– Яно, ти де? – голос у слухавці був уже з претензією, без "привіт".
– На роботі.
– Ти забула, який сьогодні день?
– Ні. У вас день народження.
Пауза.
– То чому ти мене не привітала?
– Дев'ять років шлюбу, Лідіє Федорівно. Перші три я вітала вас на всі свята. Ви мене – жодного разу.
– Раніше мене вітав син.
– Раніше я йому нагадувала.
– То чого сьогодні не нагадала?
Яна усміхнулась у порожній кабінет.
– Бо вашому сину тридцять чотири. І я йому не мама.
– Він цілий день за комп'ютером. Втомлюється. Могла б і підказати.
– А я, напевно, в санаторії.
– От тільки не треба цього тону.
– А якого треба? Зручного?
Вона скинула дзвінок.
Увечері Роман зайшов на кухню, понюхав яєчню, сів, почав їсти.
– Сіль де? – спитав він.
– Там, де вчора була.
– Чого ти така?
– Ніяка.
– Ну й добре.
Він доїв, ковтнув каву, встав.
– Дякую.
І пішов.
Яна подивилась йому вслід.
– Ром, сьогодні яке число?
– Та яке там… третє? Четверте?
– Ясно.
– А що?
– Нічого.
Він знизав плечима й зачинив за собою двері.
* * *
– Ти серйозно йому нічого не сказала? – Віра ледь не вдавилась кавою.
– А чого я маю казати? "Привіт, у мене сьогодні день народження, будь ласка, прикинься чоловіком"?
– І він реально не згадав?
– На роботі всі згадали. Батьки. Ти. Навіть бухгалтерка, з якою я говорю двічі на рік. А він купив пиво, чіпси й сказав: "Давай швидше, скоро футбол".
– Слухай… може, він реально такий розсіяний?
Яна глянула на дитячий куточок, де їхні сини будували вежу.
– Новий сезон гри він чекав місяць. День виходу пам'ятав до хвилини. Коли треба було забрати якусь дурну посилку з навушниками – не забув. Коли знижка на шини – не забув. А сина з садка забув.
– Що?
– Я була в другу зміну. Просила тричі. Тричі, Віро. Мої батьки летіли на таксі через усе місто. Вихователька стояла з дитиною останньою в порожньому садку. А він вдома сидів у навушниках і щиро дивувався, чого я кричу.
– І ти це терпиш?
– Я не терплю. Я закриваю дірки. У платіжках. У побуті. У пам'яті. У всьому.
– А він?
– Він втомлюється.
* * *
Через тиждень у школі був батьківський ярмарок. У коридорі шум, діти, столи з виробами, вчителька усміхається через силу.
– Славко, зараз тато прийде? – спитала вона.
Славко подивився на Яну.
– Якщо не забуде, – сказав хлопчик.
Поруч хтось тихо хихикнув.
Яна стиснула губи.
Роман таки прийшов. На двадцять хвилин пізніше. З телефоном у руках.
– Що, вже почалось? – кинув він.
Вчителька чемно відповіла:
– Уже майже закінчилось.
– Ну вибачте, робота.
Яна мовчала.
Славко стояв біля свого столика з аплікацією й не дивився на батька.
– Сину, що це в тебе? – Роман підняв саморобну листівку. – О, нормально.
– Це не "нормально", – тихо сказав Славко. – Це я для мами робив.
Роман пирхнув:
– Ну, молодець.
– А ти пам'ятаєш, коли в мене змагання в суботу? – спитав Славко.
– Звісно.
– О котрій?
Роман замовк.
У коридорі стало якось надто тихо.
– Ну, я… ти ж мені скажеш.
Славко кивнув, уже без образи, майже байдуже:
– Я так і знав.
Яна різко взяла сина за плече.
– Пішли.
– Та почекай, – Роман простягнув руку. – Чого ви драму робите на рівному місці?
Яна розвернулась.
– Драма – це коли людина помиляється. А коли їй просто начхати, це не драма. Це характер.
Кілька батьків зробили вигляд, що дуже зайняті дитячими малюнками.
Роман зблід.
– Тобі аби принизити.
– Тебе? – Яна коротко засміялася. – Тебе принижують не мої слова. Тебе принижує те, що навіть твоя дитина вже не чекає від тебе нічого.
Вчителька опустила очі.
– Яно, не тут.
– А де? Вдома, де він скаже "я забув" і піде пити пиво?
Роман стиснув щелепу.
– Я гроші в дім приношу.
– Якщо по дорозі нікому не позичиш.
– Ти зараз серйозно при всіх?
– А ти серйозно при всіх хочеш грати хорошого батька?
Славко стояв між ними й дивився в підлогу.
Віра, яка підійшла пізніше, прошепотіла Яні:
– Ти перегнула.
– Може.
– Але він теж…
– Я знаю.
* * *
Увечері Роман грюкнув дверима кухні.
– Ти задоволена? Виставила мене ідіотом перед школою.
– Я не виставляла. Я просто не прикривала.
– Ти спеціально чіпляєшся до всього.
– До всього? До дитини, яку ти забув? До мого дня народження, який ти пропустив? До кредиту за машину, який я нагадую тобі платити, бо інакше її заберуть? До твоєї матері, якій я маю нагадувати, що в неї є син?
– Знову почалося.
– Не почалося. Закінчилося.
Він відкрив холодильник, витягнув банку пива.
– Та годі тобі. Усі щось забувають.
– Не всі забувають тільки те, що їм нецікаво.
– О, ну починається психологія.
Яна встала навпроти.
– Хочеш соціально незручну правду?
– Ну давай.
– Ти не забудько. Ти просто живеш так, ніби все обслуговування твого життя – це жіноча функція.
Він глянув на неї так, ніби вона вліпила ляпаса.
– Це вже маячня.
– Маячня – це коли дорослий мужик називає безвідповідальність "характером".
– А ти себе чуєш? Ти хочеш ідеального.
– Ні. Я хочу, щоб батько пам'ятав про сина без секретарки у вигляді дружини.
– Та ти просто любиш контролювати все.
– Бо якщо не контролювати, ти провалиш навіть власний день народження.
Роман усміхнувся криво.
– До речі. Нагадай собі, що в мене через півтора місяця день народження. Щоб без цих твоїх вистав.
– Не переживай, – сказала Яна. – Цього разу я нічого не зіпсую.
* * *
Напередодні його дня народження Яна зібрала рюкзак Славку.
– А ми куди? – спитав хлопчик.
– До дідуся з бабусею. Переночуємо там.
– А татові сказали?
– Він дорослий. Якось згадає.
Вдень Роман подзвонив.
– Яно, я сьогодні з хлопцями прийду. Накрий щось нормальне. І подарунок не забудь, гаразд?
– Гаразд, – сказала Яна.
– Точно пам'ятаєш, що я просив?
– Ага.
Вона поклала слухавку.
* * *
О восьмі вечора Роман відкрив двері своїм ключем.
За ним – четверо приятелів, гучні голоси, пакети, сміх.
У квартирі – темно.
– Е-е… – сказав один із них.
Роман клацнув світлом.
Порожній стіл. Тиша. Ні запаху їжі, ні торта, ні навіть тарілок.
– Яно? – крикнув він.
Тиша.
Хтось із друзів незручно кашлянув:
– Може, в кафе?
Роман уже набирав номер.
– Яна, ти де взагалі?
– На ковзанці.
– Ти знущаєшся? Я ж сказав, що прийду з хлопцями.
– А я забула.
– Ти що, серйозно?
– Абсолютно.
– Ти мене зараз перед людьми опустила!
– Ні, Ромо. Я просто один раз не підстрахувала.
– Ми стоїмо під дверима, як ідіоти!
– Розумію. Неприємно, коли людина, на яку ти розраховував, раптом згадує тільки про себе.
На тій стороні кілька секунд було чути тільки його дихання.
– Ти хвора.
– Можливо. Але сьогодні без мене впорайся. Ти ж дорослий.
Він скинув.
* * *
Коли Роман повернувся з кафе, обличчя в нього було червоне – чи то від злості, чи то від алкоголю. Яна вже сиділа на кухні. Славко спав у кімнаті.
– Ну? – спитала вона.
– Ну? – перекривив він. – Як ти могла таке зробити?
– Легко.
– Я друзям пообіцяв нормальний вечір!
– А я собі колись пообіцяла нормальне життя.
– Через дрібницю влаштувала цирк.
– Дрібницю?
– Так, дрібницю! Забув день народження. Буває! Ти тепер усе життя це тягатимеш?
– Ні.
– От і добре.
– Тягнути я більше нічого не буду.
Він замовк.
Яна поклала на стіл папку.
– Що це?
– Розлучення. Аліменти. Поділ майна.
– Ти подала?
– Минулого тижня.
– Ти що, зовсім? Через один день народження?
Яна подивилася на нього так, що він уперше відвів очі.
– Через те, що ти забув не мій день народження. Ти забув, що в тебе є сім'я.
– Та ну, припини. Це ти зараз красиво говориш.
– Красиво? Ні. Красиво було б мовчки дожити до сорока й вчити сина, що чоловік – це той, за ким жінка ходить із блокнотом.
– Я працюю, між іншим!
– І я працюю. Тільки чомусь ти втомлюєшся, а я "істеричка".
– Ти спеціально дочекалася мого дня народження?
– Так.
Він навіть розгубився.
– Тобто ти все це спланувала?
– Так.
– Це підло.
– А забути дитину в садку – це що?
– Я один раз…
– Один раз, який показав усе.
Він сів.
– І куди ти мене зараз, по-твоєму, подінеш?
– Валізи в коридорі.
– Я серйозно питаю.
– І я серйозно відповідаю.
– У мене мати в однокімнатній.
– Зате вона точно пам'ятає, коли в тебе день народження.
Він ударив долонею по столу.
– Ти просто мстива баба!
Яна не підвищила голос.
– Ні. Мстива – це коли боляче заради кайфу. А я просто перестала рятувати людину від наслідків її ж байдужості.
Він дивився на неї довго, важко.
– Машину ти теж хочеш?
– Половину. Кредит платили з сімейних грошей.
– Та ти подавишся.
– Можливо. Але вже без тебе.
Він пішов у коридор, смикнув блискавку на валізі.
У цей момент задзвонив телефон Яни. Вона глянула на екран і ввімкнула гучний зв'язок.
– Ти що через нісенітницю шлюб розвалила? – залунав голос Лідії Федорівни. – Подумаєш, чоловік забув день народження. Не ти перша, не ти остання.
Яна мовчала.
– Ти взагалі подумала, як ми з ним удвох житимемо в однокімнатній?
Яна повільно підвела очі на Романа.
– Ні, – сказала вона. – Але, якщо чесно, вперше за багато років це не моя проблема.
– Егоїстка! – крикнула свекруха.
Яна вже хотіла скинути, але Роман раптом вихопив телефон.
– Мам, не починай.
– А ти мовчи! Дотягнув! Жінку втримати не зміг!
Яна сперлась на стіл.
Роман стояв із телефоном у руці, зі злими очима, з валізою біля дверей.
І раптом сказав, дивлячись просто на Яну:
– Знаєш що? Славка я так просто тобі не віддам. Подивимось ще, з ким він захоче жити, коли дізнається, хто насправді розвалив сім'ю.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
