– Ти серйозно міняєш замки?
– Серйозно.
Марина поставила пакети на підлогу.
– Мамо, там діти.
– А тут моя квартира.
– Ти ж дала нам ще тиждень.
– Я дала п'ять місяців.
Артем завмер у коридорі з рюкзаком. Даша вчепилась у мамин рукав.
– Бабусю, ми вже тихо будемо, – прошепотіла вона.
Людмила навіть не глянула на неї.
– Діти тут ні до чого. Я говорю з твоєю матір'ю, а не з адвокатами в шкільній формі.
– Ти зараз серйозно? – Марина підняла голос. – Вони діти.
– Саме. І виховувати їх – не моя пенсія і не мій обов'язок.
– Пенсія? Ти ще працюєш.
– Тому й хочу після роботи приходити додому, а не в гуртожиток.
Марина гірко всміхнулась.
– О, тепер ми вже гуртожиток.
– А як це назвати? Я вранці стою в черзі у власну ванну. Увечері прошу зробити тихіше телевізор у власній кімнаті. І ще купую каву тобі, бо тобі "важка зміна".
– Бо в мене двоє дітей! І чоловік нас викинув!
– Тебе викинув не я.
– Але добиваєш саме ти.
Людмила вставила ключ у новий замок.
– Мамо, не смій.
– А що ти зробиш?
– Я всім скажу, як ти нас виставила.
– Кажи. Тільки не забудь сказати, хто п'ять місяців жив безплатно, не заплатив ні за продукти, ні за комуналку, але образився на прохання помити за собою тарілку.
– Я економила на заставу!
– На манікюр ти теж економила?
Марина різко стиснула губи.
– Ти рахувала мої нігті?
– Коли ти живеш за чужий рахунок, люди починають бачити дрібниці.
На кухні дзенькнула чашка. Даша здригнулась.
– Бабусю, ми ж сім'я…
Людмила подивилась на неї.
– Сім'я – це не коли сідають на шию і ображаються, що кістки тверді.
У дверях з'явилась сусідка тітка Віра.
– Що у вас тут знову?
Марина миттю повернулась до неї:
– От, подивіться. Рідна мати виганяє мене з дітьми. На вулицю.
– Не бреши, – тихо сказала Людмила. – На вулицю – це без варіантів. У тебе є зарплата, є колишній чоловік, є свекруха, яка переписала квартиру на себе, є подруги, яким ти ночами годинами плачеш у телефон. Але чомусь зручно було тільки тут.
– Бо ти мати!
– А ти вже ні?
Марина зірвалася:
– Я одна тягну все! Ти хоч раз спитала, як мені? Хоч раз? Ти тільки про свій килим, свою тишу, свою ванну!
– Бо в мене, уяви собі, теж є життя.
– Було. Поки ти не вирішила, що самотність дорожча за онуків.
Артем раптом буркнув:
– Мама казала, ти нас усе одно не любиш. Просто прикидалась.
У під'їзді стало тихо.
Людмила повільно подивилась на Марину.
– Оце вже чесно. Нарешті.
– Я такого не казала, – кинула Марина, але відвела очі.
– Не треба. Дитина не вигадає фразу "прикидалась".
Тітка Віра ніяково переступила з ноги на ногу.
– Може, без дітей…
– Ні, – різко перебила Людмила. – Саме при дітях. Бо дітей у цій квартирі використовували як пропуск у совість. "Мамо, ну це ж онуки", "мамо, ну вони маленькі", "мамо, ну потерпи". А як прибрати за ними, купити їм фрукти чи посидіти, поки ти на побачення ходиш, – це вже само собою.
– Це було один раз! – спалахнула Марина.
– Три.
– Та навіть якби три! Я жива людина! Я що, після розлучення маю лягти і вмерти?
– Ні. Але дуже зручно називати будь-яку відповідальність "нелюдськістю", коли хочеться, щоб її взяв хтось інший.
Марина схопила валізу.
– Чули? Чули всі? Моя мати називає мене безвідповідальною, бо я не заробляю на три квартири одразу.
– Ні, – сказала Людмила. – Я називаю тебе дорослою. І це, схоже, образило найбільше.
Даша заплакала вголос.
– Мам, я не хочу в ту кімнату… там смердить…
– Побачили? – Марина розвернулась до сусідки. – Дитина боїться, а їй байдуже.
Людмила на секунду стиснула повіки. Потім відкрила двері ширше, винесла в коридор велику сумку з дитячими речами і поставила поруч.
– Ось куртки. Ось підручники. Ось інгалятор. Я, на відміну від декого, думаю наперед.
– Не смій робити з себе святу, – прошипіла Марина. – Ти просто втомилась грати хорошу бабусю.
– А ти – хорошу жертву.
Тітка Віра тихо охнула.
Марина кинула погляд на дітей, на відкриті двері, на сусідку, яка все бачить.
І вдарила найболючішим:
– Тобі просто заважає, що дітям потрібна не ти. Ти їм потрібна, поки платиш. Любов у тебе по графіку і в межах комуналки.
Людмила зблідла. Але відповіла рівно:
– Ні. Мене дратує інше. Що ти називаєш любов'ю все, що можна безплатно взяти.
Марина підхопила сумку.
– Пішли, діти. Не нав'язуйтесь людині.
Артем уже вийшов на сходи. Даша стояла й дивилась на бабусю.
– Ти правда нас не хочеш?
Людмила мовчала секунду довше, ніж треба.
– Я не хочу так жити.
– Це одне й те саме, – сказала Марина.
Вона взяла Дашу за руку й потягнула до сходів.
Людмила вже хотіла зачинити двері, але Марина раптом обернулась:
– І не хвилюйся. На твій день народження ми теж не прийдемо. Щоб не заважати твоєму життю.
Двері під'їзду грюкнули внизу.
Тітка Віра тихо сказала:
– Жорстко ти.
Людмила повернула ключ.
І так само тихо відповіла:
– А жити за чужий рахунок із дітьми як щитом – це м'яко?
Вона зайшла в квартиру, подивилась на порожній коридор, дістала телефон, відкрила чат із Мариною… і скинула їй номер юриста по аліментах.
За хвилину прийшла відповідь:
– Не лізь. Раз вигнала – тепер не грайся в матір.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
