– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?

– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця?

– Це моя онука.

– Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям "вигнала". Тепер і онука знайшлася?

Галина Іванівна зупинилась, стисла ручку сумки.

– Мені перед вами звітувати?

– А нам не треба. Нам і так видно. Дівчина молода, а ти її вже до себе притягла. Квартиру, мабуть, пообіцяла?

Поліна стояла на сходах з пакетами й мовчала.

– Бабусю, ходімо, – тихо сказала вона.

– Чуєте? "Бабусю", – фиркнула сусідка. – Добре вивчила роль.

***

– Чому ти мовчиш? – Поліна поставила пакети на стіл. – Вони ж тебе при мені принизили.

– Бо як почну говорити, їм це не сподобається.

– А мені вже не подобається.

Галина Іванівна налила чай.

– Твій батько попросив колись: "Скажи всім, що ти мене вигнала". Я сказала.

– І ти просто погодилась?

– А що мені було робити? Його тоді посадили.

Поліна завмерла.

– За що?

– За чуже. А сидів по-справжньому.

– Чому мені ніхто не казав?

– Бо твоя мати не хотіла, щоб ти росла "дочкою зека".

Поліна повільно сіла.

– Тобто брехали всі.

– Рятували, як уміли.

– Себе рятували, – відрізала Поліна. – Не мене.

Галина Іванівна подивилась на неї довго.

– Ти думаєш, правда всім потрібна? Люди не хочуть правди. Люди хочуть когось нижчого за себе.

***

Наступного дня в загальному коридорі знову стояли ті самі.

– О, сільська родичка вийшла.

– Уже не родичка, а князівна. Вчора в маркеті тільки дороге брала.

Поліна зупинилась.

– Я вам щось винна?

– Ні, дитинко. Просто шкода тебе. Вона ж усіх використовує. І тебе використає.

– Як сина використала, – додала інша.

Двері квартири відчинились.

– Повтори, – сказала Галина Іванівна.

– А що такого? Хіба не так? Він від тебе втік.

– Він від тюрми втік би, якби міг. Але не зміг.

У коридорі стихло.

– Що?

– Те. Мій син сидів. А я казала, що вигнала його. Щоб його вагітну дружину не жерли ваші язики.

– Ой, дивіться, – сусідка підняла брови, – тепер вона з нас робить винних? А хто тут стіну без дозволу ламав? Хто квартирантів водив? Хто банки на весь коридор ставив? Хто килими на чужі балкони трусив?

– Я, – спокійно сказала Галина Іванівна. – Бо мені треба було передавати передачі, платити адвокату і годувати невістку з дитиною. Не з ваших же пенсій брала.

– А попросити нормально не можна було? – різко кинула одна.

– У кого? У вас? Ви б дали? Ви мені й солі в борг не давали, але чужу біду роками жерли з апетитом.

– Та ми не знали!

– Бо вам так було зручніше.

Сусідка ткнула пальцем у Поліну:

– А їй ти коли сказала? Чи теж тримала в дурнях, поки квартира не знадобилась?

Поліна побіліла.

– Бабусю…

Галина Іванівна не відвела очей.

– Не сказала. Бо хотіла, щоб хоч одна дитина в цій сім'ї не росла в багнюці.

– У брехні, ти хотіла сказати, – кинула Поліна.

Тиша впала важка, липка.

– А ти б витримала правду в десять років? – повернулась до неї Галина Іванівна. – Чи тобі просто приємно зараз бути чесною, коли все найгірше вже пережили без тебе?

Поліна стисла губи.

– Це низько.

– Низько – це коли жінка хоче виглядати порядною за чужий зламаний хребет, – тихо сказала Галина Іванівна. – От це справді низько.

– На що це ти натякаєш? – спалахнула сусідка.

– На те, що ти зараз кричиш про чесність, а власну дочку з немовлям виставила "бо тісно". І всі тут мовчали. Бо то "сімейне".

– Не смій!

– Чого не сміти? Ви ж любите правду, поки вона не про вас.

***

Через тиждень біля під'їзду став чорний джип зі знаком інвалідності.

З нього вийшов Геннадій – важко, з палицею. За ним – Наталя. Сусідки миттєво підтягнулись ближче.

– Геночка? Це ти?

– А хто ж іще, – усміхнувся він. – Той самий, якого мама "вигнала".

Хтось ніяково засміявся.

– Ми ж не знали…

– Та знали ви рівно стільки, скільки вам вистачало, щоб обсмоктувати чуже життя, – сказав він. – І вам було добре.

– Не треба так, – втрутилась одна. – Ми ж по-людськи переживали.

– По-людськи? – Геннадій глянув на неї. – Це коли моя мати тягла сумки з передачами, а ви казали, що вона жадібна? Коли вона кімнату здавала, щоб моя дитина їла, а ви називали її хижою? Коли онуку побачили – одразу в прислуги записали? Гарне у вас "по-людськи".

– А брехати було нормально? – випалила інша. – Твоя мати сама зробила з себе святу мученицю. Якби сказала правду, може, інакше б було.

Наталя засміялась коротко, без радості.

– Інакше? Ви б мене, вагітну, тут по шматках рознесли. Ви навіть зараз не зупиняєтесь.

– Зате тепер на джипі приїхали й усіх зверху повчаєте, – огризнулась сусідка. – Великими людьми стали?

Геннадій сперся на палицю і нахилився трохи вперед.

– Знаєте, що найогидніше? Бідну людину ви зневажаєте відкрито. А багату – мовчки ненавидите і посміхаєтесь в очі. У вас не правда болить. У вас болить, що вона вижила без вашого дозволу.

Пауза.

Та сама сусідка почервоніла.

– Ну звісно. Тепер ми винні, а ви всі правильні?

– Ні, – сказав Геннадій. – Моя мати брехала. Я змусив її брехати. Моя дружина мовчала. Я теж мовчав. Але ми хоча б брехали, щоб витягти своїх. А ви брешете, щоб когось принизити. І це різні речі.

– Та що ти знаєш про людей у під'їзді? Ти тут не жив!

– Я знаю достатньо. Бо як тільки людина слабша – ви називаєте це "порядком". А як вона встає на ноги – "гординею".

Поліна вийшла з під'їзду з валізою Галини Іванівни.

– Тату, бабуся готова.

Галина Іванівна вийшла слідом, у пальті, з маленькою сумкою в руці.

– Ну що, сусідоньки, – сказала одна кисло, – тепер у котедж поїдете? Нас забули вже?

– Я вас? – Галина Іванівна посміхнулась. – Та як же вас забудеш. Ви мені щоранку нагадували, чому двері треба тримати зачиненими.

– Оце характер, – пирхнула інша. – А ще казала, що ми нещасні.

– А ви хіба щасливі? Щаслива людина не рахує чужі банки, чужі гроші й чужих дітей.

– А ти, значить, рахувала правильно? – раптом різко сказала жінка з другого поверху. – Ти мою історію зараз тут вивернула. При всіх. Чим ти краща?

Галина Іванівна на секунду замовкла.

– Нічим, – сказала вона. – Просто ви почали першими.

Наталя відчинила дверцята машини.

– Мамо, сідайте.

Поліна поставила валізу в багажник і обернулась до сусідок.

– Ви ж хотіли знати, хто я.

– І хто ж? – з викликом спитала одна.

Поліна дістала ключі, підняла їх на долоні.

– Та, що тепер житиме тут сама.

– Сама? – ожила інша. – У дев'ятнадцять? Ага. Почалося.

– Не хвилюйтесь, – сказав Геннадій. – Я поставлю камери на майданчику. Щоб ви теж мали кого обговорювати, але вже з доказами.

– Це погроза?

– Ні, – усміхнувся він. – Це сервіс для допитливих.

Машина завелась.

І в ту саму мить Поліна, не зводячи очей із сусідок, додала:

– До речі, ми подумуємо здавати другу кімнату. Хоча… бабуся казала, у вас у під'їзді й без квартирантів дурдом безплатний.

Valera

Популярне