– Тримайся, Микито, – зареготав Олексій, коли Поліна вже майже дійшла до дверей банкетної зали. – Хто букет спіймав, та й у РАЦС потягне.
– Як потягне, так і відчепиться, – так само весело відповів Микита. – Я ще років п'ять женитися не збираюсь. Мене й так усе влаштовує.
Поліна завмерла за дверима.
– Не вірю, – підкинув хтось. – Такі на шию сідають швидко.
– Та куди вона дінеться? – фиркнув Микита. – Ми тільки рік живемо разом. Я її ще два роки сніданками "погодувати" можу. І нікуди не втече. І шкарпетки попере, і борщ зварить.
– То на що сперечаємось? – підхопив Олексій.
– На вечерю тут. Усіх пригощаю, якщо до літа втече. Якщо ні – ти платиш.
Сміх ударив сильніше за музику із зали.
Поліна відчинила двері рівно настільки, щоб запитати:
– Які ще шкарпетки, Микито?
Сміх обірвало.
Він зблід.
– Поль, ти не так зрозуміла.
– А як? Повтори. Голосніше. Тут музика.
Олексій опустив очі.
Хтось удав, що дивиться в телефон.
– Це жарт, – сказав Микита. – Чоловічий.
– Ні, – кивнула Поліна. – Жарт – це коли смішно всім. А не коли ти продаєш мене гуртом за вечерю.
Вона поклала букет просто на підвіконня.
– Я додому. Без тебе.
– Ти серйозно через таку фігню? – кинув він уже тихіше, але зло. – Не роби сцену на чужому весіллі.
– Сцену зробив ти. Я просто виявилась не глуха.
Вона пішла.
***
Коли Микита повернувся вночі, у коридорі стояли дві валізи.
Її не було.
На кухні – сміття з холодильника, перемішане з учорашньою солянкою.
На столі – ключі.
Телефон мовчав до ранку.
Потім прийшло одне повідомлення:
"Шкарпетки випереш сам."
***
Через тиждень Катя влетіла до Поліни без попередження.
– Ти зовсім уже? – з порога. – На весіллі пішла, трубку не береш, Микита як побитий ходить.
– Шкода його? – спитала Поліна.
– А тебе ні? – Катя сіла навпроти. – Він тупо пожартував.
– А я тупо пішла.
Катя подивилась уважніше.
– Ти якась бліда. Що сталося?
Поліна довго мовчала.
Потім сказала:
– Я була вагітна.
Катя різко випросталась.
– Була?
– Уже ні.
У кімнаті стало так тихо, ніби навіть вулиця завмерла.
– Ти сказала йому?
– Ні.
– Поліно…
– Не починай.
– Це вже не про образу через дурний базар!
– Саме про це теж, – холодно відповіла Поліна. – Я не збиралась народжувати від чоловіка, який у колі друзів міряє, скільки я ще "нікуди не дінусь".
– Але це була не тільки твоя дитина.
Поліна повільно підняла на неї очі.
– Вагітність – не спільна, Катю. Спільними всі стають уже після пологів. До цього тіло моє. Ризики мої. Кар'єра летить у мене. І сидіти вдома теж мені.
Катя стисла губи.
– Звучить жорстоко.
– Гірше звучить інше: "не хочу від нього народжувати", – сказала Поліна. – Але хоч раз це чесніше, ніж "так вийшло".
Катя встала.
– Я не знаю, як це тримати в собі.
– А я не просила тебе бути суддею.
***
Не минуло й тижня, як Микита чекав її під будинком батьків.
– Це правда? – запитав він без привітання.
– Залежить, що саме тобі вже встигли рознести.
– Що ти була вагітна. І зробила це.
– Так.
Він зробив крок ближче.
– Як ти посміла вирішити це сама?
– Так само, як ти сам вирішив, що я нікуди не дінусь.
– Не змішуй!
– Чому? Тобі можна було вирішувати за мене, а мені за себе – ні?
– Це була моя дитина теж!
– Дитина? – Поліна всміхнулась коротко й зло. – На весіллі ти навіть чоловіком бути не хотів. А тут раптом батько прокинувся.
– Я б допомагав! Я б усе робив!
– Ти? – вона глянула на нього так, що він замовк на секунду. – Ти посуд після себе не миєш, поки три рази не нагадати. Але, звісно, немовля б ти "усе робив".
– Не принижуй мене.
– А ти мене не оцінював, як побутову техніку.
– Це різне!
– Ні. Просто коли вирішує чоловік – це "життя складне". А коли жінка – "як вона посміла".
Він різко підняв голос:
– Ти вбила мою дитину заради офісу!
Поліна навіть не відсахнулась.
– Ні. Я не народила тобі людину, щоб ти доріс на ній до батька.
На лавці біля під'їзду замовкли дві сусідки.
Хлопець із пакетом перестав шукати ключі.
Вікно на першому поверсі прочинилось ширше.
Микита зрозумів, що на них дивляться, але вже не міг спинитись.
– Скажи це ще раз! Голосніше! Щоб усі чули!
– Добре, – сказала Поліна. – Жінка не зобов'язана народжувати лише тому, що чоловік раптом відчув себе ображеним батьком.
– Ображеним? – він засміявся, але сміх був нервовий. – Тобі кар'єра важливіша за дитину?
– Від тебе? Так.
– Егоїстка.
– Запізно згадувати мораль, коли ти програв мене в суперечці на шістьох.
– Я не програвав тебе!
– Ні, – кивнула вона. – Ти просто був упевнений, що мене можна перечекати. Це ще гірше.
Катя, яка саме підійшла до під'їзду, зупинилась за кілька кроків.
– Досить, – сказала вона. – Ви вже обоє перейшли межу.
– Ні, Катю, – різко відповів Микита. – Межу перейшла вона, коли навіть не сказала.
– А ти? – не витримала Катя. – Коли з друзями обговорював, скільки ще вона "потерпить", це що було?
– Я не думав, що вона…
– От саме, – перебила Поліна. – Ти не думав.
– А ти думала тільки про себе!
Поліна подивилась на нього довго.
Тоді сказала тихо, але так, що почули всі:
– Так. Бо коли жінка нарешті думає про себе, це чомусь усім здається злочином.
Незручно стало навіть сусідкам.
Микита стиснув щелепу.
– Знаєш що? Ти права в одному. Добре, що не народила. З такою матір'ю дитина б з першого дня знала, що її порахували як незручність.
Катя різко видихнула:
– Микито…
Поліна зблідла, але голос не зламався.
– А з таким батьком – що її можна програти на спор.
Він поліз у кишеню, дістав зім'яту купюру, кинув їй під ноги.
– На таксі в твій головний офіс.
Катя ошелешено подивилась на нього:
– Ти взагалі нормальний?
Поліна не нахилилась.
Не подивилась на гроші.
Лише відкрила під'їзд.
І вже з порога кинула через плече:
– До речі, твоя суботня вечеря не скасовується. Я Олексію написала, на що саме ви сперечались. Він сказав, тепер платить не той, хто програв. А той, хто "мужик".
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
