– Ти чого знову сама в магазин? – Катя перехопила в Надії Василівни пакет. – Давайте хоч донесу.
– Не каліч мене добротою, – буркнула бабуся. – Я ще ходжу.
На сходах згори грюкнули двері.
– Марійка зараз приїде, – додала Надія Василівна. – Знову повну хату їжі натягне, ніби я полк годую.
– Вам пощастило з онукою, – усміхнулась Катя.
Бабуся глянула різко:
– Не онука вона мені. Просто є люди, які рідніші за рідню.
*
За годину Катя притримала двері дівчині з двома важкими пакетами.
– Ви до Надії Василівни?
– Ага. Я Марія.
– Та я вже чула про вас. Всі б так до своїх їздили.
Марія коротко хмикнула:
– Не всі свої заслуговують, щоб до них їздили.
*
Вони сиділи на лавці, чекали таксі.
– Це правда, що ви їй не онука? – спитала Катя.
– Правда. Її син привів мене до неї, коли мені було сім. Мати пила. Він теж. Їм треба були гроші, а не я.
– І вона вас залишила?
– Вона мене забрала. Просто сказала моїй матері: "Або я веду дитину, або завтра приходять соцслужби". Мати навіть не сперечалась.
– От так просто?
– Не просто. Але чесно. Іноді дитину рятує не любов матері, а байдужість матері.
Катя мовчала.
Марія подивилась на свої руки.
– Вона мене виростила. Я в неї жила. Її син потім здох. Мати теж. Мені лишилась квартира матері. Я вчуся, працюю. І тричі на тиждень їжджу до неї.
– Ви молодець.
– Молодець? – Марія скривилась. – Я просто не тікаю від людини, яка зробила з мене людину.
*
У суботу Надія Василівна попросила Катю:
– Допоможеш стіл винести на двір? Марійка хоче день народження мені тут зробити. Каже, щоб "по-людськи".
У дворі швидко поставили складні столи. Діти бігали між лавками. Сусідка з другого поверху принесла салат. Хтось – торт. Марія носилась із тарілками, одночасно відповідала на дзвінки з роботи.
– Сідай хоч на хвилину, – сказала Катя.
– Потім.
– Ти завжди "потім", – буркнула Надія Василівна. – Наче без тебе світ завалиться.
– Якщо я не побігаю, ніхто не побігає, – відрізала Марія.
І саме тоді до двору зайшов чоловік.
Літ під п'ятдесят. Пом'ятий. Очі червоні. Куртка розстібнута.
Надія Василівна побіліла.
– О, свято, – протягнув він. – А мене, значить, не покликали?
Марія повільно поставила тарілки на стіл.
– Ти що тут робиш, Ігорю?
– До матері прийшов. Чи мені теж за продуктами записуватись через тебе?
Катя озирнулась. Двір стих.
– Яка ж ти турботлива, – пирхнув він. – Чужу бабу доглядаєш, бо своя квартира від мертвої матері мала, а тепер ще й на цю око поклала?
Марія зблідла.
– Закрий рота.
– А що не так? – Ігор розвів руками до сусідів. – Всі ж думають: свята дівчинка. А по факту – зручна схема. Прилипла до старої, щоб останні роки не дарма вкладати.
– Ігор! – різко крикнула Надія Василівна. – Пішов звідси.
– А що, мамо? – він повернувся до неї. – Їй можна називати тебе бабусею, а мені не можна називати речі своїми іменами? Я тобі син, між іншим.
Марія зробила крок вперед:
– Син? Ти мене в сім років привів як розмінну монету.
– Зате привів, – оскалився він. – Якби не я, ти б тут не сиділа.
Кілька сусідів зашепотіли.
Марія засміялась – сухо, зло.
– Це твоя найулюбленіша брехня, так? Що якщо ти когось не добив, то вже благодійник?
Ігор підійшов ближче до столу.
– Я хочу говорити з матір'ю. Без цієї…
– Закінчи фразу, – сказала Марія.
– Без цієї чужої, яка тут розігрує сім'ю.
Надія Василівна вдарила паличкою об плитку.
– Чужа? Вона мені воду носила, коли я після операції встати не могла. Вона мені памперси міняла. Вона мені ліки купувала. А ти десять років не дзвонив.
Ігор аж почервонів:
– Бо ти сама мене вигнала!
– Бо ти крав!
– Бо мені треба було жити!
Марія різко:
– Усім треба жити. Не всі продають матір по частинах.
Двір завмер.
Одна сусідка прошепотіла: "Ой…"
Ігор зробив ще крок і ткнув пальцем Марії майже в обличчя:
– Ти тут ніхто. Ні по крові, ні по закону. Зрозуміла? Ніхто. Просто вчасно зайшла в правильну квартиру.
Марія стиснула щелепу.
– А ти хто? Людина, яка згадує про матір тільки тоді, коли в неї ще є що винести?
– Я син!
– Ні, – відрізала Надія Василівна. – Син – це не той, хто народився. Син – це той, за кого не соромно перед сусідами.
Ігор засміявся так голосно, що дітвора перестала бігати.
– Оце так. За чужу дівку не соромно, а за рідного сина соромно. Люди, чуєте? Ось вам вся правда про добрих стареньких. Чужих любити легше, вони не пам'ятають, що ти була поганою матір'ю.
Марія зблідла ще більше:
– Замовкни.
– А хіба не так? – він уже говорив на весь двір. – Мене вона повчала, а цю підібрала, щоб до старості мати кого любити без докорів. Зручна дитина. Вдячна. Не своя – не болить.
Катя відчула, як по спині пішов холод.
Гидко. Але половина двору вже дивилась не тільки на нього.
Надія Василівна повільно сіла на стілець.
– Іди геть.
– Спочатку поговоримо про квартиру, – сказав Ігор. – Бо я бачу, тут уже черга стоїть на спадок.
Марія схопила зі столу пластикову тарілку й жбурнула йому під ноги.
– Ти серйозно прийшов на її день народження ділити стіни?
– А ти серйозно думаєш, що твої пакети дають тобі право на чуже?
– Чуже? – Марія зробила ще крок. – Я не брала в неї нічого, крім життя.
– Життя теж недешеве, – скривився Ігор. – Хтось рахує грошима, хтось – боргами.
І тут Надія Василівна тихо, але так, що почули всі, сказала:
– Найдорожчі діти – це не ті, кого народили. А ті, кого не гидко пустити до своєї склянки води.
У дворі стало так тихо, що чути було, як хтось на балконі пересунув стілець.
Ігор глянув на людей, на матір, на Марію.
– Добре, – сказав він. – Раз так, тоді побачимось у нотаріуса.
Марія завмерла.
– Ти що зробив?
Він дістав з кишені складений папірець і помахав ним.
– Прийняв спадщину після батька. А значить, маю право підняти всі документи. І дуже цікаво, на яких правах ти тут взагалі виросла.
Надія Василівна підвелась так різко, що Катя підхопила її за лікоть.
– Не смій.
– А чого? – сказав Ігор. – Якщо все чесно, чого ви злякались?
Марія дивилась на нього кілька секунд, а потім повільно зняла з шиї ключі.
Поклала їх на стіл перед Надією Василівною.
– Якщо для когось це схоже на полювання за метрами, я більше сюди не прийду.
– Маріє, – видихнула Катя.
– Ні, – жорстко сказала Марія, не відводячи очей від Ігоря. – Нехай рідний син догляне. Кров же не вода.
Вона розвернулась і пішла до хвіртки.
– Марійко! – крикнула Надія Василівна.
Марія не озирнулась.
Ігор фиркнув, сунув папірець назад у кишеню, сів на її стілець і налив собі компот.
– Ну що, мамо, – сказав він, беручи шматок торта, – тепер поговоримо по-сімейному?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
Ой дівчатка, ну яка ж смакота: ліниві хачапурі на кефірі всього за 10 хвилин
