– Яно, ти де? – голос у слухавці був уже з претензією, без “привіт”. – На роботі. – Ти забула, який сьогодні день? – Ні. У вас день народження. Пауза. – То чому ти мене не привітала?

– Яно, ти де? – голос у слухавці був уже з претензією, без "привіт".

– На роботі.

– Ти забула, який сьогодні день?

– Ні. У вас день народження.

Пауза.

– То чому ти мене не привітала?

– Дев'ять років шлюбу, Лідіє Федорівно. Перші три я вітала вас на всі свята. Ви мене – жодного разу.

– Раніше мене вітав син.

– Раніше я йому нагадувала.

– То чого сьогодні не нагадала?

Яна усміхнулась у порожній кабінет.

– Бо вашому сину тридцять чотири. І я йому не мама.

– Він цілий день за комп'ютером. Втомлюється. Могла б і підказати.

– А я, напевно, в санаторії.

– От тільки не треба цього тону.

– А якого треба? Зручного?

Вона скинула дзвінок.

Увечері Роман зайшов на кухню, понюхав яєчню, сів, почав їсти.

– Сіль де? – спитав він.

– Там, де вчора була.

– Чого ти така?

– Ніяка.

– Ну й добре.

Він доїв, ковтнув каву, встав.

– Дякую.

І пішов.

Яна подивилась йому вслід.

– Ром, сьогодні яке число?

– Та яке там… третє? Четверте?

– Ясно.

– А що?

– Нічого.

Він знизав плечима й зачинив за собою двері.

* * *

– Ти серйозно йому нічого не сказала? – Віра ледь не вдавилась кавою.

– А чого я маю казати? "Привіт, у мене сьогодні день народження, будь ласка, прикинься чоловіком"?

– І він реально не згадав?

– На роботі всі згадали. Батьки. Ти. Навіть бухгалтерка, з якою я говорю двічі на рік. А він купив пиво, чіпси й сказав: "Давай швидше, скоро футбол".

– Слухай… може, він реально такий розсіяний?

Яна глянула на дитячий куточок, де їхні сини будували вежу.

– Новий сезон гри він чекав місяць. День виходу пам'ятав до хвилини. Коли треба було забрати якусь дурну посилку з навушниками – не забув. Коли знижка на шини – не забув. А сина з садка забув.

– Що?

– Я була в другу зміну. Просила тричі. Тричі, Віро. Мої батьки летіли на таксі через усе місто. Вихователька стояла з дитиною останньою в порожньому садку. А він вдома сидів у навушниках і щиро дивувався, чого я кричу.

– І ти це терпиш?

– Я не терплю. Я закриваю дірки. У платіжках. У побуті. У пам'яті. У всьому.

– А він?

– Він втомлюється.

* * *

Через тиждень у школі був батьківський ярмарок. У коридорі шум, діти, столи з виробами, вчителька усміхається через силу.

– Славко, зараз тато прийде? – спитала вона.

Славко подивився на Яну.

– Якщо не забуде, – сказав хлопчик.

Поруч хтось тихо хихикнув.

Яна стиснула губи.

Роман таки прийшов. На двадцять хвилин пізніше. З телефоном у руках.

– Що, вже почалось? – кинув він.

Вчителька чемно відповіла:

– Уже майже закінчилось.

– Ну вибачте, робота.

Яна мовчала.

Славко стояв біля свого столика з аплікацією й не дивився на батька.

– Сину, що це в тебе? – Роман підняв саморобну листівку. – О, нормально.

– Це не "нормально", – тихо сказав Славко. – Це я для мами робив.

Роман пирхнув:

– Ну, молодець.

– А ти пам'ятаєш, коли в мене змагання в суботу? – спитав Славко.

– Звісно.

– О котрій?

Роман замовк.

У коридорі стало якось надто тихо.

– Ну, я… ти ж мені скажеш.

Славко кивнув, уже без образи, майже байдуже:

– Я так і знав.

Яна різко взяла сина за плече.

– Пішли.

– Та почекай, – Роман простягнув руку. – Чого ви драму робите на рівному місці?

Яна розвернулась.

– Драма – це коли людина помиляється. А коли їй просто начхати, це не драма. Це характер.

Кілька батьків зробили вигляд, що дуже зайняті дитячими малюнками.

Роман зблід.

– Тобі аби принизити.

– Тебе? – Яна коротко засміялася. – Тебе принижують не мої слова. Тебе принижує те, що навіть твоя дитина вже не чекає від тебе нічого.

Вчителька опустила очі.

– Яно, не тут.

– А де? Вдома, де він скаже "я забув" і піде пити пиво?

Роман стиснув щелепу.

– Я гроші в дім приношу.

– Якщо по дорозі нікому не позичиш.

– Ти зараз серйозно при всіх?

– А ти серйозно при всіх хочеш грати хорошого батька?

Славко стояв між ними й дивився в підлогу.

Віра, яка підійшла пізніше, прошепотіла Яні:

– Ти перегнула.

– Може.

– Але він теж…

– Я знаю.

* * *

Увечері Роман грюкнув дверима кухні.

– Ти задоволена? Виставила мене ідіотом перед школою.

– Я не виставляла. Я просто не прикривала.

– Ти спеціально чіпляєшся до всього.

– До всього? До дитини, яку ти забув? До мого дня народження, який ти пропустив? До кредиту за машину, який я нагадую тобі платити, бо інакше її заберуть? До твоєї матері, якій я маю нагадувати, що в неї є син?

– Знову почалося.

– Не почалося. Закінчилося.

Він відкрив холодильник, витягнув банку пива.

– Та годі тобі. Усі щось забувають.

– Не всі забувають тільки те, що їм нецікаво.

– О, ну починається психологія.

Яна встала навпроти.

– Хочеш соціально незручну правду?

– Ну давай.

– Ти не забудько. Ти просто живеш так, ніби все обслуговування твого життя – це жіноча функція.

Він глянув на неї так, ніби вона вліпила ляпаса.

– Це вже маячня.

– Маячня – це коли дорослий мужик називає безвідповідальність "характером".

– А ти себе чуєш? Ти хочеш ідеального.

– Ні. Я хочу, щоб батько пам'ятав про сина без секретарки у вигляді дружини.

– Та ти просто любиш контролювати все.

– Бо якщо не контролювати, ти провалиш навіть власний день народження.

Роман усміхнувся криво.

– До речі. Нагадай собі, що в мене через півтора місяця день народження. Щоб без цих твоїх вистав.

– Не переживай, – сказала Яна. – Цього разу я нічого не зіпсую.

* * *

Напередодні його дня народження Яна зібрала рюкзак Славку.

– А ми куди? – спитав хлопчик.

– До дідуся з бабусею. Переночуємо там.

– А татові сказали?

– Він дорослий. Якось згадає.

Вдень Роман подзвонив.

– Яно, я сьогодні з хлопцями прийду. Накрий щось нормальне. І подарунок не забудь, гаразд?

– Гаразд, – сказала Яна.

– Точно пам'ятаєш, що я просив?

– Ага.

Вона поклала слухавку.

* * *

О восьмі вечора Роман відкрив двері своїм ключем.

За ним – четверо приятелів, гучні голоси, пакети, сміх.

У квартирі – темно.

– Е-е… – сказав один із них.

Роман клацнув світлом.

Порожній стіл. Тиша. Ні запаху їжі, ні торта, ні навіть тарілок.

– Яно? – крикнув він.

Тиша.

Хтось із друзів незручно кашлянув:

– Може, в кафе?

Роман уже набирав номер.

– Яна, ти де взагалі?

– На ковзанці.

– Ти знущаєшся? Я ж сказав, що прийду з хлопцями.

– А я забула.

– Ти що, серйозно?

– Абсолютно.

– Ти мене зараз перед людьми опустила!

– Ні, Ромо. Я просто один раз не підстрахувала.

– Ми стоїмо під дверима, як ідіоти!

– Розумію. Неприємно, коли людина, на яку ти розраховував, раптом згадує тільки про себе.

На тій стороні кілька секунд було чути тільки його дихання.

– Ти хвора.

– Можливо. Але сьогодні без мене впорайся. Ти ж дорослий.

Він скинув.

* * *

Коли Роман повернувся з кафе, обличчя в нього було червоне – чи то від злості, чи то від алкоголю. Яна вже сиділа на кухні. Славко спав у кімнаті.

– Ну? – спитала вона.

– Ну? – перекривив він. – Як ти могла таке зробити?

– Легко.

– Я друзям пообіцяв нормальний вечір!

– А я собі колись пообіцяла нормальне життя.

– Через дрібницю влаштувала цирк.

– Дрібницю?

– Так, дрібницю! Забув день народження. Буває! Ти тепер усе життя це тягатимеш?

– Ні.

– От і добре.

– Тягнути я більше нічого не буду.

Він замовк.

Яна поклала на стіл папку.

– Що це?

– Розлучення. Аліменти. Поділ майна.

– Ти подала?

– Минулого тижня.

– Ти що, зовсім? Через один день народження?

Яна подивилася на нього так, що він уперше відвів очі.

– Через те, що ти забув не мій день народження. Ти забув, що в тебе є сім'я.

– Та ну, припини. Це ти зараз красиво говориш.

– Красиво? Ні. Красиво було б мовчки дожити до сорока й вчити сина, що чоловік – це той, за ким жінка ходить із блокнотом.

– Я працюю, між іншим!

– І я працюю. Тільки чомусь ти втомлюєшся, а я "істеричка".

– Ти спеціально дочекалася мого дня народження?

– Так.

Він навіть розгубився.

– Тобто ти все це спланувала?

– Так.

– Це підло.

– А забути дитину в садку – це що?

– Я один раз…

– Один раз, який показав усе.

Він сів.

– І куди ти мене зараз, по-твоєму, подінеш?

– Валізи в коридорі.

– Я серйозно питаю.

– І я серйозно відповідаю.

– У мене мати в однокімнатній.

– Зате вона точно пам'ятає, коли в тебе день народження.

Він ударив долонею по столу.

– Ти просто мстива баба!

Яна не підвищила голос.

– Ні. Мстива – це коли боляче заради кайфу. А я просто перестала рятувати людину від наслідків її ж байдужості.

Він дивився на неї довго, важко.

– Машину ти теж хочеш?

– Половину. Кредит платили з сімейних грошей.

– Та ти подавишся.

– Можливо. Але вже без тебе.

Він пішов у коридор, смикнув блискавку на валізі.

У цей момент задзвонив телефон Яни. Вона глянула на екран і ввімкнула гучний зв'язок.

– Ти що через нісенітницю шлюб розвалила? – залунав голос Лідії Федорівни. – Подумаєш, чоловік забув день народження. Не ти перша, не ти остання.

Яна мовчала.

– Ти взагалі подумала, як ми з ним удвох житимемо в однокімнатній?

Яна повільно підвела очі на Романа.

– Ні, – сказала вона. – Але, якщо чесно, вперше за багато років це не моя проблема.

– Егоїстка! – крикнула свекруха.

Яна вже хотіла скинути, але Роман раптом вихопив телефон.

– Мам, не починай.

– А ти мовчи! Дотягнув! Жінку втримати не зміг!

Яна сперлась на стіл.

Роман стояв із телефоном у руці, зі злими очима, з валізою біля дверей.

І раптом сказав, дивлячись просто на Яну:

– Знаєш що? Славка я так просто тобі не віддам. Подивимось ще, з ким він захоче жити, коли дізнається, хто насправді розвалив сім'ю.

Valera

Популярне