вже все вирішили, – усміхнулася Олена Костянтинівна. – Вивезти дітей до свого батька, подалі від мене. Щоб їм ніхто не нагадував, чия це квартира була спочатку.

– Це була квартира тата, – сказав Сашко. – Не ваша.

– А твій тато без мене взагалі б не народився, – відрізала вона. – Дивно, як швидко всі забувають, хто стояв на старті, щойно приходить час ділити фініш.

Галина Петрівна зніяковіло опустила очі.

Надія раптом підійшла до пакетів, забрала з них темно-синій светр і притисла до себе.

– Досить. Речей ви не отримаєте.

– Ти мені забороняєш брати речі мого мертвого сина?

– Я забороняю вам торгувати ним вдруге.

Олена Костянтинівна зблідла.

– Що ти сказала?

Надія вже не стримувалась:

– Поки він був живий – ви брали з нього щомісяця. Коли він помер – ви пішли за його квартирою. Не вийшло – прийшли по піджаки. Вам не син потрібен. Вам потрібен дохід.

– Замовкни, – прохрипіла свекруха.

– Ні. Ви прийшли до дітей і сказали п'ятнадцятирічному хлопцю йти працювати, бо вам не вистачає. Це дно.

– А що, неправда? – Олена Костянтинівна майже кричала. – Світ жорсткий. Чоловіки вмирають. Гроші закінчуються. І якщо в домі нема чоловіка – хтось має перестати бути дитиною. Це звучить жахливо, але за комуналку сльозами не платять.

У квартирі стало тихо так, що чути було, як Ганна схлипує.

Сашко дивився на бабусю довго, без миготіння.

– Тоді слухайте правду ви, – сказав він. – Якби тато був вам потрібен як син, ви б зараз тримали його фото, а не його куртку на продаж.

Олена Костянтинівна підійшла до нього впритул.

– Після цих слів ти мені не внук.

– А після ваших – ви нам не бабуся, – відповів він.

Галина Петрівна тихо ахнула.

Надія відкрила двері.

– Ідіть.

– Підеш на роботу, сам мені подзвониш, – кинула свекруха Сашкові. – Коли зрозумієш, що мати тебе годуватиме не вічно.

– Краще вантажником піду, ніж до вас, – сказав він.

Олена Костянтинівна повільно взяла свою хустку з тумби.

– Добре. Живіть як хочете. Але запам'ятайте всі: моя квартира дістанеться не вам. Я вже оформила заповіт на сестру. Хоч вона не прикидається святою.

– Ми й не просили, – сказала Надія.

– Попросите.

Вона вийшла, але вже з майданчика додала, голосно, щоб чули сусіди:

– І коли продаватимеш квартиру – не забудь поставити свічку за того, на кому ти її доробила.

Двері зачинились.

Ганна ридала вголос. Сашко стояв, блідий, і дивився на пакети біля шафи.

Надія потягнулась до телефону.

– Кому ти? – хрипло спитав син.

– Рієлтору.

Сашко підняв очі.

– Ні. Спочатку – дідові. Хай приїде. Якщо бабуся думає, що ми втечемо мовчки, то я сам їй подзвоню, коли вантажитимемо меблі.

Valera

Популярне