– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.

– Ти серйозно міняєш замки?

– Серйозно.

Марина поставила пакети на підлогу.

– Мамо, там діти.

– А тут моя квартира.

– Ти ж дала нам ще тиждень.

– Я дала п'ять місяців.

Артем завмер у коридорі з рюкзаком. Даша вчепилась у мамин рукав.

– Бабусю, ми вже тихо будемо, – прошепотіла вона.

Людмила навіть не глянула на неї.

– Діти тут ні до чого. Я говорю з твоєю матір'ю, а не з адвокатами в шкільній формі.

– Ти зараз серйозно? – Марина підняла голос. – Вони діти.

– Саме. І виховувати їх – не моя пенсія і не мій обов'язок.

– Пенсія? Ти ще працюєш.

– Тому й хочу після роботи приходити додому, а не в гуртожиток.

Марина гірко всміхнулась.

– О, тепер ми вже гуртожиток.

– А як це назвати? Я вранці стою в черзі у власну ванну. Увечері прошу зробити тихіше телевізор у власній кімнаті. І ще купую каву тобі, бо тобі "важка зміна".

– Бо в мене двоє дітей! І чоловік нас викинув!

– Тебе викинув не я.

– Але добиваєш саме ти.

Людмила вставила ключ у новий замок.

– Мамо, не смій.

– А що ти зробиш?

– Я всім скажу, як ти нас виставила.

– Кажи. Тільки не забудь сказати, хто п'ять місяців жив безплатно, не заплатив ні за продукти, ні за комуналку, але образився на прохання помити за собою тарілку.

– Я економила на заставу!

– На манікюр ти теж економила?

Марина різко стиснула губи.

– Ти рахувала мої нігті?

– Коли ти живеш за чужий рахунок, люди починають бачити дрібниці.

На кухні дзенькнула чашка. Даша здригнулась.

– Бабусю, ми ж сім'я…

Людмила подивилась на неї.

– Сім'я – це не коли сідають на шию і ображаються, що кістки тверді.

У дверях з'явилась сусідка тітка Віра.

– Що у вас тут знову?

Марина миттю повернулась до неї:

– От, подивіться. Рідна мати виганяє мене з дітьми. На вулицю.

– Не бреши, – тихо сказала Людмила. – На вулицю – це без варіантів. У тебе є зарплата, є колишній чоловік, є свекруха, яка переписала квартиру на себе, є подруги, яким ти ночами годинами плачеш у телефон. Але чомусь зручно було тільки тут.

– Бо ти мати!

– А ти вже ні?

Марина зірвалася:

– Я одна тягну все! Ти хоч раз спитала, як мені? Хоч раз? Ти тільки про свій килим, свою тишу, свою ванну!

– Бо в мене, уяви собі, теж є життя.

– Було. Поки ти не вирішила, що самотність дорожча за онуків.

Артем раптом буркнув:

– Мама казала, ти нас усе одно не любиш. Просто прикидалась.

У під'їзді стало тихо.

Людмила повільно подивилась на Марину.

– Оце вже чесно. Нарешті.

– Я такого не казала, – кинула Марина, але відвела очі.

– Не треба. Дитина не вигадає фразу "прикидалась".

Тітка Віра ніяково переступила з ноги на ногу.

– Може, без дітей…

– Ні, – різко перебила Людмила. – Саме при дітях. Бо дітей у цій квартирі використовували як пропуск у совість. "Мамо, ну це ж онуки", "мамо, ну вони маленькі", "мамо, ну потерпи". А як прибрати за ними, купити їм фрукти чи посидіти, поки ти на побачення ходиш, – це вже само собою.

– Це було один раз! – спалахнула Марина.

– Три.

– Та навіть якби три! Я жива людина! Я що, після розлучення маю лягти і вмерти?

– Ні. Але дуже зручно називати будь-яку відповідальність "нелюдськістю", коли хочеться, щоб її взяв хтось інший.

Марина схопила валізу.

– Чули? Чули всі? Моя мати називає мене безвідповідальною, бо я не заробляю на три квартири одразу.

– Ні, – сказала Людмила. – Я називаю тебе дорослою. І це, схоже, образило найбільше.

Даша заплакала вголос.

– Мам, я не хочу в ту кімнату… там смердить…

– Побачили? – Марина розвернулась до сусідки. – Дитина боїться, а їй байдуже.

Людмила на секунду стиснула повіки. Потім відкрила двері ширше, винесла в коридор велику сумку з дитячими речами і поставила поруч.

– Ось куртки. Ось підручники. Ось інгалятор. Я, на відміну від декого, думаю наперед.

– Не смій робити з себе святу, – прошипіла Марина. – Ти просто втомилась грати хорошу бабусю.

– А ти – хорошу жертву.

Тітка Віра тихо охнула.

Марина кинула погляд на дітей, на відкриті двері, на сусідку, яка все бачить.

І вдарила найболючішим:

– Тобі просто заважає, що дітям потрібна не ти. Ти їм потрібна, поки платиш. Любов у тебе по графіку і в межах комуналки.

Людмила зблідла. Але відповіла рівно:

– Ні. Мене дратує інше. Що ти називаєш любов'ю все, що можна безплатно взяти.

Марина підхопила сумку.

– Пішли, діти. Не нав'язуйтесь людині.

Артем уже вийшов на сходи. Даша стояла й дивилась на бабусю.

– Ти правда нас не хочеш?

Людмила мовчала секунду довше, ніж треба.

– Я не хочу так жити.

– Це одне й те саме, – сказала Марина.

Вона взяла Дашу за руку й потягнула до сходів.

Людмила вже хотіла зачинити двері, але Марина раптом обернулась:

– І не хвилюйся. На твій день народження ми теж не прийдемо. Щоб не заважати твоєму життю.

Двері під'їзду грюкнули внизу.

Тітка Віра тихо сказала:

– Жорстко ти.

Людмила повернула ключ.

І так само тихо відповіла:

– А жити за чужий рахунок із дітьми як щитом – це м'яко?

Вона зайшла в квартиру, подивилась на порожній коридор, дістала телефон, відкрила чат із Мариною… і скинула їй номер юриста по аліментах.

За хвилину прийшла відповідь:

– Не лізь. Раз вигнала – тепер не грайся в матір.

Valera

Популярне