– Ти чого знову сама в магазин? – Катя перехопила в Надії Василівни пакет. – Давайте хоч донесу.

– Не каліч мене добротою, – буркнула бабуся. – Я ще ходжу.

На сходах згори грюкнули двері.

– Марійка зараз приїде, – додала Надія Василівна. – Знову повну хату їжі натягне, ніби я полк годую.

– Вам пощастило з онукою, – усміхнулась Катя.

Бабуся глянула різко:

– Не онука вона мені. Просто є люди, які рідніші за рідню.

За годину Катя притримала двері дівчині з двома важкими пакетами.

– Ви до Надії Василівни?

– Ага. Я Марія.

– Та я вже чула про вас. Всі б так до своїх їздили.

Марія коротко хмикнула:

– Не всі свої заслуговують, щоб до них їздили.

Вони сиділи на лавці, чекали таксі.

– Це правда, що ви їй не онука? – спитала Катя.

– Правда. Її син привів мене до неї, коли мені було сім. Мати пила. Він теж. Їм треба були гроші, а не я.

– І вона вас залишила?

– Вона мене забрала. Просто сказала моїй матері: "Або я веду дитину, або завтра приходять соцслужби". Мати навіть не сперечалась.

– От так просто?

– Не просто. Але чесно. Іноді дитину рятує не любов матері, а байдужість матері.

Катя мовчала.

Марія подивилась на свої руки.

– Вона мене виростила. Я в неї жила. Її син потім здох. Мати теж. Мені лишилась квартира матері. Я вчуся, працюю. І тричі на тиждень їжджу до неї.

– Ви молодець.

– Молодець? – Марія скривилась. – Я просто не тікаю від людини, яка зробила з мене людину.

У суботу Надія Василівна попросила Катю:

– Допоможеш стіл винести на двір? Марійка хоче день народження мені тут зробити. Каже, щоб "по-людськи".

У дворі швидко поставили складні столи. Діти бігали між лавками. Сусідка з другого поверху принесла салат. Хтось – торт. Марія носилась із тарілками, одночасно відповідала на дзвінки з роботи.

– Сідай хоч на хвилину, – сказала Катя.

– Потім.

– Ти завжди "потім", – буркнула Надія Василівна. – Наче без тебе світ завалиться.

– Якщо я не побігаю, ніхто не побігає, – відрізала Марія.

І саме тоді до двору зайшов чоловік.

Літ під п'ятдесят. Пом'ятий. Очі червоні. Куртка розстібнута.

Надія Василівна побіліла.

– О, свято, – протягнув він. – А мене, значить, не покликали?

Марія повільно поставила тарілки на стіл.

– Ти що тут робиш, Ігорю?

– До матері прийшов. Чи мені теж за продуктами записуватись через тебе?

Катя озирнулась. Двір стих.

– Яка ж ти турботлива, – пирхнув він. – Чужу бабу доглядаєш, бо своя квартира від мертвої матері мала, а тепер ще й на цю око поклала?

Марія зблідла.

– Закрий рота.

– А що не так? – Ігор розвів руками до сусідів. – Всі ж думають: свята дівчинка. А по факту – зручна схема. Прилипла до старої, щоб останні роки не дарма вкладати.

– Ігор! – різко крикнула Надія Василівна. – Пішов звідси.

– А що, мамо? – він повернувся до неї. – Їй можна називати тебе бабусею, а мені не можна називати речі своїми іменами? Я тобі син, між іншим.

Марія зробила крок вперед:

– Син? Ти мене в сім років привів як розмінну монету.

– Зате привів, – оскалився він. – Якби не я, ти б тут не сиділа.

Кілька сусідів зашепотіли.

Марія засміялась – сухо, зло.

– Це твоя найулюбленіша брехня, так? Що якщо ти когось не добив, то вже благодійник?

Ігор підійшов ближче до столу.

– Я хочу говорити з матір'ю. Без цієї…

– Закінчи фразу, – сказала Марія.

– Без цієї чужої, яка тут розігрує сім'ю.

Надія Василівна вдарила паличкою об плитку.

– Чужа? Вона мені воду носила, коли я після операції встати не могла. Вона мені памперси міняла. Вона мені ліки купувала. А ти десять років не дзвонив.

Ігор аж почервонів:

– Бо ти сама мене вигнала!

– Бо ти крав!

– Бо мені треба було жити!

Марія різко:

– Усім треба жити. Не всі продають матір по частинах.

Двір завмер.

Одна сусідка прошепотіла: "Ой…"

Ігор зробив ще крок і ткнув пальцем Марії майже в обличчя:

– Ти тут ніхто. Ні по крові, ні по закону. Зрозуміла? Ніхто. Просто вчасно зайшла в правильну квартиру.

Марія стиснула щелепу.

– А ти хто? Людина, яка згадує про матір тільки тоді, коли в неї ще є що винести?

– Я син!

– Ні, – відрізала Надія Василівна. – Син – це не той, хто народився. Син – це той, за кого не соромно перед сусідами.

Ігор засміявся так голосно, що дітвора перестала бігати.

– Оце так. За чужу дівку не соромно, а за рідного сина соромно. Люди, чуєте? Ось вам вся правда про добрих стареньких. Чужих любити легше, вони не пам'ятають, що ти була поганою матір'ю.

Марія зблідла ще більше:

– Замовкни.

– А хіба не так? – він уже говорив на весь двір. – Мене вона повчала, а цю підібрала, щоб до старості мати кого любити без докорів. Зручна дитина. Вдячна. Не своя – не болить.

Катя відчула, як по спині пішов холод.

Гидко. Але половина двору вже дивилась не тільки на нього.

Надія Василівна повільно сіла на стілець.

– Іди геть.

– Спочатку поговоримо про квартиру, – сказав Ігор. – Бо я бачу, тут уже черга стоїть на спадок.

Марія схопила зі столу пластикову тарілку й жбурнула йому під ноги.

– Ти серйозно прийшов на її день народження ділити стіни?

– А ти серйозно думаєш, що твої пакети дають тобі право на чуже?

– Чуже? – Марія зробила ще крок. – Я не брала в неї нічого, крім життя.

– Життя теж недешеве, – скривився Ігор. – Хтось рахує грошима, хтось – боргами.

І тут Надія Василівна тихо, але так, що почули всі, сказала:

– Найдорожчі діти – це не ті, кого народили. А ті, кого не гидко пустити до своєї склянки води.

У дворі стало так тихо, що чути було, як хтось на балконі пересунув стілець.

Ігор глянув на людей, на матір, на Марію.

– Добре, – сказав він. – Раз так, тоді побачимось у нотаріуса.

Марія завмерла.

– Ти що зробив?

Він дістав з кишені складений папірець і помахав ним.

– Прийняв спадщину після батька. А значить, маю право підняти всі документи. І дуже цікаво, на яких правах ти тут взагалі виросла.

Надія Василівна підвелась так різко, що Катя підхопила її за лікоть.

– Не смій.

– А чого? – сказав Ігор. – Якщо все чесно, чого ви злякались?

Марія дивилась на нього кілька секунд, а потім повільно зняла з шиї ключі.

Поклала їх на стіл перед Надією Василівною.

– Якщо для когось це схоже на полювання за метрами, я більше сюди не прийду.

– Маріє, – видихнула Катя.

– Ні, – жорстко сказала Марія, не відводячи очей від Ігоря. – Нехай рідний син догляне. Кров же не вода.

Вона розвернулась і пішла до хвіртки.

– Марійко! – крикнула Надія Василівна.

Марія не озирнулась.

Ігор фиркнув, сунув папірець назад у кишеню, сів на її стілець і налив собі компот.

– Ну що, мамо, – сказав він, беручи шматок торта, – тепер поговоримо по-сімейному?

Valera

Популярне