– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця?
– Це моя онука.
– Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям "вигнала". Тепер і онука знайшлася?
Галина Іванівна зупинилась, стисла ручку сумки.
– Мені перед вами звітувати?
– А нам не треба. Нам і так видно. Дівчина молода, а ти її вже до себе притягла. Квартиру, мабуть, пообіцяла?
Поліна стояла на сходах з пакетами й мовчала.
– Бабусю, ходімо, – тихо сказала вона.
– Чуєте? "Бабусю", – фиркнула сусідка. – Добре вивчила роль.
***
– Чому ти мовчиш? – Поліна поставила пакети на стіл. – Вони ж тебе при мені принизили.
– Бо як почну говорити, їм це не сподобається.
– А мені вже не подобається.
Галина Іванівна налила чай.
– Твій батько попросив колись: "Скажи всім, що ти мене вигнала". Я сказала.
– І ти просто погодилась?
– А що мені було робити? Його тоді посадили.
Поліна завмерла.
– За що?
– За чуже. А сидів по-справжньому.
– Чому мені ніхто не казав?
– Бо твоя мати не хотіла, щоб ти росла "дочкою зека".
Поліна повільно сіла.
– Тобто брехали всі.
– Рятували, як уміли.
– Себе рятували, – відрізала Поліна. – Не мене.
Галина Іванівна подивилась на неї довго.
– Ти думаєш, правда всім потрібна? Люди не хочуть правди. Люди хочуть когось нижчого за себе.
***
Наступного дня в загальному коридорі знову стояли ті самі.
– О, сільська родичка вийшла.
– Уже не родичка, а князівна. Вчора в маркеті тільки дороге брала.
Поліна зупинилась.
– Я вам щось винна?
– Ні, дитинко. Просто шкода тебе. Вона ж усіх використовує. І тебе використає.
– Як сина використала, – додала інша.
Двері квартири відчинились.
– Повтори, – сказала Галина Іванівна.
– А що такого? Хіба не так? Він від тебе втік.
– Він від тюрми втік би, якби міг. Але не зміг.
У коридорі стихло.
– Що?
– Те. Мій син сидів. А я казала, що вигнала його. Щоб його вагітну дружину не жерли ваші язики.
– Ой, дивіться, – сусідка підняла брови, – тепер вона з нас робить винних? А хто тут стіну без дозволу ламав? Хто квартирантів водив? Хто банки на весь коридор ставив? Хто килими на чужі балкони трусив?
– Я, – спокійно сказала Галина Іванівна. – Бо мені треба було передавати передачі, платити адвокату і годувати невістку з дитиною. Не з ваших же пенсій брала.
– А попросити нормально не можна було? – різко кинула одна.
– У кого? У вас? Ви б дали? Ви мені й солі в борг не давали, але чужу біду роками жерли з апетитом.
– Та ми не знали!
– Бо вам так було зручніше.
Сусідка ткнула пальцем у Поліну:
– А їй ти коли сказала? Чи теж тримала в дурнях, поки квартира не знадобилась?
Поліна побіліла.
– Бабусю…
Галина Іванівна не відвела очей.
– Не сказала. Бо хотіла, щоб хоч одна дитина в цій сім'ї не росла в багнюці.
– У брехні, ти хотіла сказати, – кинула Поліна.
Тиша впала важка, липка.
– А ти б витримала правду в десять років? – повернулась до неї Галина Іванівна. – Чи тобі просто приємно зараз бути чесною, коли все найгірше вже пережили без тебе?
Поліна стисла губи.
– Це низько.
– Низько – це коли жінка хоче виглядати порядною за чужий зламаний хребет, – тихо сказала Галина Іванівна. – От це справді низько.
– На що це ти натякаєш? – спалахнула сусідка.
– На те, що ти зараз кричиш про чесність, а власну дочку з немовлям виставила "бо тісно". І всі тут мовчали. Бо то "сімейне".
– Не смій!
– Чого не сміти? Ви ж любите правду, поки вона не про вас.
***
Через тиждень біля під'їзду став чорний джип зі знаком інвалідності.
З нього вийшов Геннадій – важко, з палицею. За ним – Наталя. Сусідки миттєво підтягнулись ближче.
– Геночка? Це ти?
– А хто ж іще, – усміхнувся він. – Той самий, якого мама "вигнала".
Хтось ніяково засміявся.
– Ми ж не знали…
– Та знали ви рівно стільки, скільки вам вистачало, щоб обсмоктувати чуже життя, – сказав він. – І вам було добре.
– Не треба так, – втрутилась одна. – Ми ж по-людськи переживали.
– По-людськи? – Геннадій глянув на неї. – Це коли моя мати тягла сумки з передачами, а ви казали, що вона жадібна? Коли вона кімнату здавала, щоб моя дитина їла, а ви називали її хижою? Коли онуку побачили – одразу в прислуги записали? Гарне у вас "по-людськи".
– А брехати було нормально? – випалила інша. – Твоя мати сама зробила з себе святу мученицю. Якби сказала правду, може, інакше б було.
Наталя засміялась коротко, без радості.
– Інакше? Ви б мене, вагітну, тут по шматках рознесли. Ви навіть зараз не зупиняєтесь.
– Зате тепер на джипі приїхали й усіх зверху повчаєте, – огризнулась сусідка. – Великими людьми стали?
Геннадій сперся на палицю і нахилився трохи вперед.
– Знаєте, що найогидніше? Бідну людину ви зневажаєте відкрито. А багату – мовчки ненавидите і посміхаєтесь в очі. У вас не правда болить. У вас болить, що вона вижила без вашого дозволу.
Пауза.
Та сама сусідка почервоніла.
– Ну звісно. Тепер ми винні, а ви всі правильні?
– Ні, – сказав Геннадій. – Моя мати брехала. Я змусив її брехати. Моя дружина мовчала. Я теж мовчав. Але ми хоча б брехали, щоб витягти своїх. А ви брешете, щоб когось принизити. І це різні речі.
– Та що ти знаєш про людей у під'їзді? Ти тут не жив!
– Я знаю достатньо. Бо як тільки людина слабша – ви називаєте це "порядком". А як вона встає на ноги – "гординею".
Поліна вийшла з під'їзду з валізою Галини Іванівни.
– Тату, бабуся готова.
Галина Іванівна вийшла слідом, у пальті, з маленькою сумкою в руці.
– Ну що, сусідоньки, – сказала одна кисло, – тепер у котедж поїдете? Нас забули вже?
– Я вас? – Галина Іванівна посміхнулась. – Та як же вас забудеш. Ви мені щоранку нагадували, чому двері треба тримати зачиненими.
– Оце характер, – пирхнула інша. – А ще казала, що ми нещасні.
– А ви хіба щасливі? Щаслива людина не рахує чужі банки, чужі гроші й чужих дітей.
– А ти, значить, рахувала правильно? – раптом різко сказала жінка з другого поверху. – Ти мою історію зараз тут вивернула. При всіх. Чим ти краща?
Галина Іванівна на секунду замовкла.
– Нічим, – сказала вона. – Просто ви почали першими.
Наталя відчинила дверцята машини.
– Мамо, сідайте.
Поліна поставила валізу в багажник і обернулась до сусідок.
– Ви ж хотіли знати, хто я.
– І хто ж? – з викликом спитала одна.
Поліна дістала ключі, підняла їх на долоні.
– Та, що тепер житиме тут сама.
– Сама? – ожила інша. – У дев'ятнадцять? Ага. Почалося.
– Не хвилюйтесь, – сказав Геннадій. – Я поставлю камери на майданчику. Щоб ви теж мали кого обговорювати, але вже з доказами.
– Це погроза?
– Ні, – усміхнувся він. – Це сервіс для допитливих.
Машина завелась.
І в ту саму мить Поліна, не зводячи очей із сусідок, додала:
– До речі, ми подумуємо здавати другу кімнату. Хоча… бабуся казала, у вас у під'їзді й без квартирантів дурдом безплатний.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
